Правда в тому, що свобода дуже крихка

Нам випало жити в досить неспокійні часи. На наших очах руйнується світовий порядок, який базувався на Статуті ООН та міжнародному праві. Проблема не тільки в тому, що в авторитарних країнах простір свободи звузився до рівня тюремної камери. Проблема в тому, що навіть у розвинених демократіях набирають вагу сили, що ставлять під сумнів Загальну декларацію прав людини.

На це є причини. Покоління, які пережили Другу світову війну, змінилися іншими. Вони успадкували демократію від своїх батьків. І почали сприймати права та свободи як даність. Вони перетворилися на споживачів цінностей. Вони розуміють свободу як вибір між сирами у супермаркеті. І готові обміняти свободу на економічні блага, обіцянки безпеки чи власний комфорт.

Саме тому так багато людей навіть у розвинених демократіях не усвідомлюють важливість свободи преси. І все більше споживають інформаційний сурогат у соцмережах та месенджерах.

Але правда в тому, що свобода дуже крихка. Права людини не виборюються раз і назавжди. Ми кожного дня робимо свій вибір.

Перед тим, як летіти до Брюсселю, я мала зустріч із подругою, яку не бачила із початку повномасштабної війни. Я сказала їй, що виступатиму на врученні цієї премії. І тоді вона розказала мені цю історію.

У перший день повномасштабного вторгнення Росії моя подруга опинилася далеко від дому. Разом із іншими вона ховалася в бомбосховищі, де працював телевізор, та дивилася включення із Київської області. Журналістка наживо показувала наслідки перших атак росіян – зруйновані житлові будинки, згорілі цивільні машини, переляканих людей. І закінчила свій репортаж словами, що дякує усім, хто їх зараз слухає та дивиться, а вони, журналісти, будуть розказувати та показувати те, що відбувається до останнього моменту, допоки у них буде така фізична можливість.

Моя подруга плакала, коли розказувала мені це. Бо у той день вона так само не знала, чи виживе. І єдиним зв’язком між нею, її рідними та цілою країною була ось ця журналістка, яка просто чесно робила свою роботу. І ця робота раптом набула вагомого значення навіть для тих людей, які раніше про це ніколи не замислювалися.

Я чула ті ж історії від людей, які опинилися в окупації. Росіяни усіх переконували, що Київ вже захоплено, і вони потайки ловили радіохвилі, щоб з’ясувати правду.

Я чула ті ж історії від людей, які вижили в російському полоні. Коли кримінальні в’язні, які мали доступ до мобільного інтернету, передавали їм новини із волі. Люди плакали, коли розказували ці історії так само, як моя подруга. Бо вони на своєму власному досвіді пізнали ціну свободи слова.

Я правозахисниця, і я багато років використовую право для захисту людей та людської гідності. Але світ почав серйозно допомагати Україні не тоді, коли росіяни вбивали та гвалтували цивільних людей у Бучі, а тоді, коли журналістські матеріали про ці злочини вийшли різними мовами.

Це не війна двох країн – Росії та України. Це війна двох систем – авторитаризму та демократії. Росія намагається переконати весь світ, що демократія та права людини – це фейкові цінності. Бо під час війни вони не можуть нікого захистити. Росія стверджує, що правди не існує, а є тільки штучні стратегічні наративи, які просувають сторони.

І я тут просто для того, щоб сказати вам дякую. Бо у мене немає потрібних слів, щоб пояснити важливість роботи, яку ви чесно робите. В Україні, в Ірані, у Бельгії, у Палестині, у Судані, у Кенії.

Я тут, щоб сказати, що попри все, це життєствердна історія, бо саме в драматичні часи народжується надія. Саме тоді, коли заперечують свободу, вона починає потужно прориватися назовні. І навіть коли ти не можеш покластися на право, і міжнародна система миру та безпеки не працює, ти завжди можеш покластися на людей. Людей, які відстоюють цінності прав людини та чесно роблять свою роботу.

Ми звикли мислити через призму держав та міждержавних організацій, але звичайні люди мають набагато більше впливу, ніж вони самі собі думають.

І саме завдяки таким людям у нас є шанс. Так, майбутнє невизначене та негарантоване. Але це така розкіш мати шанс боротися за майбутнє, якого прагнеш для себе та своїх дітей.

Олександра Матвійчук