Яким буде третій рік повномасштабної війни

Я не буду зараз кидатись банальностями про 24 лютого і те, що воно розділило життя на після і до… Всі знають, що розділило. Навіть ті, хто не відчув цього на власній шкірі, розуміють.

Повномасштабна війна, яка має на меті знищення країни, окупацію її території та ліквідацію активної частки населення – це надто велике соціально-політичне та кінетичне явище, щоб було інакше. 

Ми механічно рахуємо війну роками.

Перший був про згуртованість, надію та боротьбу за виживання. Для когось воно полягало у втечі через корки навіть на зустрічній смузі. Для когось – у поході в ТЦК, донатах та інших видах активного спротиву.

Другий рік став кінострічкою, до якої б дуже підійшов тривожний скрипковий мотив з "Реквієм за мрією". Тут ми дізналися, що попередні успіхи не гарантують нових, а супротивник швидко вчиться і вміє повертати проти нас наші ж винаходи, які до цього давали перевагу нам. 

Так росіяни досягли паритету, а місцями і переваги над нами в більшості різновидів нової зброї, яка багато в чому врятувала нас в 2022 році – в дронах.

Вони просто взяли найкращі напрацювання, яких було досягнуто за рахунок нашої креативності та децентралізованості, та поставили їх на конвеєр промисловості тоталітарної країни. Додайте сюди фортифікації та всі інші переваги, які в них були, і зрозумієте, чому наш контрнаступ застряг у Роботиному, а Бахмут, нехай і колосальною ціною, знову окуповано.

Третій рік буде непростим. Дуже непростим. Минулої весни на урядовому засіданні, почувши чергову заяву про те, що треба поспішати закінчити проєкти до осені, бо там може чекати перемога, я не витримав і сказав прем'єру та іншим, що не буде ніякої перемоги – ні в 2023, ні в 2024 році.

Сьогодні я би додав, що, якщо ми не прокинемось, то цілком можемо отримати поразку. 

Прямо зараз, поки ви читаєте це, у нас в кількох місцях "сиплеться" фронт. І, враховуючи резерви ворога, це тільки початок. Зараз супротивник спробує ліквідувати наші плацдарми для потенційних контрнаступів, зокрема Роботине та Кринки. Але навіть на вже ліквідованому виступі (Авдіївці) вони не зупинились і окупували Степове та штурмують Ласточкине. 

Паралельно вони сильно тиснуть у кількох інших місцях: Красногорівка, Бахмутський напрямок і далеко не тільки. Вони завершили ротаційні заходи на Куп'яському напрямку, і скоро ми можемо очікувати там на серйозні проблеми.

Фронт "сиплеться", і поки новий головнокомандувач намагається знайти ресурси всередині самих Збройних сил, ми маємо прийняти, що нас, нехай і з запізненням на рік, чекає велика мобілізація. Це, звичайно, якщо ми хочемо жити як країна. 

Тепер щодо ротацій, які, на жаль, проводимо не ми.

Варто віддати належне Віктору Муженку, що під час АТО та ООС була введена та суворо підтримувалась жорстка система ротацій: бригада виходила на позиції, воювала там певний час і відходила на відновлення та злагодження, щоб повернутись у кращому технічному і моральному стані.

Тоді багато волонтерів та військових були проти і кричали, що без підрозілу А, який тримав населений пункт Б протягом 2014-го, там все здадуть і буде катастрофа. Але катастроф, як правило, не траплялось. Те саме відбувалось і з керівництвом підрозділів: люди йшли на підвищення, але в інші бригади та батальйони. 

Це іноді приводило і до поганих наслідків через різні управлінські стилі, але дозволило зробити з армії машину. Подібна система примусових ротацій працює, наприклад, у американців і, на жаль, зараз у росіян. Це дозволяє їм менше виснажувати війська і мати значно кращу перспективу у війні на виснаження.

Ці два приклади (дрони та ротації) я навів лише для одного – щоб показати, як те, що нам допомогли на початку, працює зараз проти нас.

Нестор Махно не даремно був родом із Запорізької області. Держава всю нашу історію була для нас багато в чому джерелом загрози, і ми звикли вирішувати свої питання в обхід інституцій. Так у армії з'явилися добровольчі підрозділи, а також перші дрони та тепловізори.

Але швидкість та гнучкість, яку ми вже 10 років демонструємо, не підкріплена системністю і дає перевагу в короткостроковій перспективі, але геть не рятує в довшій боротьбі проти хай навіть незграбної, але інституції. Бо інституцію може перемогти тільки інституція. І найбільша з них у нашій країні зараз – це ЗСУ.

Тому вирішальним цього року буде здатність нового головнокомандувача привести до ладу вертикаль військового управління й обрати оптимальну стратегію в умовах політичного тиску і вкрай обмежених ресурсів. 

Подобається кожному з нас чи ні, але цілком можливо, що питання вашого фізичного виживання зараз у його та Президента руках. І дуже хотілося б, щоб у них вийшло.

Тепер пару слів про ресурси. Росіяни наступні декілька років будуть почуватися відносно добре. Свою перемогу або хоча б мир на своїх умовах вони хочуть отримати в 2025-му, бо з 2026-го і надалі через низку об'єктивних причин час може перестати грати їм на руку.

Та й ми маємо розуміти, що є багато ознак того, що путін хоче почати пряме протистояння з НАТО ще за свого біологічного життя. А для цього потрібно буде довести до якогось результату українське питання і відновити після цього армію.

Тому вони будуть поспішати, а значить, і робити неоптимальні для себе кроки. 

Тепер ми значно краще розуміємо, яким саме чином СРСР переміг гітлерівську Німеччину. Подивившись на те, як російські солдати йдуть по трупах своїх колег назустріч нашому FPV, можна легко зрозуміти, як саме воювали тоді від Сталінграда й Курська до Берліна. 

Переломити ту війну на свою користь вони змогли за півтора року. Схоже, що з нами вони розраховують на незначно довші дедлайни.

Третій рік війни буде виснажливим морально ще й через окремі успіхи російських дипломатів та агентів, грошей та ІПСО в країнах заходу.

Американську допомогу рано чи пізно розблокують (питання лише в тому, скільки землі ми віддамо і крові проллєм за цей час). І на цей рік гроші на війну та економіку в наших партнерів для нас є. Але з наступними роками все виглядає значно менш однозначно. І в руках нашої дипломатії зараз не менше ключів до перемоги чи поразки, ніж у ЗСУ. 

Фактично зараз ми як країна опинимось у місці, добре знайомому більшості військових волонтерів. Ми там опинилися десь під кінець 2015-го – коли, як Алісі в Країні Див, нам, навіть щоб стояти на місці, треба було щосили бігти.

Світ буде втомлюватися від наших проблем і концетруватися на своїх, незалежно від того, вирішили ми свої чи ні. Це не значить, що все пропаде. Просто ми відчуємо, що навіть те, що нам дають уже – це багато і взагалі не гарантовано.

Третій рік буде важким і для декого з нас – останнім. Але не те щоб у нас був вибір. Я пишу ці рядки не для того, щоб вас зневірити – в жодному разі. 

Ба більше, я радий, що частина військового і політичного керівництва продовжує тримати в голові сценарії перемоги. Бо боксер, який під час бою починає думати про поразку, вже не думає, як поцілити в підборіддя суперника. Він думає, як із меншими травмами впасти на підлогу. А наскільки тверда ця "підлога" для нас, ви можете глянути на різних прикладах – від Чечні до Херсона часів окупації.

Якщо воювати росія, нехай і швидко, але ще вчиться, то розгортати репресивну машину і проводити масові чистки вона вміє як ніхто. А враховуючи її бажання перевірити на міцність НАТО, можна сказати, що ті, хто ігноруватиме потребу щось суттєвіше робити для фронту зараз, ризикують опинитись у лавах російської армії під час її війни з країнами Заходу в разі нашої поразки. Чоловіки призовного віку з Донецька не дадуть збрехати.

Два роки тому, коли гуркіт артилерії було чути по всьому Києву, ми зрозуміли, що смерть – близько як ніколи. Для кожного з нас окремо і для всіх нас разом як нації. Потім цей гуркіт перемістився на Донбас. Але загроза смерті не стала меншою – просто її ознаки тимчасово географічно відсунулися. 

Я дуже люблю київську філармонію, і мені приємно знати, що там аншлаги майже кожні вихідні. Але не дайте цій безтурботності ввести себе в оману. Зрештою кажуть, що коли йшов бій під Крутами, в Києві теж давали оперу. 

Третій рік війни – це рік, коли нам треба згуртуватись, як у першому, але перейти з режиму спринту в режим марафону, з анаеробного в аеробний, як інституціям так і кожному з нас. І починати грати в довгу, попутно гасячи пожежі на фронті. 

Дуже рекомендую кожному з вас фізично та психологічно готуватись до великої мобілізації. Якщо вона відбудеться, нехай із запізненням на рік, багатьом із нас доведеться надіти погони. А тоді часу на підготовку буде вже трохи менше.

Віталій Дейнега