Достукатися до див, або Як Україні залучити міжнародну підтримку

Може статися, що в 2024 році допомога Україні, яка критично необхідна для захисту й функціонування нашої держави, може бути найменшою за три роки з початку війни.

Як Україна може запобігти цьому сценарію?

Цього року Україні потрібно залучити допомоги на $37 мільярдів. При тому, що сума отриманої в 2023-му році допомоги склала $42,6 мільярда.

Загалом держбюджету на 2024 рік – $47 мільярдів. Основні статті видатків – оборона, соціальні програми та підтримка бізнесу. ВВП в 2023 році склав 160 мільярдів, тобто зріс на понад 5% (відновлення економіки плюс допомога). Водночас, згідно з прогнозом Світового Банку, в 2024 році ріст буде на 3,2%, а в 2025-му – на 6,5%. 

Комунікації

Сьогодні комунікації виглядають як найслабкіше місце у зовнішній політиці. В англомовному просторі Україна зараз найбільш відсутня з початку війни.

Діалоги про відбудову звучать несерйозно на тлі нагальних невирішених проблем, повної невизначеності стосовно перспектив закінчення війни, а також (особливо) після одіозних (і сильно відірваних від реальності й глобальних трендів) презентацій енергетичної експансії Україною Європи на конференції в Лондоні. 

Якщо ви донор чи бажаєте ним стати, вам буде важко знайти те, що має запевнити вас у необхідності спрямувати ресурси саме в Україну. Колонки українських чиновників не мотивують, не надихають і взагалі ігнорують той факт, що саме звичайні люди в США, Європі, та й у решті світу – це ті, за чию увагу та симпатію вони мають змагатися. 

США є рекордсменом з надання допомоги з-поміж 42 країн, які виступили донорами України з початку війни. Утім, Сполучені Штати допомагали Україні тому, що звичайні люди хотіли й вимагали цієї підтримки. 

В перший місяць збройної агресії, коли США вагались, наскільки підтримувати Україну, ми з колегами проводили зустрічі з офісами сенаторів та конгресменів. Тоді ж тисячі місцевих українців і американців з власної ініціативи багато разів писали і в соцмережах, і на імейли, і телефонували в офіси представникам, просили і вимагали підтримати Україну. Тото саме суспільний тиск став імпульсом для надання підтримки Україні. 

Сьогодні, коли ніхто вже не береться прогнозувати перспективи отримання допомоги від Штатів у 2024-му, в Україні очевидно недооцінюють, наскільки важливо залучити соціальну підтримку в Європі та США.

Не видно роботи над побудовою інформаційних мостів із простими американцями, які можуть чинити соціально-електоральний тиск на будь-яку політичну силу. Разом із тим очевидно, що за наявності такого суспільного тиску сьогодні навіть республіканці, побоюючись втратити частину електорату, можуть піти на певні поступки. 

Тим часом окремі заяви та кроки виглядають як відверто шкідливі. Чого лише варті заяви про насильне повернення в Україну тих, хто виїхав з початку війни.

Переговори з урядами країн, зокрема про скасування підтримки українським біженцям, не лише відвертають українців за кордоном від повернення на батьківщину (тих, хто розглядав для себе такий варіант), а й перетворюють їх з адвокатів України на (в кращому разі) людей без позиції. І ми це вже бачимо: підтримка, акції, протести за кордоном сьогодні рідкісні та збирають все менше людей. 

Але ж на ці настрої орієнтуються політики. 

Сьогодні в інформаційному просторі в США, зокрема, ніхто не реалізує видимих інформаційних кампаній на підтримку України. 

Я бачу банери вздовж доріг, протести, повідомлення, рекламу на підтримку Ізраїлю, Палестини. Проте цього всього практично немає (за поодинокими винятками) про Україну. 

До того ж вимога перестати підтримувати біженців демонструє повне нерозуміння того, що повага до прав людини – це те, що є демократією. 

Це також б'є рикошетом по самій українській владі. З одного боку, ви запевняєте світ, що в Україні достатньо безпечно, щоб приїздити туди з дітьми, повертатись та жити тут. А з іншого – ви просите про допомогу від військової агресії та розповідаєте про смертельну небезпеку для людей Заходу. 

Складається враження відсутності логіки у кроках.

Насильно повернути в Україну, щоб що? Можливо, варто працювати над створенням позитивних сигналів для тих людей, які втратили все і виїхали, і тих, які лише планують виїхати? Можливо, це те, що варто натомість розробити, втілювати й комунікувати? 

Ви вважаєте, що вирішуєте важливу "демографічну" проблему, а натомість лише поглиблюєте її. 

На окрему увагу заслуговує брак правильної комунікації з боку українських дипломатів. Складається враження, що потенціал нашого дипкорпусу почути та говорити тією ж мовою й цінностями, транслювати те, що важливо почути людям у тих країнах, до яких відрядили, залишається нереалізованим.

Наприклад, Індія. Ок, росія постачає туди газ із дисконтом. Утім, хіба це причина спробувати виграти змагання за увагу індійців?

Серед моїх колег у Берклі Хаас багато індійців. Здебільшого це люди, які підтримують проамериканські погляди, однак їм бракує знань про Україну.

Так, на думку одного мого колеги, який обіймає високу позицію у відомій технологічній компанії, якби індійці більше знали про те, що Україна підтримувала їх у складі радянського союзу, що вона багато років є хабом, де індійці можуть отримати якісну й доступну медичну освіту, що українці (до війни) полюбляли відвідувати Індію тощо, рівень підтримки України в індійському суспільстві, щонайменше серед високоосвіченого населення, суттєво зріс би. 

Демографія

Зрозуміло, що Україні потрібні люди. Вони потрібні в армії, а втім, можливо, ще більше вони потрібні українській економіці та для відновлення країни – сьогодні і потім, коли війна закінчиться.

"Притік мігрантів, який би він був непопулярний – найдієвіший інструмент для того, щоб у короткостроковій перспективі забезпечувати зростання ВВП", – сказав мені та колегам з Берклі під час зустрічі колишній голова бюджетного комітету Конгресу США на початку січня, коли я проходила курс з управління бізнесом, політикою та громадськими комунікаціями у Вашингтоні. 

Сьогодні здається, що тема міграції взагалі табуйована в українському суспільстві. Я ж вважаю, що Україні необхідно замислитись над створенням окремого міністерства, яке розроблятиме та втілюватиме політику в цьому напрямку. 

По-перше, створюючи привабливі умови для талантів та робочих рук, "не українців", можливо, вдасться переосмислити та підібрати ключики до сердець українських біженців і повернути їх не з позиції примусу й обмеження прав, а з позиції створення можливостей. 

По-друге, так, навіть під час війни, є люди, які бачать сенс приїздити в Україну й готові платити лояльністю за перспективи українського громадянства. Чому не створити умови для кращих з них та не позиціонувати, відповідно, Україну як країну, в якій хочеться жити. І це не теоретичні роздуми, я знаю таких людей, я бачу таких людей, і питання лише в тому, як Україна могла б успішно налагодити й масштабувати притік таких людей. 

Наприклад, мій знайомий, громадянин Мексики, працював волонтером і наразі є добровольцем, який воює за Україну. Багато мексиканців не мають перспектив покращити своє життя, для них закрита дорога в США, а Україна – це Європа, в яку вони навіть не мріють потрапити. Це достатньо освічені, лояльні до України, емпатичні люди. 

Нарешті, це політика, яку сьогодні використовує росія, вербуючи, наприклад, вихідців з Непалу на війну проти України.

Україні ніколи не виграти цю війну, якщо вона не розпочне активніше задіювати добровольців з інших країн і покладатиметься лише на внутрішні ресурси. 

Внутрішні показники

Який сенс у віртуальній перемозі, якщо держава організована за принципом автократії, а права людини часом нівельовані до функцій воювати – для одних і народжувати – для інших?

Якщо цінність життя визначається подекуди відверто непрофесійним командуванням на фронті?

Якщо економіка досі олігархоорієнтована, і якщо земля, на якій стоїть чийсь завод, цінніша за життя тисяч хлопців і дівчат?

Якщо реципієнтами допомоги виступають найбільші фінансово-промислові групи, малий бізнес позбавлений шансів на розвиток, а пересічні громадяни – на справедливість? 

Україна зустрічає 2024-й рік, перебуваючи на 109-ій позиції за рівнем корупції, на 70-ому місці серед країн за легкістю ведення бізнесу, а демократичне правосуддя залишається мрією. І разом з тим, це величезний потенціал для змін. 

Якщо Україна поставить перед собою амбітні плани, оголосить собі ж виклик радикально покращити свої позиції з цих трьох пунктів (для чого не потрібні значні фінанси), з високою ймовірністю, це надихне і тих українців, які всередині країни, і тих, які виїхали.

Це також привабить донорів та потенційних кваліфікованих і лояльних мігрантів, інвесторів та підприємців. І тоді, можливо, розмови про перемогу, відбудову та підтримку світу будуть реалістичнішими. 

Юлія Давій-Березовська, ініціаторка, президент та співзасновниця Українського Клубу Берклі