Як Путін зруйнував сучасний міжнародний порядок
З 2014 року Москва, незважаючи на свій відносний провал в Україні, змінює світ в інтересах російського і неросійського ревізіонізму.
Досягнення Москви
Під кінець десятого року війни в Україні результати нападу Москви на нібито "братній народ" росіян для Кремля неоднозначні. З одного боку, Росія зазнала іміджевої катастрофи як імовірна військова наддержава. Війна 2022 року стала міжнародною ганьбою для російського керівництва, генштабу та ВПК.
Кампанія Москви в Україні також призвела до втрати західних партнерів, ринків та інвесторів. Ці та інші невдачі матимуть для Росії далекосяжні регіональні, геополітичні, економічні та, можливо, внутрішньополітичні наслідки.
З іншого боку, існує низка частково ігнорованих, частково недооцінених результатів російської агресії проти України, що послаблюють міжнародний порядок і Захід.
Широкомасштабне вторгнення Росії 24 лютого 2022 року, щоправда, призвело до часткової консолідації Заходу. НАТО і ЄС зблизилися з огляду на російську ескалацію. Західна інтеграція не тільки України, а й Молдови та Грузії зробила великий крок уперед, коли вони отримали статус кандидатів у члени ЄС у 2022–2023 роках.
Незважаючи на такі позитивні наслідки східноєвропейського протистояння, глобальний політичний збиток, що його завдала російська війна, величезний. Хоча це не було головною метою Кремля, можна припустити, що ці вторинні ефекти відповідають інтересам Москви.
Нинішні та потенційні майбутні ревізіоністські актори по всьому світу виграють від підриву Росією міжнародного права й порядку.
Атака Росії на систему світової безпеки послаблює Захід і міжнародні організації. Тим самим вона посилює – принаймні в кремлівських розрахунках із нульовою сумою – саму Москву, її антизахідних союзників та інших ревізіоністських гравців у всьому світі.
Крім руйнування України, авантюра Росії – найбільший удар по глобальній стабільності після закінчення Другої світової війни.
З 1945 року у світі відбулося ще кілька трагічних воєн з частково настільки ж високими цифрами жертв. Однак війна Росії проти України з 2014 року, а особливо з 2022 року, за сукупністю своїх характеристик має нову якість.
П'ять російських тріщин у світовому порядку
По-перше, у 2014 році Росія без провокацій напала на досі мирну країну. Поворот у внутрішній і зовнішній політиці України 2014 року був набагато менш драматичним, ніж це змальовують Росія та її закордонні апологети.
Угода про асоціацію ЄС з Україною 2014 року не суперечила чинному на той час договору про вільну торгівлю Росії з Україною. Політика України щодо етнічних російських меншин залишалася толерантною після Євромайдану і стала більш жорсткою тільки в результаті війни. Український правий екстремізм був тоді і сьогодні все ще слабкий за європейськими мірками.
Довгоочікуваний вступ України до НАТО не відбувся 2014 року і сьогодні, на тлі проблем вступу до альянсу Швеції, залишається віддаленою перспективою.
За логікою цієї популярної апології поведінки Путіна Росія давно повинна була вивести свої війська з Республіки Молдова, оскільки з 1994 року Молдова офіційно є позаблоковою країною. Проте Москва протягом 30 років зі своєю активною військовою та економічною підтримкою зберігає на молдавській території невизнаного придністровського сателіта.
І навпаки, за логікою апологетів російської війни, Москва мала напасти на Фінляндію у відповідь на її заявку на вступ до НАТО у 2022 році. Після того як намір Гельсінкі було оприлюднено, можна було передбачити, що НАТО задовольнить запит Фінляндії набагато раніше, ніж одночасну заяву України про вступ. Російсько-фінський кордон не такий довгий, як російсько-український. Проте він також протяжний і майже подвоїв загальний кордон між Росією і НАТО у 2022 році.
Крім того, приєднання Фінляндії поставило рідне місто Путіна Санкт-Петербург у хитке становище. Друга російська столиця тепер у безпосередній близькості від НАТО як із заходу, з боку Естонії, так і з півночі, з боку Фінляндії. Це нове геополітичне положення Санкт-Петербурга зробило вступ Фінляндії до НАТО більш тривожним стратегічним питанням для Росії, ніж майбутній вступ України до НАТО.
Проте, крім деякого шуму, ніякої істотної реакції Росії на заяву і вступ Фінляндії до НАТО не було. За останні два роки Росія вивела свої війська із Західного і Північного військових округів у близькості російсько-фінського кордону, незважаючи на вступ і членство Фінляндії в Північноатлантичному альянсі.
По-друге, російське вторгнення і в 2014, і в 2022 році було спрямоване не тільки на тимчасову окупацію завойованих територій. Воно призвело до їхньої – з точки зору Росії – остаточної та повної анексії, спочатку українського Криму, а потім ще чотирьох областей на південному сході материкової України.
Така неприхована війна за розширення власної державної території за рахунок міжнародно визнаної сусідньої країни не є унікальною, але стала незвичною зовнішньою авантюрою після 1945 року.
По-третє, російське вторгнення з 2022 року – це війна не тільки експансії, а й знищення. Вона спрямована на ліквідацію України як незалежної держави та викорінення української нації як культурної спільноти, окремої від Росії.
Геноцидальні наміри Москви виражаються не лише в численних словесних заявах, а й у низці терористичних форм поведінки:
- вбивства сотень цивільних осіб і військовополонених;
- масова депортація десятків тисяч супроводжуваних і несупроводжуваних дітей;
- навмисні бомбардування цивільної інфраструктури;
- цілеспрямоване знищення українських культурних установ, таких як церков і бібліотек;
- створення так званих фільтраційних таборів, русифікаторські кампанії на окупованих територіях, табори перевиховання для неповнолітніх і дорослих українців тощо.
Цей геноцидальний підхід також не є унікальним, навіть після 1945 року. Однак у такому вигляді він ніколи не практикувався жодним постійним членом Ради Безпеки ООН за межами своєї території.
З цим пов'язана четверта особливість війни – цілеспрямоване використання Росією місця в Раді Безпеки ООН, успадкованого від Радянського Союзу у 1991 році, для дипломатичного супроводу війни на знищення та політичного забезпечення територіального розширення.
За допомогою такого підходу Росія з 2014 року перевернула з ніг на голову початкову функцію ООН. Створена колись для захисту міжнародного права і, зокрема, державних кордонів, цілісності та суверенітету, Організація Об'єднаних Націй у руках Росії перетворилася на інструмент експансії.
Цікаво, що Україна як колишня радянська республіка була одним із засновників ООН 1945 року, а попередниця нинішньої Росії, так звана Російська Радянська Федеративна Соціалістична Республіка (РРФСР) – ні. Проте держава-наступниця РРФСР, Російська Федерація, яка вступила в ООН наприкінці 1991 року, сьогодні офіційно містить у собі п'ять насильно анексованих регіонів однієї з республік-засновників ООН.
На цьому тлі не дивно, що Росія піддала Київ бомбардуванню наприкінці квітня 2022 року, коли в місті перебував генеральний секретар ООН Антоніу Гутерріш. Йому довелося ховатися в київському бомбосховищі від ракет, випущених постійним членом Ради Безпеки ООН і націлених на об'єкти, які перебували в безпосередній близькості від Гутерріша.
Найбільш далекосяжні наслідки поведінки Москви для світової системи безпеки пов'язані з п'ятою особливістю – ядерним аспектом експансіоністської війни Росії проти України.
Поведінка всіх учасників цього протистояння визначається наявністю в Росії та відсутністю в України ядерної зброї, а також інших видів зброї масового знищення. Україна, Захід і решта світу прораховують свої дії та сигнали з огляду на відверті погрози Москви застосувати ядерну зброю і нездатність Києва зробити те ж саме.
Найскандальніший аспект цієї констеляції полягає в тому, що Договір про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ), чинний з 1970 року, дозволяє Росії володіти ядерною зброєю, але забороняє Україні набувати або створювати її.
Подібно до парадоксального ефекту від місця Росії в Раді Безпеки ООН, Москва перевернула сенс ДНЯЗ з ніг на голову. Задумане як інструмент підтримання миру, послідовне виконання ДНЯЗ у контексті поведінки Росії щодо неядерної держави сьогодні допомагає вести експансіоністську війну.
Як і у випадку з членством УкрРСР в ООН з 1945 року, існує й історичний курйоз щодо режиму нерозповсюдження. Після здобуття незалежності в 1991 році Україна на короткий час стала володаркою третього за величиною арсеналу ядерної зброї після Росії та США. На той час Україна володіла більшою кількістю атомних боєголовок, ніж три інші офіційні ядерні держави – Великобританія, Франція і Китай – разом узяті.
Однак у середині 1990-х років Київ не тільки погодився знищити свої так чи інакше непридатні до використання міжконтинентальні ракети. В обмін на сумнозвісний Будапештський меморандум 1994 року Україну також переконали ліквідувати або передати Росії всі придатні для використання у військових цілях атомні запаси, радіоактивні матеріали та ядерні технології, а також відповідні засоби доставки.
З 2022 року особливо трагікомічним аспектом цієї історії стало використання Росією деяких систем доставки, отриманих нею від України в 1990-х роках у рамках Будапештської угоди 1994 року, для знищення українських міст.
Могильник післявоєнного порядку
Своєю війною проти України з 2014 року та її ескалацією з 2022 року Росія похитнула не тільки ліберальний світовий порядок, а й загальну міжнародну систему.
Напад Росії спрямований не тільки проти української демократії, а й проти української державності, ідентичності та цілісності. Підривні наслідки такої поведінки постійного члена Ради Безпеки ООН та офіційної держави, що володіє ядерною зброєю відповідно до ДНЯЗ, посилюються лагідною або неефективною поведінкою решти членів Ради Безпеки, інших держав, що володіють ядерною зброєю, а також низки впливових західних країн, насамперед Німеччини.
Масштабні санкції, запроваджені Заходом проти Москви з 2022 року, ускладнили ведення воєнних дій у Росії та послабили її економіку. Однак досі вони не змогли кардинально стримувати Росію, не кажучи вже про припинення війни. Західні поставки зброї в Україну, як і раніше, мають нерішучий, обмежений і повільний характер. Вони не включають деякі найважливіші види озброєнь.
Війна Росії часто побічно, а іноді й безпосередньо зачіпає інтереси безпеки європейських та інших держав, крім України. Це стосується, наприклад, російських ракет, що літають поблизу українських атомних електростанцій, націлених на посольський квартал у Києві, або знищують українські зернові сховища.
Проте навіть сильні у військовому сенсі європейські держави, чия безпека перебуває під загрозою або знижується внаслідок російських військових дій, залишають захист своїх національних інтересів на українській території виключно Збройним силам України.
Міжнародна участь у наданні невійськової допомоги Україні також залишається незначною.
Сьогодні на Заході активно обговорюється питання про передачу Києву заморожених Москвою коштів, про покарання за масові порушення Росією прав людини на окупованих українських територіях або про репатріацію десятків тисяч депортованих українських дітей з Росії на батьківщину.
Однак практичних кроків, спрямованих на реалізацію цих і подібних благородних намірів, досі було мало.
Навпаки, розрив, що зростає, між публічною риторикою і політичною практикою створює враження, що ліберальний світопорядок – це міраж. Безумовно, Росія як відроджена імперія йде тупиковим шляхом і вийде з війни переможеною. Водночас Кремль домігся великих успіхів у руйнуванні післявоєнного світопорядку, що склався після 1945 року.
Доктор Андреас Умланд – аналітик Стокгольмського центру східноєвропейських досліджень (SCEEUS) при Шведському інституті міжнародних відносин (UI).
