Це не лінія фронту – це лінія життя
Два роки, як Україна відважно відстоює свої землі та світові цінності. Війна прокотилась кожним містом і селом. Але по-особливому її відчуваєш тут, на Донбасі. Ми проїжджаємо Курахівське водосховище в напрямку ближче до вогневої лінії.
В самому місті більш ніж половина житлових будинків розбиті щоденними обстрілами російської армії.
Наразі в прифронтовому Кураховому приблизно 4000 людей – це місцеві жителі, ще є ВПО, які перемістилися в місто з Мар'їнки, Вугледара та Красногорівки, залишилися і продовжують працювати.
Кілометри скорочуються, тут вже проїжджають БМП, танки та інша військова техніка. Нею керують ті, хто тримає цю землю.
До лінії фронту зовсім близько. Та це не лінія фронту, а лінія життя, за яку наші хлопці борються щодня.
Техніку переміщуємо вночі, щоб по нас не працювали "Ланцети"
Миколі в лютому виповнилось 46 років. Він старший майстер взводу технічного забезпечення 72-ої бригади, 2-го батальйону. Родом із міста Глухів, що на Сумщині. Тож, коли 24 лютого ворожі колони сунули його рідною землею, він вирішив, що буде в лавах ЗСУ.
Зараз чоловік виїжджає на передові позиції, допомагає в ремонті техніки та підготовці її до бою.
БМП важить орієнтовно 13,5 тонни, і от треба на неї швидко перевзути гусениці вагою півтори тонни. Це все займе близько 2 годин. Потрібно робити все швидко, бо хлопці мають знову їхати на позиції.
"Зазвичай, переміщення техніки робимо під покровом ночі, щоб ворог не бачив", – каже боєць.
На запитання "Що найстрашніше в цій війні?" він відповідає: "Це втрачати".
У Миколи позивний "Редактор", бо в мирному житті чоловік працював в обласному друкованому ЗМІ.
"Я любив свою роботу. Буває, часом роблю фото побратимів тут, вже на війні. Це такий марафон ризику, безперервної боротьби за кожен сантиметр території", – ділиться боєць.
І нічого не може бути гірше втрати. Ми стоїмо за перемогу, але люди мають знати, як вона важко дається. Буває, я лише познайомився з побратимом, дізнався всі його смаки, таємниці, а потім раз – і він тільки на фото чи відеозаписах. Так не має бути", – впевнений Редактор.
Війна навчила, що життя одне – іншого в нас нема. Микола пригадує, як в одному селі, де була розбита школа, у вікні валявся стенд з написом "У кого спросить?". І відразу відповідь сама відкривається. Бо російською тут вчили, зростали цією мовою і пожинають "братні" прильоти.
Хлопці втомлені повертаються з передової в одне з сіл, щоб просто виспатись і вмитися, бо далі знову туди, де вже втратили лік залпів.
Цінність – побачити їх знову
Одного разу, неподалік у посадку росіяни скинули КАБи – шістьох побратимів присипало землею. Важкий ґрунт почав перекривати дихання. В одного з бійців у руках залишилась міцно затиснута рація, яка й врятувала його побратима. Воїн встиг повідомити своїм про ситуацію, в якій вони опинилися.
На війні дуже змінюються цінності. Ти починаєш більше задумуватись про рідних, про час, який так хочеш провести з ними.
Микола, який мобілізувався навесні 2022 року, каже, що жодного разу не пошкодував через свій вибір, це рішення. Адже вдома на нього чекає семирічний син та кохана дружина. І якщо він не стоятиме тут, на підступах до Курахового, то російські загарбники знову посміють реваншувати й сунути на його рідну Сумщину.
Тому відповідь на запитання, чому він тут – очевидна. Це наша земля, де ми будемо окопуватись та закопувати ворога.
В окопах я чую спокій
Таку фразу я почула від 27-річного капітана. На запитання, як же так, він каже, що там все просто. Ти знаєш, де ворог, а де свої та що робити. Тут головне, щоб зброї вистачало. А ще з часткою гумору додає, що треба добряче вміти копати.
"Хочеш жити – копай", – звучить як заповідь.
Навіть коли летять 120-ті калібри – не страшно, бо ти лежиш такий в окопі, все гуде, а ти – в укритті. 21 століття, а ми тут будуємо Криївки.
"В багатьох хлопців понадривались спини, але всі тягають колоди, щоб зробити укриття", – розповідає капітан.
Своїх побратимів називає дітьми, хоча там є і куди старші за віком. Це вже третій контракт бійця, який у цивільному був учителем математики.
Кожен вихід Богдана – це насамперед приклад для інших. Бо бійці наслідують своїх командирів, розуміють ставлення – так народжується довіра. А вона тут дуже цінна.
Одного разу після вдалого бою, коли стих кулемет, було чимало 300-тих зі сторони ворога.
"А чим більше дронів, – каже молодий офіцер, – тим менше роботи нашим хлопцям і більше врятованих наших життів".
Війна – жорстока річ, де завжди потрібна зброя, техніка та людський ресурс. Останнє ми маємо міцно берегти, бо люди – то наше золото.
Ми воюємо, щоб Україна не щезла з карти світу
На його шевроні написано "Ніжин", а на шиїпомітне татуювання – герб. Ігор у цивільному житті – машиніст і на війні позивний такий же отримав.
У ніч з 23 на 24 лютого 2022 року він переганяв на потрібні позиції бензовози разом із заступником комбата Калиною, бо знав, що буде війна. Військові готувалися. Рідним нічого не казав, щоб не хвилювалися.
"Що дома скажеш – що війна буде? Ні, ми мовчки робили те, що треба. Бо було зрозуміло, що основне завдання – втримати столицю", – каже військовий.
Машиніст із 2015 року на війні, але в порівнянні з бойовими діями тепер, каже, що це пекло серед пекла. Тоді найстрашніші були "Гради", а тепер ФАБи (фугасні авіабомби – ред.), багато ФАБів.
Наша земля з висоти дрона пошматована, вся в ранах, в глибоких ранах.
Пригадує, як під обстрілами з побратимом медиком Сергієм Притулою їздив у Новолуганське забирати поранених. Повзли до позицій і витягували хлопців.
"От тоді було страшно – не за себе, а за них, бо треба довезти", – ділиться Машиніст.
Після цього був черговий виїзд, де медик отримав сильну контузію. Дивлячись на машину, якою їхали хлопці, то це справді диво, що зараз розмовляю з Машиністом.
З Ігорем війна залишиться назавжди. Він пригадує, як збирав рештки свого згорілого в машині побратима. І хоч душу розривало, їх треба було забрати, щоб поховати по-людськи. Цей товариш прикрив собою іншого, чим врятував побратима. Машиніст робить паузу і додає:
"Ми воюємо в цій війні за країну. За те, щоб вона не щезла з карти світу. Ми виправляємо помилки політиків, але ж якою ціною! Я звідси не піду, допоки одного дня не почую те довгоочікуване – ПЕРЕМОГА! І хай мені 58 років, тут вік не має значення, бо ми всі – сини України, яка була, є і буде!".
Надія Балагурак, солдат 72 ОМБР імені Чорних Запорожців
