Україна, яка переможе

Головний підсумок 2023: наш ворог – росія – не зупиниться ні на нинішній лінії фронту, ні на будь-яких інших демаркаційних лініях, поки не поглине всю Україну. 

Росіяни – це шалений бульдог, що вчепився в ногу жертві, який не припинить напад, доки не долізе до горла або його не пристрелять. І навіть наш вихід на межі кордонів 1991 не вирішує цю проблему. Там, "за порєбріком" так само залишиться сильний і підступний ворог, який прагне реваншу. 

Жодних можливостей для переговорів із цим ворогом не існує. Результат цієї війни за Незалежність залишить на карті світу або Україну, або росію.

Це має стати зрозумілим усім: представникам влади та "опозиції", журналістам, силовикам та пересічним українцям. Звична всім демократична Україна з строкатою палітрою політичних проєктів, свободою слова, що межує з вседозволеністю, і ліберальним ринком, померла 24 лютого 2022. І, як суспільство у березні минулого року показало чудеса мобілізації та самоорганізації перед обличчям сил російських орд, які переважали, так зараз має зробити вся держава: від першої до останньої людини. Стати шипованим броненосцем, готовим смертельно вколоти ворога, з якого б боку він не підібрався. 

Ми повинні будувати військову державу негайно, ще з "учорашнього дня". Тільки вона здатна зламати хребет "російської імперії". 

Україні дістався дуже сильний суперник, із величезними ресурсами, зокрема людськими. І ворог не спить. Більше того – росія готова до масштабування агресії та переводить свою економіку на військові рейки, всупереч своїм же тезам про так звану "СВО". 

Єдиний вихід для України – реформуватися у військову державу швидше та ефективніше. Інакше ми приречені.

Ніхто за Україну воювати не збирається і підтримка з боку Заходу, принаймні в найближчому майбутньому, буде постійно на межі мінімальних потреб. І це треба усвідомити та враховувати. Нагадаю, що перш ніж Великобританія отримала від США ленд-ліз у необхідному обсязі під час Другої Світової Війни, Сполучене Королівство змушене було забезпечити свої військові потреби, хоча б на мінімально необхідному рівні, самостійно.

У війні з ордою, що кратно перевершує тебе, неможливо вижити у вигляді безсистемного волонтерського хаосу. 

З політиками, які готові пожертвувати майбутнім країни заради "аплодисментів" з боку своїх симпатиків. 

З журналістами, які "непритомніють" від слова пропаганда, але, прикриваючись свободою слова, транслюють наративи, вигідні ворогові. 

З місцевими "баронами", які вважають, що воювати мають інші, якась ефемерна "держава", а на місцях вони мають насолоджуватися ілюзією мирного життя. З чиновниками, для яких держслужба – це можливість набити собі кишені, а корупція – стиль життя і не є тотожною держзраді. 

З тупими генералами, для яких умовний "Тарас Петренко" не воїн, життя якого треба берегти, а рядок у мобілізаційній відомості. 

З багатомільйонною аудиторією українських біженців та діаспорян у Європі та США, "допомога" яких зводиться до обговорення "серіалу" про виживання ЇХ країни, який вони просто дивляться по телевізору.

Якщо ми хочемо, щоб наша країна залишилася на картах світу, прямо зараз ми маємо почати будувати іншу Україну – сильну і згуртовану. Ту, що здатна перемогти. І це вимагатиме від держави та суспільства загальної мобілізації. Це абсолютно не означає, що всі повинні взяти в руки автомат і йти на фронт. 

Держава має забезпечити кожній людині місце, де вона буде найбільш ефективною у запуску "військової машини", яка приведе нас до Перемоги. Це має бути мобілізація усієї країни, де кожен громадянин вписаний у теперішню систему оборони. І не важливо, де він знаходиться: у Львові чи Авдіївці, у Києві чи Варшаві. Для кожного має бути знайдено важливе завдання. Навіть робота в кав'ярні може бути частиною зміцнення обороноздатності країни. 

А у біженця у Празі чи Берліні чи представника української діаспори у Мюнхені чи Чикаго має бути своя важлива місія.

Починати треба зі зміни системи управління державою. Спроба натягнути матрицю "демократичних цінностей" на країну, що стікає кров'ю, призведе тільки до поразки. 

Давайте будемо відвертими: українці воюють не за формальну "демократію", а за свої сім'ї, будинки та "вишневі садки", які росіяни хочуть стерти з лиця землі. 

Якщо звернутися до історії, то перед масштабною загрозою вижили тільки ті держави, які переходили до системи єдності у прийнятті рішень. Як у армії. 

Ті держави, які стали армією, де накази не обговорюються, а виконуються. Де у всіх громадян "політика єдиного голосу": і у чиновника, і у політика, і громадського активіста. Дискусії залишимо на час після Перемоги.

Волонтерство допомогло вижити Україні у перші місяці вторгнення, допоки неповоротка бюрократична система держави мирного часу оговтувалася від шоку. 

Військова держава, як єдина система, що має серйозні ресурси, повинна перейняти на себе всі функції забезпечення населення та армії всім необхідним. Усе і всі мають бути вбудовані в державний механізм і розуміти свої завдання та цілі при роботі на армію та Перемогу.

Діяльність політичних партій варто призупинити на час війни. Покладання на кожного парламентаря і партійного функціонера обов'язків перед державою і Перемогою робить неактуальним сенс існування "партій", "коаліцій" і "опозицій" у воєнний час. 

Щоб не травмувати тонку душевну організацію деяких політиків, це можна назвати "Урядом національної згоди". Суть від цього не зміниться. Ми всі стаємо солдатами на цій війні. Кожен на своєму фронті.

Насамперед це стосується фронту інформаційного. Виживання країни переважує вседозволеність ЗМІ. Та сама ВВС у Великій Британії в роки Другої Світової Війни працювала в межах військової цензури. А в епоху "інформаційного суспільства" медіа взагалі стали "зброєю масового ураження". Усвідомлюючи цю роль, журналісти теж повинні "стати в стрій". Фронт медіа – це державна пропаганда і вона має завдавати ворогові максимальних збитків: як за межами країни, борючись за уми громадян по всьому світу, так і всередині – не даючи жодного шансу російській пропагандонській машині. 

Як мобілізувати інформаційний фронт, вирішувати власникам ЗМІ: або це станеться завдяки патріотизму та відповідальності, або шляхом націоналізації на час війни.

Мобілізація має торкнутися і всього великого промислового бізнесу у цій країні. Він має стати базою для виробництва озброєнь та забезпечення армії. Чи відбуватиметься це на добровільних засадах чи шляхом націоналізації – також вирішувати їх власникам. Підвищення ефективності підприємств після їх повернення у держвласність ми всі бачили на прикладах "Мотор Січ" та "Укрнафти".

Роль мобілізації для малого та середнього бізнесу взагалі ключова. Він має забезпечити військовому держзамовленню мобільність та оперативність. У цій сфері потрібно перейти на венчурно-грантову систему. Держава оголошує конкурси та роздає гранти на створення окремих видів зразків озброєння. Хто виявиться успішнішим в інноваціях і мобільності, та готовий до масштабування свого виробництва – забезпечується державним замовленням. Таку ж практику необхідно поширити і на сферу імпортозаміщення.

У воєнний час Україна не може дозволити собі імпортувати товари, не пов'язані з обороною. Все, що ми можемо виробляти самі: побутові речі, продовольство, товари машинобудування ми маємо виробляти в Україні. А виробники повинні отримувати кошти з державного бюджету за свій внесок в оборону.  Мобілізація приватного бізнесу закриє можливості для вивезення капіталу із країни та завантажить його роботою. Глобальна мета на час війни – рівень безробіття не вищий за нуль, а не 20%, як зараз.

Податкова система військової держави має стати гранично простою та позбутися надмірної старанності на ниві фіскалізації. У цьому немає потреби у ситуації фактичного одержавлення економіки.

Основним завданням податківців має стати запобігання виведенню капіталу за кордон. А самі вони повинні завжди пам'ятати, що корупція у країні, що воює – це держзрада і ніяк інакше.

Українських біженців, яких за найскромнішими підрахунками, не менше 5 млн осіб у всьому світі, і на українську діаспору теж чекає мобілізація. Вони – це величезний актив та їхні голоси, не важливо чоловічі вони чи жіночі, має бути чутно на площах міст Європи та США, та у кабінетах західних чиновників. З їх голоси повинні зважати.

П'ять польських перевізників, що продалися росії, блокують кордон України? Наступного дня Варшава має потонути в українцях та бути заблокована наглухо. Немає постачання Taurus? Тоді Берлін відпочине від роботи на тиждень.

І про мобілізацію до армії, яка багатьох лякає. Тактика "всі чоловіки на передову" у сучасній війні технологій не має сенсу. Особливо з огляду на те, що можливості відправлення на фронт людського ресурсу, причому дешевого, у ворога просто фізично більші. Навіть у Другій Світовій Війні воювало не більше 20% населення будь-якої країни. Але вміти поводитися зі зброєю та мати базові військові навички зобов'язаний кожен українець, щоб бути готовим будь-якої миті захищати свій дім та родину. Держава, в свою чергу, повинна забезпечити відповідну підготовку та озброєння.

Тільки така, мобілізована військова Україна, яка наїжилася зброєю, зможе вижити і перемогти. Про демократію та ліберальні цінності, не пов'язані з виживанням, ми поговоримо після Перемоги. Коли на фундаменті військової держави та уламках "російської імперії", ми збудуємо Україну, в якій захочуть жити наші діти.