Шість перешкод для досягнення миру шляхом переговорів між Києвом і Москвою

Передмова: Цей текст був підготовлений для іноземних читачів і публікувався або буде публікуватися різними європейськими мовами. Від початку він не був адресований українському читачеві, але тут, однак, представлений як документація західних дискусій про закінчення війни.

Іноземні спостерігачі російсько-української війни одностайні в тому, що вона має закінчитися якомога швидше. Більшість українців не можуть не погодитися з цим.

Сьогодні і багато росіян, ймовірно, були б не проти припинити бійню. Чому ж досі немає і, найімовірніше, не буде найближчим часом фіналу війни шляхом переговорів?

Існує принаймні шість причин, що перешкоджають досягненню компромісу між Києвом і Москвою. Це чинні українська та російська Конституції, внутрішні політичні ландшафти України та Росії, потреби Криму та роль півострова для Росії, а також історична пам'ять народів Східно-Центральної Європи.

Кожен із цих шести чинників, що перешкоджають швидкому перемир'ю, вагомий сам собою. Їхній сукупний вплив на тих, хто ухвалює рішення в Москві та Києві, суттєвий.

Тому наразі наполягати на тому, щоб Україна і Росія уклали перемир'я на основі переговорів, не кажучи вже про стійку мирову угоду, як це робить частина неукраїнських політологів, марно. Дотримання цієї стратегії не тільки не принесе результатів. Воно також може відвернути увагу, енергію та зусилля, необхідні для пошуку більш перспективних шляхів врегулювання найбільшого військового міждержавного конфлікту Європи з часів Другої світової війни.

Конституції України та Росії

Базові норми міжнародного права – тобто непорушність кордонів і територіальна цілісність держав – часто згадуються як перешкода для компромісу між Києвом і Москвою. Хоча це, безсумнівно, правильно, основні правові установки світового порядку – не головні юридичні перешкоди для успішних російсько-українських переговорів і компромісу.

У минулому пострадянська Росія займалася започаткуванням або підтримкою сепаратистських рухів, розпалюванням (псевдо-) громадянських воєн, а також створенням так званих "республік" на території сусідніх держав. Однак десять років тому Москва вийшла за рамки цієї неформальної стратегії підриву незалежних держав, що вийшли зі складу її колишньої імперії.

У березні 2014 року Росія формально – з точки зору Кремля – анексувала Крим і зробила його офіційною частиною своєї псевдофедерації. У вересні 2022 року Москва повторила цей неординарний крок і оголосила чотири південно-східні материкові регіони України частиною Російської (так званої) Федерації. Для їхнього повного включення до складу Росії було змінено внутрішнє законодавство.

В результаті нині існує п'ять адміністративних одиниць України, на які претендує російська Конституція, і десятки нижчих за рівнем російських правових актів – законів, указів, постанов тощо.

Очевидно, що претензії Москви не мають юридичної сили, згідно з українським і міжнародним правом. Всупереч думці, поширеній у Росії та серед деяких введених в оману зовнішніх спостерігачів, самопроголошене право Росії на п'ять окупованих українських областей також є історично сумнівним.

Ці території були колонізовані сучасною царською та радянською імперіями, а не належали якійсь давній московській державі. Проте незаконні й антиісторичні домагання Москви на п'ять українських областей тепер повністю закріплені в основному законі, "федеральному" законодавстві та державному устрої РФ. Особливо в Криму це вже має глибокі матеріальні та психологічні наслідки для повсякденного економічного, соціального, культурного та приватного життя захопленого місцевого населення.

Ані українську, ані російську Конституції неможливо легко змінити. Теоретично українську Конституцію можна швидко змінити більшістю в дві третини голосів однопалатного парламенту України – Верховної Ради. Однак така конституційна реформа ніколи не відбудеться.

Під тиском Берліна та Парижа колишній президент Петро Порошенко в серпні 2015 року спробував незначно і тимчасово змінити Конституцію України, щоб виконати горезвісні Мінські угоди. Однак призначення парламентського голосування щодо цієї несуттєвої конституційної реформи призвело до запеклих сутичок перед будівлею ВР. Кілька людей загинули та десятки дістали поранення в центрі Києва. Пропозиція про тимчасовий особливий статус окупованих Росією районів Донбасу не пройшла до парламенту.

На цьому тлі та з огляду на інші чинники відмови України від своєї законної державної території ніколи не буде.

Навпаки, перспектива скасування Росією конституційних реформ 2014 і 2022 років, які були впроваджені через анексію, з політичної точки зору, менш фантастична, ніж відмова України від тимчасово окупованих територій.

Проте виконання Росією своїх зобов'язань за міжнародним правом – якщо і коли такий намір з'явиться – буде нелегко здійснити. Не тільки політично легше анексувати території, ніж поступатися ними.

Процедура перегляду Конституції в Росії складніша, ніж в Україні. Гіпотетичне голосування російського парламенту з питання деанексії стане лише першим із кількох кроків у проведенні нової конституційної реформи.

Ба більше, щоб такий перегляд став реальністю, мають докорінно змінитися як режим у Москві, так і ситуація на фронті в Україні. Іншими словами, російська формально-юридична реверсія путінської експансіоністської авантюри відбудеться тільки після, а не до її матеріального завершення.

Сподівання на те, що Україна або/та Росія зможуть у результаті дипломатичного процесу домогтися хоча б тимчасового скасування своїх чинних конституцій, нереальна.

Два табори яструбів

І в Україні, і в Росії є значні громадські та політичні групи, які категорично проти будь-якого територіального та політичного компромісу з противником. Унаслідок важких наслідків війни для обох країн навіть символічні поступки іншій стороні створять внутрішньополітичні виклики для їхніх урядів.

Уже незначні примирливі кроки в бік іншої сторони як результат гіпотетичних переговорів розцінять як акти національної зради. Проти них виступлять більш-менш значні групи громадян і цілі партії. Вони заявлять про себе, стануть політично активними.

Звісно, "яструбині" табори України і Росії не можна ані нормативно, ані політично порівнювати. Як і територіальні претензії двох Конституцій, вони принципово відрізняються за багатьма параметрами: морально, історично, культурно тощо.

З одного боку, український "яструбиний" табір просто вимагає відновлення закону, порядку і справедливості. До цієї групи громадян належить більшість населення України, хоча протягом 2023 року відсоток українських яструбів дещо знизився.

На іншому боці перебувають різні типи російських яструбів, які наполягають на тому, що принаймні деякі територіальні та політичні вигоди від військового нападу на Україну з 2014 року мають залишитися назавжди.

Так, радикальне крило російського "яструбиного" табору, включно з самим Путіним, вважає, що досягнуте дотепер територіальне розширення недостатнє. Деякі регіони, ще незаконно не анексовані Росією, такі як Одеса і Миколаїв, нібито також є російськими. Ба більше, нинішнє нечленство України в ЄС і НАТО має, з цієї точки зору, стати постійним. Суверенітет України має бути обмежений і в низці інших аспектів – від мовної до оборонної політики.

Глибина і ширина непримиренних настроїв серед населення Росії менші, ніж поміж громадян України. Те, що в майбутньому російське населення визнає втрату завоювань Росії в результаті війни, є більш імовірним і може стати більш поширеним, ніж те, що українське населення гіпотетично може визнати втрату території та/або суверенітету.

З іншого боку, анексія Криму, здійснена Москвою в 2014 році, як і раніше, користується підтримкою переважної більшості населення Росії. Ці настрої виходять далеко за межі відверто імперіалістичної частини російського табору яструбів.

Така перспектива створює для Кремля, російського населення і зовнішніх гравців своєрідну стратегічну головоломку. Так, з географічних причин Крим – найвразливіший для Росії з п'яти українських регіонів, анексованих з 2014 року.

Чорноморський півострів як найвіддаленіша та найбільш важкодоступна з Росії окупована територія є військовою здобиччю, яка ненадовго залишиться в руках Росії. А втім, Крим, як і раніше, є і, ймовірно, залишатиметься найпопулярнішим із територіальних досягнень Путіна у війні.

Безумовно, цілі, настрої та бачення простих українців і росіян щодо війни, як показують опитування громадської думки, змінювалися за змістом та інтенсивністю з 2014 року. В останні два роки ці зрушення в той чи інший бік в обох країнах були більш вираженими.

Проте в Україні зберігається явна більшість за повне відновлення територіальної цілісності, а в Росії – за незворотність захоплення Криму.

Крім того, в обох країнах є затяті максималісти-яструби, які категорично проти навіть незначних поступок. Серед цих непримиренних частин суспільства як у Росії, так і в Україні, є люди, які мають досвід застосування зброї та доступ до неї.

Навіть якщо гіпотетично в Конституцію Росії або України, або обох країн внесуть зміни, збереглася б подвійна внутрішньополітична проблема для успішних переговорів.

Російський та/або український уряди можуть теоретично схилитися до того, щоб домогтися припинення війни шляхом переговорів. Однак залишається незрозумілим, який компроміс вони зможуть запропонувати менш "голубиній" частині своєї внутрішньої аудиторії.

З огляду на більш-менш широке поширення непримиренних настроїв серед українського та російського населення, і Москва, і Київ ризикують отримати громадянську війну в себе вдома.

Насправді Москва з 2014 року цілеспрямовано намагається перетворити спочатку делеговану, а потім відкриту міждержавну війну Росії проти України на громадянську війну всередині української політичної нації.

Протягом восьми років Захід дивним чином підтримував цю стратегію Кремля, адже чинив тиск на Київ, щоб виконати горезвісні Мінські угоди. Ця ганебна політика Берліна і Парижа закінчилася тільки в лютому 2022 року.

Як показав заколот Пригожина влітку 2023 року, перспектива внутрішніх громадянських заворушень тепер стала реальною проблемою для російського керівництва. Збройне повстання Пригожина було мотивоване, варто нагадати, критикою недостатньої войовничості Москви, а не пацифістськими цілями.

Оскільки існує загроза внутрішньої дестабілізації як у російському, так і в українському тилу, малоймовірно, що Київ або Москва зможуть піти на поступки, яких буде достатньо для того, щоб досягти стабільного припинення вогню, не кажучи вже про мирну угоду.

Кримська головоломка

П'ятою перешкодою на шляху до припинення війни шляхом переговорів є особлива роль Криму в російській національній свідомості та військовій експансії з 2014 року.

Крим був і є найпопулярнішою територіальною здобиччю, яку Путін презентував росіянам з початку війни. Півострів – набагато цінніше для них надбання, ніж Придністров'я, Абхазія, Південна Осетія, Донецьк, Луганськ, Запоріжжя чи Херсон. І це незважаючи на те, що анексія 2014 року ґрунтувалася на глибоко хибних історичних оповідках про нібито російський Крим.

За всю свою попередню історію Крим був прямо адміністративно пов'язаний з територією нинішньої РФ лише 32 роки – з 1922 по 1954 рік. До цього він був пов'язаний через Кримське ханство (до 1783 року) і Таврійську губернію імперії Романових (1802–1917) з територією нинішнього півдня України. Після короткочасного перебування в складі РРФСР півострів був через Українську Радянську Республіку (1954–1991 роки) і незалежну Україну (з 1991 року) частиною території нинішньої української держави.

Російський характер Криму – частково історична вигадка, а частково – результат безжальної демографічної інженерії дорадянських, радянських і пострадянських урядів колишньої імперії.

За останні 240 років Санкт-Петербург / Москва скоротили частку корінних кримських татар у населенні Криму з більш ніж 84% у 1785 році до сьогоднішніх 12%, згідно з офіційною російською статистикою. Царі, генсекретарі та Путін проводили жорстокі репресії, депортації та висилки, щоб назавжди витіснити сотні тисяч кримських татар з їхніх рідних земель.

Колоніальна політика Санкт-Петербурга / Москви на Чорноморському півострові також означала заміну корінного населення східними слов'янами. До 1991 року це стосувалося й українців, які становили тоді приблизно чверть населення Криму. З 1940-х років більшість населення Криму становили "етнічні росіяни".

Частка росіян перевищила 50% тільки після насильницької масової депортації майже всього корінного населення Криму до азіатської частини Радянського Союзу, що її провів Сталін у 1944 році. Багато хто з них загинув дорогою в насильницьке заслання.

Етнічному російському демографічному домінуванню в Криму, якого досягли в результаті жахливого масового злочину, менше як 80 років.

Незважаючи на це, сьогодні більшість росіян і деякі сторонні спостерігачі вважають, що Крим – споконвічно російський. В основі цієї міфології серед росіян лежить радше краса півострова, його довгі чорноморські пляжі та частково субтропічний клімат, ніж значною мірою неросійська історія Криму.

Коли Путін анексував Крим у 2014 році, багато росіян були настільки зачаровані, що індекс сприйняття корупції в Росії, вимірюваний Transparency International, тимчасово знизився. В рік анексії 2014 року небо було блакитнішим, а трава – зеленішою для більшості росіян.

Це робить малоймовірним не тільки повернення Криму Україні в результаті переговорів.

Це також створює для Кремля своєрідну стратегічну дилему. Якоїсь миті Москва може виявитися зацікавленою в припиненні війни. Нове російське керівництво, можливо, навіть буде готове "пожертвувати" материковими російськими територіями, анексованими 2022 року.

Однак Крим завжди потребував цих материкових українських територій на півночі для свого розвитку. Тісний географічний та історичний зв'язок між Кримом і материковою Україною став основною причиною того, що 1954 року радянський уряд колективно (а не особисто Микита Хрущов, як стверджує російська пропаганда) ухвалив рішення про передачу Криму зі складу РРФСР до складу Української радянської республіки. У 2022 році схожі міркування змусили Путіна здійснити повномасштабний напад на Україну.

Захопивши півострів 2014 року, він зрозумів, що для сталого економічного розвитку чорноморської перлини Росія мусить окупувати й материкові території України на північ від Криму. В період із 2014 до 2021 року анексований Крим був не тільки найнезаконнішим, а й найбільш дотаційним регіоном РФ.

Крим є невід'ємною частиною великої геоекономічної зони, що охоплює також значну частину материкової України. В гіпотетичних майбутніх російсько-українських перемовинах про майбутнє окупованих територій "все або нічого" – питання не тільки для Києва, а й для Москви. Це стане особливо актуально після того, як Керченський міст 2019 року буде зруйновано Збройними силами України, що, найімовірніше, рано чи пізно станеться.

Серед деяких іноземних аналітиків популярною є ідея про часткову згоду Росії на те, щоб повернути Україні її материкові території, але залишити Москві Крим як втішний приз. Однак це неприйнятно не тільки для Києва. Для Кремля таке рішення було б також незадовільним.

Збереження Криму як ізольованого ексклаву далеко від Росії не мало б для Москви ні економічного, ні стратегічного сенсу.

Проте багато неукраїнських спостерігачів розглядають Крим як об'єкт переговорів і потенційний інструмент компромісу. Насправді півострів не є ні тим, ні іншим.

Простий погляд на карту та ознайомлення з історією Криму у Вікіпедії мають дати зрозуміти, що на майбутніх переговорах півострів буде радше частиною проблеми, аніж засобом її вирішення.

Необхідність тісного зв'язку Криму з материковою частиною України на півночі знижує ймовірність компромісу між Києвом і Москвою.

Центральноєвропейський скептицизм щодо Москви

Можливо, найважливішим чинником, що утримує Київ від передчасних переговорів із Москвою, є його історичний досвід із Росією, а також порівняльна інтерпретація нинішньої дилеми.

Українська національна історія та минуле інших країн Східно-Центральної Європи свідчать про те, що Росія не буде дотримуватися угоди, досягнутої шляхом дипломатичного компромісу, а не військової перемоги. За останні 30 років незалежна Україна підписала сотні угод з Росією, більшість з яких сьогодні недійсні. 

Серед них були як політичні меморандуми або домовленості, як-от Будапештський меморандум 1994 року або Мінські угоди 2014–2015 років, так і повністю ратифіковані договори, як-от тристороння Біловезька угода 1991 року, підписана Борисом Єльциним, або двосторонній російсько-український договір про кордон 2003 року, підписаний Володимиром Путіним. Деякі з цих документів прямо визнають кордони, цілісність і суверенітет України. Однак навіть ті з них, які були ратифіковані російським парламентом, виявилися недійсними в 2014 і 2022 роках.

Одним із ранніх пострадянських прикладів того, як Москва поводиться щодо своїх колишніх колоній, стало її втручання в Молдові з початку 1990-х років, коли Путін ще був другорядним бюрократом у Санкт-Петербурзі. В 1992 році командувач 14-ої російської армії, нині покійний Олександр Лебедь, виправдовував втручання своїх військ у внутрішньо-молдовський конфлікт твердженням, що новий уряд Молдови поводиться гірше, ніж есесівці за 50 років до цього.

Таким чином, Лебедь дав пояснення, яке Путін пізніше повторно застосує для своїх вторгнень в Україну в 2014 і 2022 роках. Російська військова підтримка проросійських сепаратистів у Молдові призвела до зміцнення сателітної псевдодержави, так званої Придністровської Молдавської Республіки. Це утворення простягається в дивній формі на сотні кілометрів між східним берегом Дністра і кордоном Молдови з Україною.

Щоб вирішити це питання, в 1990-х роках Молдова і Захід зробили те, що сьогодні багато неукраїнських спостерігачів радять зробити Києву, Вашингтону та Брюсселю. Кишинів вступив у переговори з Москвою і залучив до врегулювання конфлікту міжнародні організації, такі як ОБСЄ. Захід не став застосовувати до Росії економічні санкції або підтримувати Молдову зброєю. В 1994 році Кишинів підписав із Москвою договір про виведення російських військ із Молдови.

Ба більше, у своїй новій, досі чинній Конституції, ухваленій того ж 1994 року, Молдова визначила себе як позаблокову країну. Таким чином унеможливлювався майбутній вступ країни до НАТО.

У наступні три десятиліття між Кишиневом і Тирасполем проводилися численні переговори – як за участю Заходу, так і без нього. Економічний обмін, контакти між людьми та інші заходи зміцнення довіри, міжнародні організації та інші інструменти посередництва і врегулювання конфліктів застосовувалися хрестоматійно.

Проте залишки 14-ої армії Лебедя, які тепер називаються Оперативною групою російських військ, все ще перебувають у Придністров'ї. Вони продовжують підтримувати сепаратистський квазірежим.

Через три десятиліття підтримувана Москвою псевдодержава на міжнародно визнаній території Молдови живе і процвітає. З 2014 року придністровська "республіка" виконує для Кремля додаткову функцію як загроза безпеці України із заходу.

Протягом тридцяти років Молдова є однією з найбідніших країн Європи і державою, що не відбулася. Доля Молдови, успіх придністровського експерименту Москви і поведінка Заходу стали повчальним досвідом для Кремля. Вони лягли в основу поведінки і стратегії Росії в Грузії 2008 року і в Україні 2014-го.

Модельна функція придністровського зразка зайшла так далеко, що навесні 2014 року деякі впроваджені Москвою функціонери квазіуряду в Тирасполі були переведені на Донбас. Там вони допомогли створити так звані "народні республіки" Донецька і Луганська, які були анексовані Росією у вересні 2022 року.

Ця та подібні авантюри Москви на пострадянському просторі не обіцяють нічого доброго, з українського погляду, для перемовин із Кремлем. Українці, як і інші народи колишньої царської та радянської імперії, впродовж століть накопичили чимало гіркого досвіду конфліктів з російським імперіалізмом, який сьогодні знову є ледь замаскованою ідеологією Москви.

Ці історичні уроки підказують не тільки Києву, а й Гельсінкі, Таллінну, Ризі, Вільнюсу, Варшаві, Празі або Бухаресту, що Україні необхідно здобути – хоча б часткову – перемогу, перш ніж вступати в конструктивні переговори з Росією.

Тільки опинившись перед обличчям військової катастрофи, Москва почне шукати реального компромісу, який може бути прийнятним для Києва.

Висновки

Якоїсь миті мова йтиме й про перемовини. Однак переговори повинні почекати, поки ситуація на місцях і в Москві не зміниться настільки, що вони матимуть сенс для Києва.

Угода, підписана до того, як Україна отримає хоч якусь суттєву військову перевагу й сильнішу позицію на переговорах, була б фарсом. У кращому разі вона призведе до відтермінування, а не до припинення збройного конфлікту.

Швидка угода про припинення вогню сьогодні сприяла б збільшенню загальної тривалості війни високої інтенсивності. Це суперечило б тим міркуванням безпеки, які від самого початку привели до переговорів.

Для порівняння, Мінські угоди справді заспокоїли в 2014 і 2015 роках збройне протистояння, яке тоді тривало. Однак вони не запобігли масштабній ескалації 2022 року, а радше підготували її.

Після підписання прийнятної для Києва угоди з Москвою необхідно буде забезпечити її функціонування. Зважаючи на поведінку Росії на пострадянському просторі протягом останніх 30 років, зберегти майбутній мир можливо лише за умови, якщо буде надійне військове стримування від повторної ескалації.

Таким чином надання Києву суттєвої військової підтримки є правильною стратегією у трьох відношеннях. Воно, по-перше, допоможе підготувати змістовні переговори зараз; по-друге, забезпечить – на відміну від Мінських угод – стійку угоду між Києвом і Москвою в якийсь момент у майбутньому; і, по-третє, підтримає мир надалі.

Навесні 2014 року Київ спробував застосувати в Криму популярні пацифістські формули: "Уявіть, що йде війна, але ніхто не приходить" (німецькою: "Stell Dir vor, es ist Krieg und keiner geht hin") або "Будуємо мир без зброї" (німецькою: "Frieden schaffen ohne Waffen"). Україна повелася так 10 років тому за явного схвалення, якщо не сказати активного заохочення і тиску Заходу. Результатом стала найбільша європейська бійня з часів Другої світової війни.

З цієї стратегічної катастрофи можна зробити тривіальний висновок: поведінка Заходу має ґрунтуватися на емпіричному аналізі реальної ситуації, а не на благих, але нерефлексованих намірах і недоречних історичних посиланнях.

Андреас Умланд – аналітик Стокгольмського центру східноєвропейських досліджень (SCEEUS) при Шведському інституті міжнародних відносин (UI). У статті узагальнено результати проєкту, реалізованого в рамках чотирьох доповідей SCEEUS протягом 2023 року – читайте.