Люди в армії закінчуються

Варто перестати вірити в солодко-приторну комунікацію влади з суспільством. Так розмовляють вихователі в садочках з дітьми, а не доросле суспільство. 

Влада боїться непопулярних рішень. "Ми зробили аудит і знайшли декілька тисяч незалучених військовослужбовців", – не рішення, а імітація рішення, щоб заспокоїти суспільство. Декілька тисяч бійців у масштабах країни нічого не змінять. Від батальйонів залишилися взводи. Від рот – відділення. Закон про (не)мобілізацію фактично цементує чинний статус-кво. 

Останні дорослі в цій країні переконали інертні й пасивні військкомати, що пора починати масштабну війну в лютому 22-го. Стояли ночами в нескінченних чергах. Записувалися в списки, які ніхто не збирався читати. Ці списки мобілізаційного потенціалу розмокли під весняними дощами, розтанули разом із останнім березневим снігом. Військкомати не оцінили прагнення небайдужих громадян захищати країну. Небайдужі громадяни не оцінили байдужість військкоматів. 

Всі розійшлися по своє: військкомати – радісно звітувати, громадяни – вдягнути ласти й стрибнути в Тису. Рештки цих дорослих залишаються на лінії зіткнення, поки не закінчаться. До кінця – свого або країни. Вони втомилися. Втомилися бачити, як вмирають їхні друзі. Втомилися очікувати своєї смерті. Втомилися належати комусь. Дихати – по рапорту, в туалет – по рапорту. Мріяти – по двох рапортах, які ніхто ніколи не підпише. 

Охочим ухилитися закон підказує багато шляхів. Проте лише мобілізувати нових потенційних військовослужбовців мало.

Наша реальність не має нічого привабливого. Для того щоб вижити, нам необхідно рухатися в майбутнє, а не чіплятися за минуле. Одноосібні рішення, не підкріплені плануванням і командною роботою – це минуле. Рух рішень в одному напрямку без зворотного зв'язку – це минуле. Операції без постаналізу і висновків – це минуле.

Ми б'ємося в найсучаснішій війні 21-го століття, де наша перевага над підступним ворогом, що переважає за багатьма показниками – більша гнучкість, вищий інтелект і мотивація. Але все це має працювати системно. Помилки мають виправлятись, а не повторюватись нескінченно. Кращі практики мають ставати обов'язковими до виконання.

Українська армія зараз це про неефективність. Людей використовують як фізіологічний об'єкт з ручками й ніжками. Якщо є ручки, отже, ці ручки здатні щось підіймати, а завдяки ніжкам навіть можуть перенести це щось на певну відстань. 

Додану цінність людського капіталу у вигляді здатності до планування, аналізу, професійних якостей опускають. Це як грітися, спалюючи в багатті паперові гроші. Найменш ефективний спосіб їх використати. Тоді цінність кожної грошової одиниці дорівнює цінності паперу, на якому вона надрукована. Додана вартість відсутня.

В поділі на тих, хто здатний ухвалювати якісні рішення, і тих, хто ці рішення виконує, немає нічого принизливого. Вимагати від усіх здатності бути якісним менеджером – безглуздо. Задача змінити якісно ту ланку, яка приймає рішення.

Українську армію ніхто не будував на цінностях. Її збудували на зовнішніх ознаках статусу, який здобутий завдяки часу, що був проведений в лавах армії. В радянські та пострадянські часи вищі офіцерські звання отримували не за досягнення, а за вміння триматися в кріслі. І вчасно перестрибнути на наступний рівень.

Ось чому генерали якось неочікувано в розпал війни виявилися непридатними до військової служби. Тому що важливі не цінності. Важливе наступне крісло – солодше, ніж теперішнє.

Масштаб особистості вимірюється масштабом проблеми, яку вона здатна вирішити. Якщо максимум – це питання власного комфорту, то проблему якого масштабу ця особистість може вирішити?

В радянській свідомості будь-який коментар – це приниження власної значущості. Чути зворотний зв'язок – не комфортно. Це сприймається не як привід для росту, а радше як особиста образа. 

Армійське середовище – це простір одноосібних рішень, яким не може бути заперечень. Варто нарешті відійти від звички вбачати в командуванні опікуна і покровителя. Воно тут для того, щоб чути тих, хто ближче до ворога. Того, хто всотав в себе кров побратимів і дим згарищ. Своїх і чужих. Вони точно знають, як не потрібно діяти. А це вже відсікає половину заздалегідь програшних варіантів.

Ситуація в 22-му повторила ситуацію в 14-му. Як тоді, так і зараз добровольці й волонтери змінили хід війни. В 14-му прийшли ті, кому було не байдуже. Вони намагалися змінювати процеси всередині, реформувати систему тактичної медицини та медичного забезпечення. 

Зараз завдяки ін'єкції свідомих і небайдужих з'явилися дрони, РЕБ, величезна кількість транспорту. Армія на це відповіла пасивною більшістю, неможливістю списати майно, яке знищується швидше, ніж його встигають постачати волонтери. Автомобілі, перебуваючи на балансі, давно загинули в Сєвєродонецьку, Бахмуті, Авдіївці та безлічі інших місць. Проте досі "служать" у війську, згідно з документами.

Складається враження, що десятиліття феодального статусу сформували колективне небажання брати відповідальність за власне життя і ситуацію навколо на себе. Більшість створює шалений опір змінам, як наслідок це призводить до зневіри активної меншості у власних силах, як і у можливості щось змінити. Ця селекція навпаки призводить до відтоку тих, хто міг би змінити ситуацію.

Меншість визначає напрямок, більшість – швидкість руху. Армія – це більшість. Меншість залишилася там, у цивільному житті, з її комунікацією, аналізом, стратегіями, заснованими на цінностях.

Головна задача більшості – не відрізнятися, бути в рівень з іншими, не брати відповідальність на себе. Вони готові втрачати людей, території, обладнання, але не заперечуватимуть необдуманим, необґрунтованим наказам. Мета – не зробити нічого і не нести за це відповідальність.

Ця посередність щедро здобрюється в армійських освітніх закладах і підтримується в штабах і полігонах середовищем "своїх".

Неефективне використання ресурсів, часу, людського потенціалу. Реформа армії захована в якісній освіті командної ланки.

Управління людськими ресурсами, ухвалення рішень потребує знань. Знати технічні характеристики зброї – недостатньо. Формальної військової кафедри, яку проходили якраз для того, щоб уникнути призову до армії, а в далекому минулому для того, щоб стати командиром, здатним приймати рішення – недостатньо.

Попри усталену думку, що в усьому винні міністерства, командування медичних сил, генеральний штаб та інші далекі від фронту інституції, більшість рішень і їхніх результатів залежить від тих, хто перебуває десь поміж Авдіївкою та Дніпром. Їхня здатність брати відповідальність і приймати рішення впливає на хід подій.

Держава дозволяє собі платити суму, що дорівнює кільком тисячам доларів, як зарплату людям, які ніколи в житті не отримували подібного розміру винагороди, але не дозволяє собі вимагати відповідність посадам. 

Людей відловлюють на вулицях для того, щоб заплатити високу навіть за міжнародними мірками зарплатню замість того, щоб створити конкурс та отримати можливість обіймати високооплачувану посаду в армії.

І це стосується будь-якого військовослужбовця – від солдата до офіцера. Держава мала б провести оцінку компетенцій і лише після цього виплачувати тим, хто цього вартий, надбавки. А всіх, хто не відповідає вимогам, вивести на тил на базове фінансове забезпечення.

Система, що існує, не зацікавлена в розвитку і мотивації військовослужбовців, оскільки тоді вони почнуть разюче відрізнятися від совкового командування, ціль якого "не висовуватися", не робити нічого, що би було помітним. Бути розумнішим за командира в армії погано. Не варто перетинати ватерлінію посередності  – вона цього не любить.

Армія знищує ідентичність, прагнення до імпровізації та ініціативи. Спроби розвиватися професійно, створювати таке ж середовище навколо себе в фіналі закінчуються призначенням командира вищого рівня, який одним наказом помножить на нуль всі зусилля. Будь-яка ініціатива карається. Посередність не терпить поруч з собою нестандартність і її дітище – байдужість. 

Армійські командири – це посередність і очікування, що все вирішить хтось інший. Не вони. Начальник знає краще. Такий підхід звільняє від відповідальності. Навіть якщо рішення ухвалюють, вони алогічні, не підкріплені аналізом і плануванням, не включають багато аспектів.

В армії США після кожного навчання, тренування, виконання бойового завдання заведено проводити аналіз подій (AAR – After Action Review). Його мета – виявити помилки, які були допущені, і зрозуміти, як уникнути їх повторення в майбутньому.

Кожен командир кожної ланки. Від командира відділення до командувачів ОСУ, ОУВ і штабів має відповісти на одні й ті самі запитання.

• Яка мета завдання (активності)?
• Які ресурси (людські, матеріальні, часові) необхідні для того, щоб виконати це завдання?
• Що може негативно вплинути на досягнення цілі (включно з погодними умовами)?
• Які наші дії після того, як цілі будуть досягнуті (виконані активності)?
• Як фактично було виконано завдання (активність)?
• Як мої особисті якості мали вплинути на ситуацію?
• Як мої особисті внески допомагали або перешкоджали виконанню завдання?
• Як я маю змінити свої дії наступного разу, щоби сприяти досягненню кращих результатів?

В такій армії США не посада визначає здатність людини ухвалювати рішення, а компетенції. Вміння критично мислити й аналізувати ситуацію. Ті, хто ближче до місця проведення місії, краще знають деталі. Ті, хто вище за рівнем ухвалення рішення, краще знають стратегічні цілі. Відповідати на питання мають і одні, й інші.

Ми не робимо помилки завдяки досвіду, а досвід отримуємо завдяки помилкам. Відповідальність необхідна для того, щоб робити висновки з помилок у минулому і не робити їх у майбутньому. 

В системі координат, де відсутнє планування та аналіз ситуації, відповідальність зайва. Вона сюди не пасує. В системі, де все можна пояснити, виразом "це ж армія", ланцюжок "рішення – аналіз – відповідальність" рветься після слова "рішення". Звання тут отримують не за результати, а за рішення. Це зовсім інша парадигма свідомості. Нам варто прийняти те, що рішення бувають або швидкі, або якісні. Я бачив, як втрачаються життя через ухвалені поспіхом рішення там, де можна було поспіх замінити аналізом і плануванням. За великим рахунком, вміння приймати якісні рішення, а не швидкі відрізняє освічену людину, здатну до критичного аналізу.

Завдяки постійному аналізу мрійники, продукуючи не конструктивні ідеї, стають реалістами. Створюючи нереалістичний план, вони перетворюються на критиків. Додаючи критицизму в план, вони перетворюють його на реалістичний.

В цій війні вибір шляху – це ціннісний вибір. Це війна екзистенційна. Її наслідок – це питання існування української нації як такої. Ця війна – війна цінностей.

Історично Україна – це поле для конкуренції двох цінностей. Прозахідної – з її увагою до деталей, повагою до кожного життя, людиноцентричністю та демократією. І радянської – де площу міряють кілометрами, людей – тисячами, а народ належить елітам країни і є джерелом їхнього багатства.

Стратегія росії – це спалення ресурсів, природних, фінансових, людських без їхньої ефективності, без доданої вартості – лише сирі ресурси. Феодальна, в суті своїй, російська армія копіює все, що працює, та масштабує це.

Ми жили в цьому минулому десятки років.

І зараз стоїмо перед вибором: продовжити тягле радянське середовище, з нащадками якого ми воюємо, або виступити за  ініціативність, мобільність думок і стратегій. Проте ми досі перебуваємо в полоні ілюзій про те, що воріженьки самі згинуть, як роса на сонці. 

Фейковість вислову "фортеця" в поєднанні з топонімом Бахмут нічому не навчила. За час, протягом якого трималася Авдіївка, позаду неї залишилася пустка. Фортифікацій не було. Лінія оборони, яку будують – це земляні рови, які не витримають не те, що удари КАБів, навіть мінометний обстріл швидко перетворить їх на вранішню дитячу вівсяну кашу. 

Існує ризик, що невивчені уроки помилок минулого доведеться повторити знову. Це байдужість на межі з інфантильністю.

Армія не стимулює ініціативу, не сприяє їй. Ба більше, знищує. Тут не люблять ''розумних'', здатних до аналізу та критичного мислення. Вони вирізняються з піксельної спільноти, як легкий літній одяг сніжної зими. Вони могли б ініціювати горизонтальні зміни та активності, але їхні нечисленні й погано організовані голоси тонуть у штабній масі, що очікує згори наказів, вказівок, розпоряджень.

Розташовуючи себе на лінійці десь поміж старою совковою армією та сучасною натівською, не варто розраховувати на те, що ми опинимося між арміями Франції та Британії. Ми маємо пройти свій еволюційний шлях, і ніхто, окрім нас самих, не здатен його здолати. 

Свою сучасну армію неможливо отримати ніби якусь гуманітарну допомогу, яку надсилають міжнародним рейсом і яку доставляє Нова пошта через міжнародний пункт перетину "Шегині". Разом із ідеальними статутами, командирами та відносинами всередині. Її можна лише збудувати самостійно. Вислуховуючи багато порад, критики й зауважень від усіх навколо. Як тих, хто дивиться ззовні й нереалістично мріє "як хочеться, щоб було". Так і тих, хто подумки каже: "Я тринадцять років в армії й нічого міняти не збираюся".

Війна породжує попит на прості рішення – "я командир, я тут все вирішую", "давайте відправимо хоч кого на позиції, хоч то повар або оператор дрона", щоби там хоч хтось був, "солдат тут не для того, аби знати як краще". Але варто пам'ятати, що участь у розвитку беруть усі. Як ті, хто намагається зробити якнайбільше, так і ті, хто не роблять нічого.

Не варто очікувати проривних рішень від тих, хто звик діяти лише за вказівками згори. Все, що всередині армії – внутрішній "суспільний договір". Ми живемо всередині подій, і лише від нас залежить, чи братиме хтось з нас приклад.

У цій війні об'єднання світу на тлі війни відбулося не тому, що США і Європа за нас, а тому що вони проти росії. Їм не подобається, що хтось похитнув прийнятий світовий порядок. А наша самовпевненість не дає нам об'єктивно оцінити ситуацію.

Умови, в яких ми зараз є, не дають нам у перспективі ані перемоги, ані програшу. Яким буде наше майбутнє – залежить від того, в який вектор ми вкладатимемося щодня. Ми намацуємо його щодня. Спотикаємося, падаємо, продовжуємо робити помилки, але йдемо далі. Будь-який з можливих варіантів чаїть ризики. Проте ми точно знаємо, куди нам не треба. Ми там були. І частково продовжуємо перебувати. Переважно завдяки інерційній пам'яті й недореформованим інституціям. 

Ми звикли ставити перед собою ідеали й очікувати, що їх досягне хтось за нас. Погана новина в тому, що очікуваний пиріг за рецептом успіху нам доведеться приготувати самотужки. І він буде відрізнятися від омріяного, оскільки наш ідеал – вигаданий.

Мене дивує наша ірраціональність на межі з байдужістю. Ми спокійно дивилися на те, як росіяни захоплюють острів Тузла, на плани зі створення тоді ще майбутньої так званої ДНР, які неприховано відкрито лежали на столах очільників місцевих органів влади та силових структур у Донецьку. Ми даємо звіру відкусити палець, наївно розраховуючи на те, що йому не до вподоби буде наша рука.

Все, що відбувалося , починаючи з 2014-го, і відбулося, починаючи з 2022-го, обнулило історію очікувань, яка тривала з 1991-го року. Ми на початку шляху.

Ми схильні до спрощення в баченні світу. Наші завищені очікування, що все можливо вирішити просто, призвели до вибору "нужнопростопрекратитьстрелять". Але від того, що ми не будемо заходити в темну кімнату лише тому, що нам там не подобається, не означає, що монстри з неї зникнуть і не турбуватимуть нас. Вони прийшли по наші душі. По кожного з нас. 

Війна вже триває багато поколінь і триватиме ще стільки ж. Дивно, що для багатьох 2014-й став неочікуваним. Гірше, що ним став 2022-й. Покоління, народжене за радянських часів, читало книжки, написані тим-таки радянським союзом. В ньому війна була лише з Німеччиною. І цю війну виграв радянський союз. Тому для цього покоління війни не існувало. Тим більше її не існувало для народжених у післярадянський період. Але насправді вона була завжди. Просто лінія фронту рухалася зі сходу на захід, і в момент народження більшості з нас, ми жили вже в тилу. Тільки в тилу загарбників, в тилу їхньої ідеології та шовінізму, не збагнувши це.

В 91-му ми миттєво і без зусиль посунули цю лінію фронту на схід, опинившись на цей раз вже в тилу звільненої України. І ось тепер вона знову поступово рухається на захід. Проте цей рух, як і ця війна, не зупинялися ніколи. Просто народжені в совку і після нього не бачили весь контекст історії. Бачили лише момент історії, не вдаючися в деталі того, що було до. 

Ми отримали Незалежність наперед, як бонус. Не тому, що прагнули її. А тому, що совок розпався. Замість того щоб сприймати період між 1991 і 2014 як перепочинок і можливість мобілізуватися, ми марнували час, дружили з ворогом, співали його пісні, спали з ним і народжували від нього дітей. Навіть після 2019-го намагалися заплющити очі й жити в ілюзії, що проблеми не існує, що потрібно "просто прекратить стрелять".

Проте весь цей час росія сприймала нас як ослаблену недокраїну.

Тепер хтось нарешті вимив вікна, комусь їх вибили. Разом зі стінами. Фантомне буферне існування між Сходом і Заходом закінчилося.

Гліб Бітюков