Хто поверне депортованих дітей?

У питанні викрадення, примусового переміщення і депортації українських дітей нам – на щастя, або, на жаль – не треба нічого доводити.

Є рішення Міжнародного кримінального суду та ордер на арешт путіна і його уповноваженої по дітях львової-бєлової. 

Є широкий висновок місії ОБСЄ про значні порушення прав дітей, які "тягнуть" на статтю 4 Женевської конвенції і містять ознаки злочину проти людяності – геноциду. 

Є висновок Незалежної міжнародної комісії ООН з розслідування порушень в Україні, яка фіксує незаконні переміщення дітей і називає це воєнним злочином. 

Є резолюції Парламентської Асамблеї, Європейського парламенту, парламентів світу із засудженням примусової депортації дітей. 

Але проблема в тому, що усі ці ордери, висновки і резолюції є, а дітей, повернутих на батьківщину – практично немає. 

За офіційними даними, 19546 українських дітей було депортовано або примусово переміщено. Повернути вдалося лише 387.

Жодна країна і жодна міжнародна організація не має дієвих механізмів з повернення депортованих дітей.

Виходить, що знову виявилося, як у казці Андерсена. Король голий. Організація об’єднаних націй і Червоний Хрест, які покликані стежити за дотриманням Женевських конвенцій, не можуть цього зробити. Ба більше: керівник Червоного Хреста в Білорусі особисто вивозив – а за нормами міжнародного права, викрадав – українських дітей. Червоному Хресту знадобилося 4 місяці, щоб дійти висновку, що їхній білоруський департамент порушив правила. 

Така інертність більше не працює. 

Ми маємо справу з країною-агресором, яка, за формулюванням Тімоті Снайдера, викривляє реальність до навпаки і робить так, щоб весь світ думав: правди не існує. 

Вони крадуть українських дітей, знищують їхню національну ідентичність, руйнують їхні зв’язки з родинами і публічно всиновлюють їх, заявляючи на камери, що це – благо. 

Вони нападають на Україну, винищують міста і населення і розповідають в ООН, що це – захист. 

Відверта неправда, помножена на роками пригодованих агентів впливу в урядах, парламентах і міжнародних організаціях, поширюється світом. І росія досягає своєї мети. Люди думають: все не так однозначно. Правди не існує. 

Світ має повернути здатність називати чорне – чорним, а біле – білим. Світ має повернути безапеляційного арбітра, яким роками була ООН. Але нині, без докорінної реформи цієї орагнізації і рішучих дій, такого арбітра у світі не існує. 

Відтак має бути винайдений механізм оперативної заміни. Єдиний варіант, який бачу я – це створення політичної коаліції країн світу, які своєю геополітичною вагою, сумарною долею у світовій економіці, консолідацією переконають світ, що чорне – це чорне. Що депортація дітей – це однозначний злочин, який має бути покараний. 

Я дуже рада, що днями в Києві відбулася перша зустріч такої коаліції, у якій взяли участь представники 72 країн і міжнародних організацій. 

Що більше країн буде в цій коаліції, що більше дітей буде повернуто в Україну – то весь світ отримає більшу надію на справедливість, на відновлення світового порядку, на систему балансів, яка більше ніколи не дозволить втягувати планету у світові війни через маніакальні уявлення одного диктатора. 

Що більше людей, причетних до викрадення українських дітей, не тільки замовників, а й виконавців, буде притягнуто до відповідальності – то рідше підлеглі будуть виконувати злочинні накази керівництва. 

Як віцеспікерка українського парламенту, я бачу своє завдання в тому, щоби розповідати світу правду. Як представник українського народу, я говорю з представниками інших народів – депутатами національних парламентів. 

Я переконана, у темі депортації дітей нам потрібен широкий розголос. Більше інформування. Більше історій. 

У всіх є діти. І чужих дітей не буває. Кожна дитина має право на справедливість. 

Я історик і знаю, що історія вчить. Єврейська громада після Другої світової війни відшукувала кожну дитину своєї нації. Приходили до праведників світу, які рятували єврейських дітей, даючи їм свій дім і своє прізвище – і навіть у них забирали дітей, повертаючи їм національну ідентичність, справжне походження. Після грандіозної гуманітарної кризи Другої світової війни євреї збирали свою націю по крихтах. І їм це вдалося. 

Так само і нам треба збирати свою націю. Забирати своїх дітей. 

Я розумію, що питання розголосу в ситуації з поверненням дітей може мати двоякий ефект. Деякі інструменти обміну, які повертають бодай декілька дітей, потребують тиші. 

Але я також розумію, що тихий, ручний інструмент не поверне нам всіх дітей. 

Розголосом ми мусимо добитися створення справді дієвого, ефективного механізму повернення. 

І щойно він буде створений, щойно діти повертатимуться сотнями і тисячами – я замовчу. 

Я вітаю цю Першу зустріч Міжнародної коаліції країн для повернення українських дітей. Я покладаю дуже великі надії, що це і стане тим дієвим механізмом, якого ми всі прагнемо. 

Як співголова Українського жіночого конгресу, я також вношу свою пропозицію. Я закликаю до об’єднання навколо повернення українських дітей світових жінок-політиків. Жіноча сила може зрушити з місця багато процесів. 

А те, що їх треба рушити – заради справедливості, заради сталого миру на планеті – очевидно. 

Олена Кондратюк, віцеспікерка Верховної Ради України