Як Захід неправильно зрозумів Москву
Автори: Юлія Каздобіна, Якоб Хеденског та Андреас Умланд
Російсько-українська війна розпочалася в лютому 2014 року. Чому лише вісім років по тому західні країни серйозно переосмислили свою політику щодо Росії?
Рівно десять років тому, 17 липня 2014-го, світ шокувала звістка про аварію на сході України літака "Малайзійських авіаліній" рейсу MH-17, що прямував з Амстердама в Куала-Лумпур. Усі 298 цивільних осіб, зокрема й 80 дітей, які перебували на борту Боїнга-777, загинули.
Незважаючи на особливу трагічність цієї події, вона стала лише однією ланкою в ланцюзі фатальних епізодів того року. Протягом 2014-го на території України розгорталася найбільша після 1945 року війна в Європі. Вона стала наслідком низки щомісячних, все більш тривожних епізодів збройної ескалації з боку Росії в Криму та Донецькому басейні (на Донбасі).
Війна Росії проти України розпочалася з окупації Криму регулярними російськими військами в лютому 2014-го та продовжилася анексією півострова в березні того ж року.
У квітні 2014-го відбулося вторгнення на Донбас російських нерегулярних військ. Це були бойовики, найманці, авантюристи, екстремісти тощо. А у травні 2014 року сталася запекла ескалація вуличних зіткнень із понад 40 загиблими в Одесі.
У червні 2014 року було збито український транспортний літак Іл-76, що наближався до луганського аеропорту. Загинули всі 49 членів екіпажу та військовослужбовців, які перебували на борту.
В липні 2014 року було збито MH-17.
Зрештою, в середині серпня 2014 року розпочалося широкомасштабне вторгнення регулярних російських військ на материкову частину України.
Протягом шести місяців у Європі постійно зростала військова агресія Росії. Однак Захід реагував на це лише політичними заявами та незначними каральними заходами.
Секторальні санкції з боку ЄС з'явилися лише наприкінці липня 2014 року як негайна відповідь на збитий Росією MH-17 і загибель десятків громадян ЄС, а не як реакція на агресію Росії на Донбасі.
Протягом наступних семи з гаком років додаткові контрзаходи вжито практично не було.
Тільки після повномасштабного вторгнення Росії в Україну 24 лютого 2022 року Захід почав прокидатися і усвідомлювати, що Росія – ревізіоністська держава, яка прагне нав'язати своє власне бачення архітектури європейського порядку.
Володимир Путін, щоправда, вже раніше заявляв про намір зробити саме це у своїй промові на Мюнхенській конференції з безпеки в 2007 році та багато разів опісля.
Проте, коли в 2014 році Росія розпочала приховану агресію проти України, багато хто на Заході й надалі вірив собі, що це якесь непорозуміння і в те, що Росія має обмежені цілі.
Війна на Донбасі в 2014–2021 роках часто інтерпретувалася як внутрішньоукраїнський конфлікт, який можна вирішити, відійшовши від ширшого контексту. Але ці зусилля не лише не мали успіху. Вони також призвели до того, що авантюризм Москви постійно зростав.
Чому Захід так довго не міг правильно діагностувати проблему? Наскільки уроки цієї невдачі сьогодні важливі?
Відсутність регіональної експертизи
Вибухонебезпечна напруженість між Росією та Україною, а також втручання Москви у внутрішньоукраїнські справи з 1991 року були поза увагою більшості західних журналістів, аналітиків та науковців до перших російських вторгнень 2014 року в Крим та на Донбас.
Коли деякі західні журналісти приїхали висвітлювати доленосні події того року, ситуація на місцях була хаотичною, а її інтерпретація – складне завдання для багатьох новоспечених експертів по Україні.
Російські ж наративи регіональної ескалації на сході та півдні України були прості, зрозумілі та виглядали логічно для багатьох спостерігачів – не в останню чергу тих, хто до того провів якийсь час у Москві.
Міжнародна журналістика та аналітика здебільшого не розуміли, а тому й не висвітлювали адекватно гібридну методологію Росії. Десять років тому лише деякі коментатори повністю розкрили російський спосіб ведення війни, для якого Україна була випробувальним полігоном.
Спроби українців, інших східноєвропейців та деяких пильних західних експертів пояснити російські "сірі" стратегії зустріли скептично. Для сторонніх спостерігачів вони звучали як явно роздуті попередження, надмірно маніхейські підходи чи навіть конспірологічні фантазії.
"Репортери-парашутисти", яких у 2014 році закинули до невідомої їм місцевості на сході України, стали свідками проросійських протестів та слухали проросійськи налаштованих українських громадян. Найчастіше вони не могли або не намагалися враховувати контекст подій, що відбуваються, і критично оцінювати значимість всюдисущих проросійських місцевих тенденцій.
Деякі іноземні спостерігачі навіть не могли відрізнити мешканців Донбасу від "політичних туристів" із сусідніх російських областей, які перетнули державний кордон з власної ініціативи або були заслані Кремлем в Україну – іноді цілими автобусами, – щоб узяти участь у "Російській весні" так званої Новоросії .
Водночас проукраїнські журналісти та інші антисепаратистські місцеві голоси на Донбасі стикалися з відкритими погрозами та фізичним насильством з боку своїх політичних конкурентів, якими часто керувала Москва, або які іноді просто іммігрували з Росії.
Найчастіше проукраїнськи налаштовані місцеві мешканці не могли публічно висловити свою позицію. Тому вони залишалися невидимими для приїжджих репортерів.
Багато жителів сходу України, які чинили опір захопленню влади, зазнавали загроз, нападів, викрадень, тяжких тілесних ушкоджень і навіть вбивств з боку проросійських місцевих або нерегулярних російських сил, багатьох з яких, якщо не більшість, Москва заохочувала, фінансувала або відправляла на Донбас до 2021 року.
Як потім з'ясувалося, все це робилося для того, щоб підготувати повну анексію Росією Донецької та Луганської областей у вересні 2022 року.
Погляд на Україну крізь російський фільтр
Західні ЗМІ почали суттєво розширювати свою присутність в Україні лише з грудня 2021 року напередодні повномасштабного вторгнення. До цього більшість репортажів про Україну створювалася кореспондентами, що базуються в Москві і розмовляють лише російською.
Як зазначив редактор Отар Довженко в інтерв'ю Радіо Свобода: "Якщо живеш у Росії, читаєш російською мовою російські медіа, то ти починаєш дивитися на події в Україні, Молдові, Білорусі трішечки російськими очима".
Провідна американська щоденна газета "Washington Post" відкрила свій офіс у Києві в травні 2022 року. А колишню кореспондентку московського офісу Ізабель Хуршудян відправили висвітлювати події в Україні.
Аналогічним чином, "New York Times" відкрила офіс в Україні в липні 2022 року. Керівником київського бюро призначили Ендрю Е. Крамера, який понад 15 років прожив у Росії, працював у московському бюро "Нью Йорк Таймс" і звідти писав суперечливі статті про Україну.
Прикладом незбалансованого висвітлення українських подій Крамером з Москви була його стаття в "Нью Йорк Таймс" за лютий 2022 року з промовистою назвою "Озброєні націоналісти в Україні становлять загрозу не тільки для Росії" – формулювання, що багато в чому відповідає офіційній російській пропаганді того часу.
Правда, зміст статті, опублікованої за два тижні до повномасштабного вторгнення Росії, був не настільки близьким до кремлівської апологетики російського нападу на Україну, як її назва.
А втім, Крамер попереджав читачів "Нью Йорк Таймс" про "десятки правих або націоналістичних груп, які є потужною політичною силою в Україні".
Картина, зображена Крамером у цій статті, була явним перекручуванням партійно-політичного ландшафту України на початку 2022 року. Перебільшуючи масштаби українських радикальних правих, дивна стаття наслідувала лінію, популярну тоді в ЗМІ, що перебувають під впливом Кремля. І, напевно, була б іншою (або взагалі не була б написана), якби в попередні роки автор жив у Києві, а не в Москві.
Багато хто з часом навчився більш критично ставитися до російських наративів. Деякі, наприклад, кореспондент журналу "Time" Саймон Шустер, навіть визнали, що були неправі.
Та все ж упередженість залишилася й іноді залишається досі. Коли люди дізнаються про щось уперше, вони запам'ятовують початкову інтерпретацію. Потрібен час та зусилля, щоб відучитися від нав'язливих споконвічних оповідань та пояснень, які аж до сьогодні може використовувати російська пропаганда.
Читайте також:
Чому російсько-українська війна почалася в лютому 2014 року
Дугін і війна, або Яку роль зіграли російські ультраправі в підготовці нападу Росії на Україну
Між фактами та вигадкою
Починаючи з квітня 2014 року, якщо не раніше, існували численні ознаки того, що РФ прямо причетна до підозрілих подій на Донбасі.
Більшість українців з перших днів імовірного "ополчення" інтуїтивно розуміли, що тут щось не так. Вони відчували, що ця війна була ініційована, керувалася та фінансувалася ззовні.
Заходу, навпаки, потрібен час, щоб встановити, уточнити і перевірити всі факти, а також спростувати численну брехню.
Обачний підхід до інформації із зон бойових дій у принципі – гарна практика. Він дозволяє уникнути журналістських помилок, поширення дезінформації та непотрібної ескалації. Однак іноді така обережність заважає кореспондентам і коментаторам своєчасно озвучувати чіткі оцінки та пояснювальні інтерпретації.
Незалежно від мотивів, повільна реакція Заходу на події, що розгортаються на півдні та сході України, залишила Москві широке поле для поширення дезінформації та напівправди на виправдання своїх дій. Багато з цих наративів навіть після спростування й надалі циркулюють у соціальних мережах і частково в традиційних ЗМІ й сьогодні.
У 2014–2021 роках Заходу все бракувало рішучості та швидкості, щоб обрати певну позицію та діяти відповідно до неї в тому, що стосується правової та політичної оцінки так званих Донецької народної республіки (ДНР) та Луганської народної республіки (ЛНР).
Українська сторона протягом багатьох років заявляла, що таких незалежних утворень, як ДНР та ЛНР, не існує. Обидві псевдодержави від самого початку і до свого кінця у вересні 2022 року були російськими маріонетковими режимами.
Однак лише в січні 2023 року, за кілька місяців після зникнення двох "народних республік", Європейський суд з прав людини (ЄСПЛ) у своїй ухвалі про часткову прийнятність справи MH-17 офіційно встановив істину.
ЄСПЛ заявив, що Росія фактично контролювала території так званих ДНР та ЛНР з моменту їхнього створення 11 травня 2014 року.
Протягом попередніх майже дев'яти років питання про природу імовірних східноукраїнських "ополченців" та їхніх "народних республік" залишалося відкритим. Його неоднозначно обговорювали й подеколи досі обговорюють на політичних, наукових та інших громадських форумах.
Захід бачив у Росії відображення себе
Багато європейських політиків керуються парадигмою мирного врегулювання конфліктів. Вона базується на прийнятому після Другої світової війни зобов'язанні "ніколи більше" не допускати війну та геноцид.
Вони вважали, що Росія отримала з Другої світової ті самі уроки. На цьому тлі багато хто ігнорував дедалі очевидніші з 2014 року попереджувальні знаки про те, що Москва керується зовсім іншими цінностями. Кінцеві цілі та загальна стратегія Росії залишалися незрозумілими аж до 2022 року.
Ця проблема пізнання стала результатом досі до кінця не усвідомленого фундаментального розриву. Не лише між російським неоімперським і західним постколоніальним світоглядом, а й між міжнародним "модусом операнді" Москви та західною повоєнною стратегічною культурою.
Російському операційному підходу притаманна гнучкість, і він розвивається методом проб та помилок.
Кремль шукає вразливі місця, які можна використовувати, і воліє у своїх атаках якомога довше не перетинати поріг, який спонукає до дій у відповідь. А Захід намагався врегулювати кризи, викликані діями Росії, окремо і віддавати пріоритет найгарячішим точкам.
Ця західна реактивність не давала адекватної відповіді на фундаментальний виклик з боку Москви. Вона не встигала за гнучкою підривною діяльністю різних російських акторів. А також не відповідала масштабнішій стратегії створення хаосу, яка стояла і стоїть за численними та різноманітними російськими "активними заходами" (концепція КДБ).
Спершу деякі іноземні спостерігачі навіть не хотіли визнавати, що війна на Донбасі є продовженням російської анексії Криму.
З кожним місяцем нових сплесків російської ескалації та їхніх журналістських викриттів ставало все очевиднішим, що збройне протистояння на сході України свідомо розпочала та таємно підтримала одна з двох сторін, причому значно потужніша.
Проте зберігалася наївна віра в те, що війна на Донбасі – лише прикре протистояння між однаково законними розрізненими місцевими інтересами, яке має бути вирішене шляхом спільних переговорів, багатосторонніх дебатів і зовнішнього посередництва.
Російські рамки "врегулювання конфлікту"
Застосовуючи тактики, відомі як "рефлексивний контроль" і "контроль ескалації", російське керівництво використало інструментальну агресію через своїх агентів, щоб нав'язати свою волю Україні та свої концептуальні уявлення західним партнерам.
Дозована агресивна поведінка чергувалася з уявною деескалацією та удаваними поступками, щоб обдурити західних політиків та дипломатів і змусити їх сподіватися на те, що мирне вирішення збройного "конфлікту" все ще можливе.
Наприклад, на прохання Путіна верхня палата російського парламенту, Рада Федерації, у червні 2014 року відкликала виданий раніше Путіну дозвіл на використання російських військ в Україні в березні 2014 року. Це нібито було зроблено, щоб підтримати врегулювання "конфлікту" шляхом переговорів.
Проте РФ і надалі приховано розгортала свої регулярні війська, а в середині серпня 2014 року вони увійшли до України у великій кількості.
У жовтні 2014 року проєкт "Новоросія", тобто проголошений Москвою навесні 2014 року намір вивести з-під контролю Києва весь український південний схід, був закритий. Багато хто сприйняв кінець цієї кампанії як знак деескалації. Однак це був лише тактичний відступ Москви.
Проєкт "Новороссия" був відроджений вісім років по тому у зв'язку зі "спеціальною військовою операцією". Сьогодні РФ знову реалізує його, тепер уже неприховано розгортаючи російські війська.
Участь Росії в обговоренні та укладанні угод з її противником-жертвою готується та супроводжується цілеспрямованою військовою ескалацією. Це робиться для того, щоб чинити максимальний тиск на всіх переговорників.
Влітку 2014 року та взимку 2014–2015 років Мінським угодам передували масові вторгнення різних нерегулярних і регулярних російських підрозділів на територію України.
Упродовж переговорів Москва нагадувала про свою незмінну готовність до подальшої агресії. Вона активно розгортала свої військові сили до, між, протягом та після переговорів – аж до 2022 року, переважно безкарно.
Водночас Москва своєю повноправною участю в Нормандському форматі, Тристоронній контактній групі ("Мінський процес") та двох спеціальних наглядових місіях ОБСЄ підтримувала ілюзію, ніби мирне врегулювання все ще можливе.
Така дозована агресія була покликана досягти російських цілей без, наскільки це можливо, занадто відкритого і масованого військового нападу Росії, що викликає заходи у відповідь.
Уявні примирливі кроки Москви та тактика затягування часу зуміли ввести в оману багатьох західних спостерігачів.
Зигзаги Кремля давали достатньо підстав дипломатам і політикам, які поверхово цікавилися обстановкою, стверджувати, що мирне врегулювання "конфлікту", як і раніше, можливе.
Тим часом Росія зміцнювала контроль над захопленими територіями України та готувала свої наступні кроки.
Висновки
Тільки після 24 лютого 2022 року Захід усвідомив реальність, вжив рішучіші дії та ввів суттєві економічні санкції проти Росії. Незабаром після цього західні країни також почали постачати Україні важку зброю.
Для цього, однак, були всі підстави ще в 2014 році, коли українські території були захоплені та анексовані російськими регулярними та нерегулярними військами.
Проте Захід намагався протягом восьми років керувати ескалацією та приймав "допорогове" застосування сили Росією за ознаку стриманості. В результаті конфлікт лише розростався.
Самообман Заходу триває й після початку повномасштабного вторгнення.
Наприклад, неоднозначною процедурою був голландський суд 2022 року над чотирма бойовиками. Йдеться про трьох громадян Росії та одного громадянина України, що десять років тому брали участь у російській операції на Донбасі, яка призвела до того, що 17 липня 2014 року було збито рейс MH-17.
Голландські слідчі, прокурори та суд виконали чудову роботу зі встановлення матеріальних деталей цього масового злочину. Однак у ході судового розгляду з'ясувалося, що відповідальність за нього було покладено не на російську армію та державу, а на трьох бійців воєнізованих формувань.
Суд визнав, що "комбатанти ДНР [Донецької народної республіки], а отже, і обвинувачені не можуть розглядатися як частина збройних сил Російської Федерації".
Він також визнав, що "використання системи "Бук"... вимагає висококваліфікованого екіпажу. Крім того, ця зброя не може бути застосована випадково".
А втім, суд все одно заявив, що "вважає юридично та остаточно доведеним, що Гіркін був у змозі ухвалити рішення про розгортання та використання системи "Бук"".
Це був дивний висновок, оскільки Гіркін чи інші учасники воєнізованих формувань не могли віддавати накази російським солдатам, які керували системою "Бук".
Відповідальність за масовий злочин – вбивство 298 цивільних осіб на борту MH-17 – лежить на офіцерах та генералах російських збройних сил, а також на їхньому головнокомандувачі Володимирі Путіні. Дрібні російські або українські іррегулярні авантюристи, які були на місці, лише допомагали російським солдатам орієнтуватися на території України.
Сьогодні важливо уважно вивчити та зробити висновки з досвіду війни на Донбасі 2014–2021 років.
Російський спосіб дій залишається тим самим. Москва продовжує створювати та закріплювати фальшиві історичні наративи, користуватися напруженістю в суспільстві й політичною боязкістю в атакованих країнах, вести горизонтальну ескалацію, заважати застосуванню рішучих заходів у відповідь.
Сьогодні російські та проросійські представники голосно закликають до дипломатичного вирішення військового "конфлікту". Водночас Москва продовжує щоденне бомбардування та окупацію України, просте припинення яких зупинило б війну.
Захід та інші іноземні спостерігачі не повинні знову обманюватись і розглядати дипломатичні та військові події як не пов'язані між собою. Вони не повинні вкотре потрапити до пастки так званої "української кризи", яку нібито можна було б вирішити посередництвом у "конфлікті".
Натомість необхідно остаточно зрозуміти, що суть і джерело "конфлікту" – це наступальна війна Росії на Україну, і що цю проблему треба вирішувати.
Юлія Каздобіна – старший науковий співробітник Програми досліджень безпеки Ради із зовнішньої політики "Українська призма" у Києві.
Якоб Хеденског та Андреас Умланд – аналітики Стокгольмського центру східноєвропейських досліджень (SCEEUS) при Шведському інституті міжнародних відносин (UI).