"Невизначеність": травень у Харкові 2024 року
Хочеться порівняти Харків травня 2024-го з якимось іншим Харковом, але не виходить.
За останні тижні місто знову змінилося. Інтенсифікація обстрілів, відкриття нового фронту, набуття чинності закону про мобілізацію, ІПСО та все разом призвели до того, що людей стало менше. Принаймні на вулицях у центрі. В парках знову можна знайти вільну лавочку, в кав'ярнях порожньо – бариста жаліються, що відвідувачів кіт наплакав.
Проте зараз точно не Харків літа 2022-го: тоді по місту теж гатили щодня, але людей все ж було значно менше, а настрої – краще. Натомість рік тому містян було більше, як і надії. І навіть у січні 2024-го, попри регуляні обстріли, ресурсу ще вистачало. Зараз у повітрі відчувається напруга, в настроях – втома. Мабуть, ключове слово – невизначеність. Можливо, навіть найбільша за останні два роки.
Нещодавно авіабомба вперше вдарила так близько – заклад через дорогу, в якому працюєш у цей час, йде ходором. Роззяви на вулиці дивляться на інший бік, намагаючись визначити місце "прильоту", пахне порохом. Виявляється, удар прийшовся по житловому будинку. У знайомої вилетіли вікна. На щастя, всі живі.
Через пару днів їдеш від вокзалу трамваєм №12 назустріч чорному диму. Виходиш біля Держпрому й затримуєш погляд на його строгих лініях на тлі похмурого неба. Замовляєш половинку в "Буфеті" й думаєш насамперед не про "прильот", а про дедлайни, що горять. Згодом виявляється, що горить підприємство. Загинуло четверо.
Здається, що щоденні трагедії стали нормою. Викривленою, абсурдною, збоченою. Але нормою. І від того не менш моторошно, ніж від самих трагедій.
Наступні дні виявляються ще страшнішими. "Іскандери" по базі відпочинку у передмісті, де святкували день народження – семеро загиблих, серед яких вагітна жінка. Авіаудар по Олексіївці, водій тролейбусу з травматичною ампутацією ноги. Ранок із десятком С-300 замість кави. Зруйнована друкарня "Фактор-Друк", загиблі співробітники, дзвінок, на який вже ніхто не відповість. Попри втому, містяни знов об’єднуються, відкривають збори, донатять, купують книжки.
Тим часом школяри (білий верх/чорний низ) у саду Шевченка навпроти фонтану з мавпами, до якого досі не повернули мавп, танцюють вальс. А собачник поруч лається з охоронцем, який не дозволяє вигулювати пса сакральним газоном:
– Вы, наверное, в селе родились? Я был в Париже, там все так делают. Вам надо на войну.
– Я был.
Ніби ще вчора ти йшов з "Порта" в "Іву", а сьогодні йдеш з "Сінево" в "Аналітику". Рідкісні години відносного спокою хочеться провести найефективніше. Дописати текст, зробити хоч щось корисне, запам’ятати весну.
У Костянтинівці дихається легше, ніж у Львові, а в Ізюмі спокійніше, ніж у Києві. Жодним героїзмом тут не пахне, скоріше – поїхавшим глуздом. Нормальності на третій рік повномасштабки, здається, не залишилося майже ні в кого. Різниця лише в тому, кого і як криє.
Знаходити світло в темряві дедалі складніше. Але інколи воно все ж є. У тому ж саду Шевченка, в Саржиному Яру, в очах тих, кому не все одно.
Від нової лінії фронту до Окружної – 20 кілометрів. Містяни гинуть, їдуть або лишаються. Питання про імовірний від’їзд дратують, натомість відсутність банального "Як ти?" вже не дивує. Всім і так все зрозуміло.
"Якщо всі поїдуть, хтось все ж має лишитися", – чую на тому боці, й цей аргумент "за" здається досконалим. Але, хоч нікуди й не збираєшься, відчуваєш себе листом, який річка стрімко несе в невідомому напрямку. Горизонт планування перетворився на крапку. Або три. І щонайменше найближчим часом нам доведеться жити в цьому тумані. Бо інакше ніяк.
У повітрі пахне акаціями. Так добре, коли тихо. Однак тиша триває не довго – поки дописую цей текст, за вікном знову лунають вибухи. Незрозуміло, невідомо, складно, але мусимо триматися. За це місто. Одне за одного. Або вже хоча б за щось.
Дмитро Кузубов