Другий раунд війни. Як держава мусить готувати до нього націю
Кожна війна рано чи пізно закінчується. Коли ми переможемо (а ми обов’язково переможемо – в тому чи іншому форматі), треба буде готуватися до другого раунду. Імперія, яка сьогодні називається "російська федерація", ніколи не відмовиться від планів поглинути Україну. Так було сто, двісті, триста років тому, так є сьогодні і так буде завтра.
Другий раунд буде на порозі, коли нас знов почне гризти розбрат і з’являться політики, які закликатимуть зменшити бюджетні витрати на оборону, мотивуючи це "покращенням життя та добробуту людей". А вони з’являться: доки населення голосує не розумом, серцем, у владу будуть проникати популісти і зрадники. Це стане першим індикатором того, що наближається новий етап війни з рф і вона знову посадила своїх агентів у державні кабінети. Подальша логіка розвитку подій зрозуміла.
На підготовку до другого раунду, як завжди, часу не буде. Тому готуватися до нього потрібно вже зараз. І робити це з урахуванням помилок першого раунду.
Пам’ятаю як комплектувалась моя рота територіальної оборони 24 лютого 2022 року в Києві. Там був весь зріз нашого суспільства. Добровольці. Від малого до старого: від 18 до 72 років. В ніч з 24 на 25 лютого їм видали автомати. І ми вирушили виконувати бойові задачі.
Це були прекрасні люди – як чоловіки, так і жінки – але 90% з них ніколи не тримали в руках зброї. Не знали азів тактичної медицини. Не вміли користуватися засобами зв’язку і рити окопи. Не мали військової облікової спеціальності. Коли я дав команду спорядити магазини, вони почали "не тим боком" забивати патрони.
Живучість підрозділу я оцінював не більше 20-ти хвилин в умовах прямого бойового зіткнення. Нашій роті пощастило – ми були відправлені 25 лютого на Житомирський відтинок – на летовище "Чайка", де десант противника не висадився. Окремі групи з підрозділу виконували завдання разом з 72 бригадою. Всі хлопці залишились живі.
Багатьом іншим добровольцям в різних містах України пощастило менше. Якби ці люди були підготовлені, та ж сама кількість особового складу забезпечила б набагато кращу статистику виконання бойових завдань. При меншій кількості втрат – в рази. Наголошую: в рази! Рівень трагедії в масштабах країни важко оцінити.
Так не повинно бути. Тепер по пунктах, що треба зробити, щоб ця ситуація не повторилася ніколи. Якщо раніше військова служба була про вибір, то тепер це про ЖИТТЄВУ НЕОБХІДНІСТЬ. Тому:
1) Військовозобов’язаними мають бути всі фізично спроможні громадяни – чоловіки і жінки – з 18 років.
2) При набутті 18-річного віку в межах державної програми кожна придатна до служби особа мусить пройти трьохмісячну військову підготовку, яка має бути впроваджена в усіх навчальних закладах. Три місяці у загальновійськових навчальних центрах – на полігонах, а не на фарбуванні трави на алеях.
Півтора місяця – загальна підготовка. І півтора – спеціалізована. Люди мають набути фах: пілота БПЛА, водія-механіка танка, кулеметника, зв’язківця тощо. Кращі курсанти повинні отримати пропозицію по працевлаштуванню в ЗСУ, Нацгвардію, ГУР МО або СБУ.
3) Після проходження загальновійськової підготовки і здобуття спеціальності особа стає на облік ТЦК та СП і приписується до конкретного військового формування: ЗСУ або силового відомства. І тільки після цього може продовжити цивільне життя.
4) Поновлювати дані – обов’язково. Раз на рік всі військовозобов’язані громадяни повинні прибути на полігон і протягом двох-трьох тижнів підтвердити свій фах. Не з’явився – в розшук.
5) Призовний вік – 24 роки. Поясню, чому не раніше. В 21 рік той, хто закінчує військовий виш, стає лейтенантом і може командувати 30-ма людьми (взводом). В умовах війни це будуть дорослі люди. Тому має сенс дати таким військовослужбовцям можливість набути необхідний досвід.
Все це не означає, що всі будуть військовослужбовцями. І не всі будуть вступати в контактні бої. На одного військового під час війни працює шість цивільних. А на одного піхотинця на лінії зіткнення – від п’яти осіб в Силах Оборони: артилеристи, оператори БПЛА, водії і так далі. В тому числі – командири.
Зрозуміло, що навіть при тривалому протистоянні не кожен українець з тих, хто пройшов підготовку і кому дозволяє стан здоров’я, буде вбивати ворога. Але мусить вміти вбивати. Розумію, що для когось це звучить жорстко.
Але відсутність цього вміння обертається Бучею, Ірпенем, Херсоном, Ізюмом і Балаклією. Навряд чи хтось бажає собі або членам своєї сім’ї бути зґвалтованим і закінчити життя з пакетом на голові і зв’язаними руками в темному, сирому підвалі з кулею, що увійшла в потилицю, та на виході понівичила до невпізнаваності обличчя.
Якщо держава підготує націю до другого раунду війни, у нас буде ефективне військо, чітка структура і якість особового складу всіх військових формувань. І, до речі, можливість планових ротацій, про яку так часто говорять.
Тоді – і тільки тоді – у нас з’явиться шанс на те, що другого раунду може й не бути. Ворог тричі подумає, чи варто нападати на державу з могутнім, сучасним військом.
Юрій Федоренко (позивний "Ахіллес"), командир батальйону ударних безпілотних авіаційних комплексів "Ахіллес" 92–ї ОШБр імені кошового отамана Івана Сірка
