Чому війна на Донбасі ніколи не була "громадянською"
Автори: Юлія Каздобіна, Якоб Хеденског і Андреас Умланд
Російсько-українська війна розпочалася з незаконної окупації Росією Криму 20 лютого 2014 року. А рівно 10 років тому, в квітні 2014-го, переросла в масштабний запеклий збройний конфлікт.
Однак багато з тих неукраїнських коментаторів, які сьогодні симпатизують Україні та засуджують широкомасштабне вторгнення Росії 24 лютого 2022-го, зберігають двоїсте ставлення до її передісторії.
Чимало іноземних спостерігачів різко розділяють бойові дії в Україні, що відбувалися до і після цієї дати. Чи то через російську пропаганду, чи то через теоретичні упередження, чи то через просту наївність, чи то з інших причин.
Як Росія спровокувала східноукраїнське "ополчення"
Війна на Донбасі стала одним із кількох результатів масштабнішої спроби Росії взяти під контроль тоді переважно російськомовні східні та південні райони України. Спочатку Кремль мав намір зробити це з мінімальною кількістю відкритих військових дій. Найвідомішою частиною цієї здебільшого некінетичної і прихованої, але вже явно військової операції стала анексія Росією Криму в період з 20 лютого по 18 березня 2014 року.
Спроба захопити все те, що російські імперські націоналісти називають "Новоросією", містила безліч інших підривних, гібридних, таємних, м'яких тощо дій, спрямованих на підрив суспільної згуртованості, політичної стабільності та державних структур на сході та півдні України, а також за її межами.
Серед найважливіших інструментів гібридної війни Росії на материковій частині України на початку 2014 року були російські ЗМІ. А також українські ЗМІ, що перебувають під впливом російських або проросійських акторів в Україні. Однак ефект від кампанії демонізації, яку проводила Москва, на громадську думку східної України залишався обмеженим.
Не тільки російські пропагандистські канали, а й іноземні ЗМІ часто представляли проросійські демонстрації на Донбасі як вираження нібито широко поширених народних настроїв. Однак різні опитування громадської думки, проведені до і під час цього етапу, малюють іншу картину.
Так, у березні 2014 року тільки третина жителів Донецької та Луганської областей підтримували відділення Донбасу від України, а 56% відкидали цю ідею. Багато сепаратистських акцій у східних і південних містах України були не тільки або зовсім не ініційовані на місцях, але ініційовані, спрямовані та профінансовані Москвою.
Читайте також:
Чому російсько-українська війна почалася в лютому 2014 року
Дугін і війна, або Яку роль зіграли російські ультраправі в підготовці нападу Росії на Україну
Як російські бойовики призвели до ескалації насильства
Хоча до початку квітня 2014 року напруженість уже була високою, масштабні бойові дії почалися тільки на другому тижні того ж місяця. Новий етап протистояння в середині квітня характеризувався застосуванням вогнепальної зброї та повсюдною присутністю російських громадян.
Ця ескалація стала початком війни на Донбасі як збройного субконфлікту всезагальної війни Росії проти України, що стартувала з виходом регулярних російських військ зі своїх баз у Криму 20 лютого 2014 року і триває досі.
Війна на Донбасі почалася з того, що 12 квітня в Слов'янську і Краматорську під керівництвом нерегулярних російських бойовиків було захоплено адміністративні будівлі. За захопленням Слов'янська пішли перші масштабні бої російсько-української війни.
Антиукраїнські нерегулярні формування в Слов'янську очолив громадянин Росії, полковник у відставці та колишній офіцер ФСБ Ігор Гіркін (псевдонім "Стрєлков"). Озброєна група Гіркіна, що складається з більш ніж 50 бойовиків, прибула на материкову Україну – через Росію – з уже окупованого Криму, де більшість цієї групи брала участь в операції з анексії.
Група Гіркіна зіграла вирішальну роль у перетворенні регіонального громадянського конфлікту на Донбасі на делеговану міждержавну війну між Росією та Україною.
В інтерв'ю московському ультраправому тижневику "Завтра" в листопаді 2014 року Гіркін зізнався:
"Спусковий гачок війни все-таки натиснув я. Якби наш загін не перейшов кордон, у підсумку все б скінчилося, як у Харкові, як в Одесі. Було б кілька десятків убитих, обпалених, заарештованих. І на цьому б скінчилося.
А практично маховик війни, яка досі триває, запустив наш загін. Ми змішали всі карти на столі. Усі! І від самого початку ми почали воювати всерйоз: знищувати диверсійні групи "правосеків". І я несу особисту відповідальність за те, що там відбувається. За те, що досі Донецьк обстрілюється, – я несу відповідальність".
Як Москва скеровувала "сепаратистів" в Україні
13 квітня виконувач обов'язків президента України Олександр Турчинов оголосив про початок антитерористичної – а не військової – операції (АТО). І це незважаючи на те, що від самого початку були докази російської участі в подіях у Слов'янську та Краматорську.
Це початкове рішення українського уряду розпочати оборонну операцію як антитерористичну, а не військову іноді інтерпретується як свідчення внутрішньодержавного, а не міжнародного конфлікту.
Проте це рішення було ухвалене з прагматичних, а не парадигматичних міркувань. Здебільшого тому, що запобігання сепаратизму підпадає під дію українського законодавства про боротьбу з тероризмом, а не оборонного законодавства.
У квітні 2014 року Київ не хотів оголошувати воєнний стан перед президентськими виборами, які були призначені на травень 2014-го і які мали б бути скасовані в умовах надзвичайного стану.
Кілька глибоких наукових досліджень передісторії, початку та перебігу війни на Донбасі виявили та проаналізували численні зв'язки між, здавалося б, незалежними нерегулярними антиукраїнськими озброєними силами на сході України, з одного боку, та російськими державними органами, чи то в Москві, чи то в Ростові-на-Дону, чи то в Сімферополі, чи то деінде ще, з іншого.
Російський історик із Німеччини Микола Мітрохін у німецькій статті "Транснаціональна провокація" одним із перших у 2014 році вказав на вирішальну роль не тільки російських нерегулярних акторів, а й російської держави в розв'язанні нібито громадянської війни на Донбасі.
Пізніше японський політолог Сансіро Хосака зі своїми статтями, наприклад, "Російські політичні технології у війні на Донбасі", і німецький дослідник Якоб Гаутер у своїй засадничій книжці "Згаяне вторгнення Росії", а також інші аналітики підтвердили ранні висновки Митрохіна.
Причому ще до появи цих досліджень причетність російської держави була найбільш правдоподібним поясненням початку війни.
Ширший політичний контекст військової ескалації на Донбасі навесні 2014 року вже тоді наводив на роздуми.
Навряд чи могло бути збігом те, що війна на материку готувалася в той самий період, коли регулярні російські війська захоплювали Крим і коли Росія нарощувала різноспрямований гібридний наступ на всю Україну.
Дивним аспектом удаваного "повстання" на Донбасі завжди було те, що від початку і до кінця в так званій "Русской весне" в Донецькій і Луганській областях не брали участі жодні відомі лідери або організації регіону.
Як російські регулярні війська втрутилися у війну на Донбасі
До сьогоднішнього дня Росія категорично заперечує, що її регулярні війська брали активну участь у війні на Донбасі. Це дійсно було в основному так до серпня 2014 року. Проте, крім вирішальної ролі російських регулярних військ в анексії Криму в лютому – березні 2014 року, в материковій Україні була ціла низка випадків, які свідчать про присутність не тільки нерегулярних, а й регулярних російських солдатів.
Найбільш сумнозвісним таким випадком став екіпаж самохідного зенітно-ракетного комплексу "Бук-ТЕЛАР" російських військ ППО, який у липні 2014 року на кілька днів зайшов на територію східної України і випадково збив пасажирський рейс MH-17 авіакомпанії Malaysian Airlines, що летів над Донбасом із 298 цивільними особами на борту.
У той самий час, коли невеликі російські регулярні частини, як-от підрозділ "Бук", надавали підтримку російським нерегулярним формуванням, які воюють на Донбасі, армія РФ почала обстрілювати українські війська через кордон.
Протягом липня 2014 року на фото і відео було зафіксовано кілька ракетних і артилерійських обстрілів українських позицій з російської території. Перший такий обстріл стався 11 липня 2014 року в районі села Зеленопілля Луганської області, внаслідок якого загинули 30 українських солдатів і прикордонників. У доповіді, опублікованій у грудні 2016 року, відома OSINT-група Bellingcat описала російські обстріли України щонайменше в 149 окремих випадках.
Протягом наступного місяця Росія зрештою здійснила широкомасштабне вторгнення на материкову частину України. 14 серпня 2014 року російсько-український кордон перетнула велика колона, що складалася щонайменше з двох десятків бронетранспортерів та іншої техніки російської армії. Це було перше масове вторгнення російських регулярних військ на територію материкової України, підтверджене незалежними спостерігачами.
До кінця серпня 2014 року на території України було розгорнуто до восьми регулярних так званих "батальйонних тактичних груп" (БТГ) російських збройних сил чисельністю понад 6000 осіб.
Висновок
Проте багато політиків, журналістів, дипломатів і навіть деякі вчені по всьому світу, коментуючи ці події, як і раніше, дотримуються пропагандистського наративу Кремля про війну на Донбасі останніх 10 років. ЗМІ, політичні, академічні, академічні, громадські та інші коментатори повинні подбати про те, щоб правильно висвітлювати витоки і характер російсько-української війни.
Політики, дипломати та інші актори, зацікавлені в майбутньому України, мають у своїх публічних і непублічних заявах чітко та постійно наголошувати на тому, що збройний конфлікт на Донбасі у 2014–2022 роках був делегованою міждержавною війною між Росією та Україною, а не внутрішньоукраїнською громадянською війною.
Юлія Каздобіна – старший науковий співробітник Програми безпекових досліджень Ради зовнішньої політики "Українська призма" в Києві
Якоб Хеденског і Андреас Умланд – аналітики Стокгольмського центру східноєвропейських досліджень (SCEEUS) Шведського інституту міжнародних справ.
Ця колонка ґрунтується на більш докладній доповіді SCEEUS, опублікованій тут.