Чому російсько-українська війна почалася в лютому 2014 року

Автори: Юлія Каздобіна, Якоб Хеденског і Андреас Умланд

Багато політиків, дипломатів та інших коментаторів у всьому світі через незнання або навмисно відносять початок Російсько-української війни до 24 лютого 2022 року. Однак збройний напад Росії на Україну з використанням регулярних сухопутних військ і нерегулярних збройних формувань почався на вісім років раніше, у другій половині лютого 2014 року.

Незаконна і силова окупація Росією української Автономної Республіки Крим та міста Севастополя тоді не призвела до масштабних бойових дій. Саме ця прихована військова акція Москви, а не так звана "спеціальна військова операція", що розпочалася 8 років по тому, стала початком найбільшої з 1945 року війни в Європі .

За кілька тижнів після того, як був захоплений Крим, на початку квітня 2014-го, на Донбасі почалися перші інтенсивні бойові дії. Вони були спровоковані російськими іррегулярними групами, які РФ делегувала для вторгнення на материкову Україну.

Три наративи пояснюють непорозуміння, яке зберігається ось уже 10 років. Вони здебільшого сформовані глобальною дезінформаційною кампанією Москви щодо захоплення Криму та інтервенції на Донбасі.

Дехто досі дотримується ранньої лінії російської пропаганди, від якої згодом відцурався сам Кремль. Відповідно до неї, відокремлення Криму від України, а також сплеск бойових дій на Донбасі, який відбувся незабаром, були зумовлені місцевою динамікою, а не іноземним втручанням.

Другий наратив відтворює дивну історію Росії про те, що нібито "ввічливі люди" (тобто російські війська без розпізнавальних знаків) захопили чорноморський півострів мирним шляхом. Ці коментатори не заперечують ключову роль Росії в доленосних подіях у Криму та на Донбасі, але датують початок війни власне квітнем 2014 року. Як правило, вони також розглядають бойові дії, що почалися тоді, як громадянську, а не міждержавну війну.

Третя лінія апологетики частково визнає незаконний і насильницький характер нападу Москви, але представляє його як викликаний подіями в Києві. Дії України буцімто не залишили Росії іншого вибору, окрім як "взяти на себе відповідальність" за захист російськомовних мешканців Криму та Донбасу. Хоча, з цього погляду, війна справді почалася в лютому 2014 року, в якості агресора подають Україну, а не Росію, яку буцімто "просто спровокували".

Нижче ми коротко розглянемо неадекватність усіх трьох цих сюжетних ліній. А також сформулюємо деякі рекомендації, засновані на цій критиці.

Місцеве повстання, а не іноземна окупація?

Парламент України офіційно визначив 20 лютого 2014 року як день початку російсько-української війни і першого порушення російськими збройними силами офіційно узгоджених правил пересування по Криму. На той час проросійський президент України Віктор Янукович ще перебував при владі, а чим зрештою закінчиться Євромайдан у Києві, був незрозуміло.

Проте, всупереч умовам "Угоди між Російською Федерацією та Україною про статус і умови перебування Чорноморського флоту Російської Федерації на території України", колона бронетехніки незаконно залишила базу 810-ї бригади морської піхоти ЧФ РФ у Козачій бухті Севастополя. На медалі Міністерства оборони РФ "За повернення Криму" датою початку операції з анексії півострова Росією вказано 20 лютого 2014 року.

Менш ніж за два місяці, 17 квітня 2014 року, Путін уперше публічно визнав, що російські спецпризначенці брали участь у лютнево-березневих подіях у Криму.

Під час урочистостей з нагоди п'ятої річниці анексії, де-факто глава окупаційного кабінету міністрів Криму Сергій Аксьонов виголосив на мітингу в Севастополі, що Путін особисто курував анексію півострова. Аксьонов заявив, що анексія Криму була "унікальною операцією" і що все сталося "так швидко, зухвало, нахабно, що наші противники не встигли схаменутися".

На початку 2021 року Європейський суд із прав людини (ЄСПЛ) встановив, що Росія – тоді ще член ЄС – встановила фактичний контроль над Кримом до 27 лютого 2014 року.

Незважаючи на ці та інші оцінки подій кінця лютого 2014-го, деякі коментатори й надалі стверджують, що сецесія Криму від України та його приєднання до РФ були зумовлені місцевою динамікою. Типовою точкою відліку та предметом суперечки в таких дискусіях є псевдореферендум у Криму 16 березня 2014 року. Хай би як хто оцінював сумнівну процедуру голосування цього дня, вона відбулася після окупації Росією Кримського півострова, що сталася за три тижні до цього.

До моменту проведення псевдореферендуму регулярні війська російської армії, які не мали розпізнавальних знаків і брали участь у деяких російських і проросійських нерегулярних формуваннях, вже завершили незаконне захоплення Криму.

Лише після військової окупації Росією чорноморського півострова його мешканцям недвозначно запропонували ратифікувати цей насильницький акт під час фіктивного референдуму.

Незаконна анексія стала результатом не динамічного політичного розвитку всередині Криму, а зухвалої операції ззовні. І вона була актом війни.

Історія продовження російської війни на Донбасі місяць по тому – також результат не місцевого повстання, а зовнішньої інтервенції. А також російської театральної вистави, яка змусила багатьох зовнішніх спостерігачів повірити, що джерело і корінь донбаського військового конфлікту – це регіональне "ополчення".

Методи маніпулювання Кремля включали в себе, наприклад, залучення російських громадян із сусідньої Ростовської області, які видавали себе за проросійських демонстрантів.

Не може бути сумнівів у тому, що війна на Донбасі була спровокована Росією.

25 січня 2023 року ЄСПЛ ухвалив, що Росія здійснювала ефективний контроль над Донецькою та Луганською так званими "народними республіками", якы номінально утримували "сепаратистськы" сили з 11 травня 2014 року. Суд навів численні докази на підтримку цього висновку, включно з присутністю російських військових з квітня 2014 року і масштабним розгортанням російських військ із серпня 2014 року. Ухвала розвінчала спроби Росії представити так звані "республіки" як законних представників місцевого населення Донбасу.

Щоправда, регулярні російські війська спершу не відігравали значної ролі на південному сході материкової частини України. Принаймні до середини серпня 2014-го.

До початку 2022 року основними діючими акторами там були нерегулярні групи, які очолювала, скеровувала, фінансувала та/або заохочувала Москва. Здебільшого вони складалися з суміші російських, українських і деяких інших воєнізованих авантюристів, козаків, екстремістів, найманців тощо, яким активно допомагали секретні служби, державні ЗМІ та інші урядові або напівурядові структури РФ.

За підтримки і допомоги Кремля ці розрізнені групи вели протягом майже 8 років хаотичний збройний конфлікт, який отримав назву "війна на Донбасі".

Низка військових дій високої та низької інтенсивності в Донецькому басейні в період з квітня 2014 року по лютий 2022 року стала окремим епізодом у російсько-українських відносинах. Однак цей період російських збройних і гібридних операцій на Донбасі був лише одним із етапів загальної війни, яку Москва розпочала 20 лютого 2014 року і яка триває донині.

Мирний перехід території, а не початок війни?

Досі не вщухають суперечки про витоки війни на Донбасі в квітні 2014 року. Натомість експертні оцінки захоплення Росією Криму, яке розпочалося в лютому 2014 року як збройне вторгнення, одностайні. Наприклад, висновок у дослідженні корпорації RAND від 2017 року звучить так: "Операція Росії з анексії Криму являла собою рішуче та цілеспрямоване застосування військової сили для досягнення політичних цілей".

Повна оцінка подій у Криму в лютому – березні 2014 року, щоправда, ускладнюється тим, що тоді на півострові українські журналісти зазнавали погроз і переслідувань. Озброєні російські або проросійські співробітники на півострові іноді конфісковували їхнє обладнання та матеріали. Особливо часто нападів зазнавали люди, які знімали те, що відбувається поблизу російських військових баз у Криму.

З іншого боку, російські пропагандистські агентства вільно переміщувалися півостровом і створювали спотворену картину. Проте можна скласти чітке уявлення про обстановку в Криму.

В окупації півострова брали участь орієнтовно 20 000 російських військовослужбовців. Серед них вирізнявся 45-й полк спецпризначенців ВДВ, який зазвичай базується в селищі Кубинка Московської області. 27 лютого 2014 року він захопив будівлю Верховної Ради Криму в Сімферополі. Разом із деякими проросійськими нерегулярними формуваннями вони змусили парламент Криму почати процедуру анексії.

В серпні 2014 року іншу російську військову частину, 76-ту десантно-штурмову дивізію, яка постійно базується в Пскові, нагородив міністр оборони Сергій Шойгу орденом Суворова – за роль у "поверненні Республіки Крим до складу Російської Федерації".

Щоб знизити ймовірність збройної відповіді, Росія скористалася місцевими умовами: бази Чорноморського флоту Росії в Криму розташовувалися поруч із українськими військовими базами, і військовослужбовці знали одне одного.

Члени сімей українських військовослужбовців часто були росіянами за національністю або громадянством. Українських військовослужбовців залякували і погрожували, що з їхніми сім'ями може щось трапитися. Деяким обіцяли, що якщо вони вступлять до лав російської армії, то їм платитимуть вищу зарплату. Під час блокади і захоплення українських військових баз Росія посилала беззбройних нерегулярних осіб із цивільною технікою, щоб вони відкривали ворота, випереджаючи військових.

Ці та інші "гібридні" методи ускладнювали оцінку та реагування на ситуацію для українських офіцерів на місцях і політичних лідерів у Києві.

За словами Ігоря Тенюха, який був призначений міністром оборони України 27 лютого 2014 року, на кінець лютого 2014-го в Криму перебувало 15 000 українських військовослужбовців, але кількість тих солдатів, які підкорилися б наказу про збройний опір анексії, становила 1500–2000 осіб. Однак такий наказ із Києва не надійшов.

Серед військовослужбовців регіонального Міністерства внутрішніх справ тільки спецназ "Беркут" став на бік Росії. Решта міліціонерів від самого початку підпорядковувалися українському уряду та виконували накази Києва.

Про російські втрати під час окупації півострова не повідомлялося. Відомо, що в цей час загинули двоє українських військовослужбовців.

За даними Служби розвідки України, операція Москви в Криму складалася з трьох етапів. На першому етапі, з 20 по 28 лютого 2014 року, на території Криму розгорнулися сили спеціального призначення. На другому етапі, 2–10 березня 2014 року, російське військове угруповання в Криму привели у вищий ступінь боєготовності, також було проведено розвідку. Щоб протидіяти можливій оборонній операції Збройних сил України та резервних сил НАТО в Чорноморському регіоні, були задіяні кораблі та авіація.

В період з 10 по 18 березня 2014 року була завершена операція з анексії Криму, під час якої на аеродромі "Гвардійське" було створено об'єднаний командний пункт, а в районі Джанкоя – передовий командний пункт.

Морським і повітряним шляхом до Криму перекинули понад 7000 військовослужбовців, переважно десантників і спецпризначенців.

Ексофіцер Служби безпеки Росії (ФСБ) Ігор Гіркін (псевдонім "Стрєлков") – нелегальний учасник як анексії Криму, так і таємної інтервенції на Донбасі. За його словами, тільки потужна присутність російських військ зробила можливим проведення так званого референдуму про анексію Криму 16 березня 2014 року.

Тож взяття Криму під контроль Москви носило явно військовий характер. Незважаючи на це, деякі західні оглядачі, як і раніше, наполягають на тому, що в процесі відокремлення вирішальну роль відіграв місцевий політичний імпульс. Тим самим применшується зовнішній, нелегітимний і насильницький характер операції з анексії.

Типово, що в таких наративах посилаються на опитування громадської думки, які різні соціологічні агентства проводили в Криму після окупації. Вони буцімто свідчать про переважну підтримку анексії.

Однак ці інтерпретації захоплення Криму Росією не зачіпають деяких складних методологічних питань. Дослідження громадської думки в Криму до початку операції з анексії не виявили, щоб прагнення до відокремлення переважало навіть серед етнічних росіян на півострові.

У середині лютого 2014 року, за кілька днів до початку операції Москви із захоплення півострова і в розпал Революції гідності в Києві, лише 41% кримчан схвалювали перспективу об'єднання всієї України з Росією, згідно з опитуванням громадської думки.

Влітку 2013 року британський дослідник провів глибоке якісне польове дослідження настроїв мешканців Криму. Воно виявило, що навіть серед промосковськи налаштованих кримчан, етнічних росіян за походженням, було мало прихильників відокремлення півострова від України.

Ці та інші результати різних досліджень підтверджують тенденцію поступової, м'якої політичної "українізації" населення Криму з 1991 року. На цьому тлі захоплення півострова Росією в лютому 2014 року було своєчасним для Москви. Воно мало запобігти як зростанню лояльності до української держави, так і опору анексії з боку населення Криму.

Стрімка військова окупація та політична анексія Криму російськими збройними силами в 2014 році стала початком російсько-української війни, яка триває й сьогодні.

Спровокована реакція, а не наступальна акція?

Варто зауважити, що в результаті російської пропаганди спотворень зазнала не лише дата, коли розпочалася російсько-українська війна, а й політичні витоки міждержавного протистояння.

Згідно з особливо маніпулятивним підходом, вирішальним імпульсом військової ескалації буцімто була екзистенційна загроза, яка для російської нації походила – або принаймні сприймалася Москвою як така, що походить – від подій в Україні на початку 2014 року. 

Мовляв, і російська держава, й етнічні росіяни в Україні були настільки серйозно й буцімто справедливо стурбовані ймовірним "фашистським переворотом" у Києві та його наслідками для внутрішньої і зовнішньої політики України, що в них "не було іншого виходу", як чинити збройний опір.

Використання цього наративу – не наївна історична помилка. Він радше служить, щоб навмисно дати політичне виправдання агресії Кремля в 2014 році.

Відповідно до цього наративу, російсько-українська війна справді розпочалася у квітні чи навіть лютому 2014 року. Але цей підхід покладає вину за спалах збройного конфлікту на Київ та Захід, а не на Москву. Буцімто Росія зрозуміло чи, за деякими особливо пропутінськими версіями, навіть адекватно реагувала на неприпустимі події у "своєму підчерев'ї".

Окремі прихильники цієї версії подій десятирічної давнини заходять настільки далеко, що підтримують твердження Москви про фундаментальний дисконтинуїтет української держави в 2014 році. Так званий "фашистський переворот" призвів до того, що тепер різноманітні офіційні російські визнання української території та незалежності в низці двосторонніх і багатосторонніх угод, підписаних Москвою, стали недійсними.

Однак зміна влади в Україні 2014 року не була нелегітимною, як її досі часто зображують. Її наслідки для Росії та етнічних росіян в Україні також не були настільки драматичними, як це часто стверджують.

По-перше, Революція гідності 2013–2014 років була не антиросійським погромом, а народним протестом проти дедалі авторитарнішого правління президента Віктора Януковича. Повстання було спричинене репресіями проти політичної опозиції, тиском на бізнес, централізацією влади, всепроникною корупцією та відстороненням тодішнього українського уряду від ЄС поміж іншим.

Спочатку мирні демонстрації загострилися в січні–лютому 2014 року, коли поліція почала стріляти по беззбройних демонстрантах. Сотні людей було вбито або важко поранено під час вуличних баталій, зокрема щонайменше 10 співробітників правоохоронних органів. Хоча жодного антимайданівського активіста не вбили.

Повстання закінчилося раптово, коли був досягнутий компроміс між Януковичем і лідерами Євромайдану, і вранці 21 лютого 2014 року бої в Києві припинилися.

Непопулярний президент поспіхом залишив столицю. Його від'їзд відбувся через кілька годин після підписання угоди з політичною опозицією, свідками якої стали міністри закордонних справ Польщі, Франції та Німеччини, а також посланець Москви (ветеран російської політики Володимир Лукін).

Янукович тоді одразу ж порушив найважливішу частину цієї угоди, не підписавши закон про відновлення парламентсько-президентської версії української Конституції 2004 року, за якою Янукович сам був обраний 2010 року.

Наприкінці лютого 2014 року Україна все ще перебувала в стані кризи, а російські війська в Криму вже почали окупацію півострова. Оскільки Янукович виїхав зі столиці, не склавши з себе повноважень президента, український парламент, у якому перебувала більшість прихильників Януковича, проголосував за його відсторонення від посади.

Формальний процес імпічменту, згідно з українською Конституцією, був би неможливий у цей кризовий період, оскільки зайняв би кілька місяців. Натомість парламент визнав Януковича нездатним виконувати свої обов'язки, і його усунули з посади глави держави.

Влада в Києві тимчасово перейшла до голови Верховної Ради Олександра Турчинова, який за широкої підтримки парламенту став виконувачем обов'язків президента. Одночасно було оголошено нові президентські вибори у встановлений Конституцією тримісячний термін.

П'ятого президента України Петра Порошенка обрали 25 травня 2014 року, набравши в першому турі 54,7% голосів. Президентські вибори були визнані вільними і справедливими спостерігачами Бюро з демократичних інститутів і прав людини (БДІПЛ) від Організації з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ), учасником якої є і Росія.

Перебіг, результати та наслідки внутрішньополітичних подій в Україні в першій половині 2014 року були драматичними. Однак вони не можуть виправдати збройне захоплення Росією Криму або військову інтервенцію Москви на схід України.

Другий, свого роду психологічний аргумент, що підкреслює сприйняття Москвою загрози (радше ніж її реальність), також неспроможний. Відповідно до нього, вирішальну роль у початку війни в лютому 2014 року зіграв екзистенційний страх, викликаний Революцією гідності.

Цей наратив чи то з наївності ігнорує ширший історичний контекст, чи то розрахований на незнання читача. Його апологети дотримуються лінії Кремля, стверджуючи, що події в Києві 2014 року спровокували втручання Москви в Чорному морі. Однак апетити Росії щодо Криму мали мало спільного з передбачуваною зміною на півострові в пострадянській Україні, де він був і залишиться Автономною республікою з особливими правами для етнічно неукраїнських жителів.

За анексією стояла не так перемога Революції гідності та її можливі наслідки, як російський імперіалізм, націоналізм та іредентизм.

Точний час згаданого вище від'їзду Януковича з Києва – вечір 21 лютого 2014 року – є важливим нюансом. У цей момент уже тривала незаконна окупація Криму, яка розпочалася напередодні.

Росія розв'язала війну проти України, хоча її проросійський президент все ще перебував при владі і його втеча ще не була неминучою. Вторгнення розгорталося в той час, коли Янукович все ще перебував у Києві, був визнаним главою держави і вів відкриті переговори з опозицією та іноземними політиками.

Підготовка до захоплення півострова фактично почалася задовго до Революції гідності.

Вже 2010 року, після підписання так званої Харківської угоди, Росія почала перекидати військову техніку на свою військово-морську базу в Севастополі. У 2012 році в Криму було сформовано чотири бригади кадрових військових, оснащені новітніми зразками озброєння. Тоді ж почалася їхня інтенсивна спеціальна підготовка. Швидкість і цілеспрямованість захоплення Криму в лютому–березні 2014 року свідчить про ретельне попереднє планування.

Можна піти ще далі назад. З моменту розпаду Радянського Союзу в 1991 році було зроблено безліч офіційних і неофіційних, індивідуальних і колективних заяв російських політиків, які віщували анексію Криму Росією.

Показовою стала подія, яка відбулася на Чорному морі за 11 років до анексії та маловідома за межами України. Так званий "конфлікт навколо Тузли" 2003 року. Під час цього короткого, але характерного епізоду Москва спробувала оскаржити право власності України на крихітний острів Тузла в Керченській протоці, хоча острівець був раніше визнаний РФ частиною української території.

Безрезультатна вилазка Москви 2003 року стала провісником російської операції з окупації та анексії Криму 2014 року та повномасштабного вторгнення Росії в Україну вісім років по тому.

Третій і, можливо, найпопулярніший варіант цього наративу теж інколи визнає початок війни вже в 2014 році, але ці захисники Росії використовують добре відоме виправдання щодо розширення НАТО на схід. Цей підхід є не лише найпоширенішим, а й найспекулятивнішим. Адже Україна досі не просунулася далі за туманну обіцянку НАТО від 2008 року, що одного дня вона стане членом цієї організації. Києву тоді й опісля так і не надали так званого Плану дій щодо членства або будь-якої іншої дорожньої карти для вступу до Північноатлантичного альянсу.

Ба більше, за останні два роки приклад Фінляндії мав би розвіяти цю особливо спекулятивну варіацію виправдання агресії Москви в 2014-му. Хоча російсько-фінський кордон не такий довгий, як російсько-український, він все ж таки довгий.

У 2022–2023 роках Фінляндія спершу оголосила про свій намір вступити до НАТО, потім успішно подала свою офіційну заявку до альянсу, а тоді кілька місяців чекала на ратифікацію свого вступу.

Членство Фінляндії в НАТО не тільки збільшило протяжність кордону між Росією і НАТО приблизно вдвічі. Воно призвело до того, що з березня 2023 року рідне місто великої частини російського керівництва, Санкт-Петербург, перебуває в хиткому геостратегічному становищі. Сьогодні Пітер наполовину оточений НАТО: із заходу – з боку Естонії, а з півночі – з боку Фінляндії.

Проте реакція Москви на це доленосне розширення НАТО залишилася суто риторичною. Замість контрзаходів на стрімке зближення Гельсінкі з альянсом у 2022–2023 роках, навпаки, російські армійські підрозділи відвели з баз, розташованих поблизу Фінляндії, в Західному та Північному військових округах.

Фактичне й успішне приєднання Фінляндії до Північноатлантичного договору не спричинило жодної суттєвої військової або іншої матеріальної реакції з боку Росії. Тоді як туманна перспектива вступу України до НАТО, як стверджується, спровокувала найбільшу війну в Європі з 1945 року.

Повчальним прикладом поведінки РФ щодо колишніх радянських республік є її ставлення до Республіки Молдова з початку 1990-х років. Тоді Путін ще був другорядним чиновником у Санкт-Петербурзі.

1992 року командувач 14-ої російської армії, нині покійний Олександр Лебедь, виправдав втручання своїх військ у внутрішній молдовський конфлікт твердженням, що новий уряд Молдови поводиться гірше, ніж есесівці 50 років тому. Таким чином більш ніж 30 років тому Лебедь прикрився поясненням, яким Путін пізніше прикриватиметься, здійснюючи вторгнення в Україну як у 2014, так і в 2022 роках.

Російська військова підтримка проросійських сепаратистів у Молдові призвела до зміцнення сепаратистської псевдодержави, так званої Придністровської Молдавської республіки.

Щоб вирішити це питання, Кишинів і Захід зробили в 1990-х роках саме те, що з 2014 року багато неукраїнських спостерігачів радять зробити Києву, Вашингтону та Брюсселю. Молдова вступила в переговори з Росією і залучила до врегулювання конфлікту міжнародні організації, такі як ОБСЄ. Захід не ввів економічнії санкції проти Росії і не підтримав Молдову постачанням зброї.

В 1994 році Кишинів підписав із Москвою договір про виведення російських військ із Молдови. Ба більше, в 11-й статті своєї нової конституції, ухваленої того ж року, Молдова визначає себе як позаблокову країну, що виключає можливість вступу до НАТО. Молдавська конституція 1994 року досі є чинною.

Протягом 30 років було безліч дво- і багатосторонніх переговорів та ініціатив з метою вирішити придністровський конфлікт. Проте залишки 14-ої армії Лебедя, яка тепер відома як "Оперативна група російських військ", все ще перебувають у Придністров'ї. Там вони й надалі підтримують сепаратистський неорадянський квазірежим, який живий і здоровий.

Висновки

Фатальні події в Криму в лютому – березні 2014 року не були місцевим повстанням, мирною передачею території або спонтанною реакцією Москви на українську провокацію. Вони були продиктовані російським імперським націоналізмом та експансіонізмом.

Окупація чорноморського півострова регулярними військами РФ була заздалегідь спланованою операціэю і вже повномасштабним військовим вторгненням в Україну. Цей насильницький і збройний акт призвів до незаконного розширення території Російської Федерації за рахунок України, а отже був початком російсько-української війни.

Те, що спершу Москва обмежено використовувала військовы засоби, не було ознакою небажання Кремля йти на ескалацію. Тоді ще обережна російська поведінка мала максимально скористатися з нестабільної ситуації в Україні на останньому етапі Революції гідності. Метою відносної обережності РФ у лютому – березні 2014 року було приглушити відповідні дії України та Заходу на збройну агресію.

Ця стратегія Кремля залишається в дечому ефективною й донині. Багато спостерігачів вважають лютий 2022-го, а не 2014 року місяцем початку російсько-української війни.

На цьому тлі необхідні подальші журналістські, наукові та інші дослідження, присвячені підготовці, перебігу та наслідкам нападу РФ на Україну на початку 2014 року.

Політичні, наукові та інші коментатори мають у своїх письмових та усних оцінках війни правильно визначати дату її початку.

Політики, дипломати та інші зацікавлені в майбутньому України особи повинні безапеляційно та постійно наполягати в своїх публічних і непублічних заявах на тому, що збройна окупація Криму в лютому 2014 року стала початком російсько-української війни. Як одного разу тривіально сказав Карл Саган: "Щоб зрозуміти сьогодення, потрібно знати минуле".

Юлія Каздобіна – наукова стажерка, Якоб Хеденског і Андреас Умланд – співробітники Стокгольмського центру з вивчення Східної Європи (SCEEUS) Шведського інституту міжнародних справ (UI).