За що б'ємося, за що вмираємо?

Війна поставила перед нашим суспільством багато моральних дилем. Сотні питань щоденно рвуть суспільство на табори. 

Які пріоритети витрачання бюджетних коштів? Чи припустимо відправляти на фронт геть молодих пацанів і сиріт? Чому в нас немає військових цвинтарів? 

Як треба реагувати на вимоги союзників щодо внутрішніх реформ і боротьби з корупцією? Чи потрібні Україні вибори? Як забезпечити бійців якісною тактичною медициною? 

Чи варто сперечатись із сусідами-союзниками про експорт збіжжя, ризикуючи втратити підтримку та програти війну? Кому морально етично їздити закордон? 

Цей перелік кожен зможе продовжити.

Вперше за 30 років існування Української держави більшість населення стала активними громадянами, які сперечаються, але мають на меті досягти суспільного компромісу. 

Об'єднані спільною метою: перемогти, вижити, дати краще і безпечне життя нашим дітям у родині демократичних європейських народів.

Пропоную публічно обговорити ще дві величезні проблеми. Які можна і потрібно вирішити одночасно.

Проблема 1. В Україні владою офіційно затверджені й публічно оголошені суми фінансових виплат родинам військовослужбовців, загиблих під час бойових дій. Суми настільки значні, що здійснити фактичні грошові виплати за цими зобов'язаннями держава Україна не здатна. 

Оголошена сума виплат за одного полеглого захисника складає 15 000 000 гривень, що за нинішнім обмінним курсом складає близько 400 000 доларів США. 

Кількість вже полеглих захисників із міркувань національної безпеки є засекреченою, але я поставив запитання приблизно двом десяткам друзів, чинним військовослужбовцям, чи вірять вони в кількість у 100 000 полеглих українських бійців за півтора року з моменту повномасштабного вторгнення? Жоден не визнав цю цифру завищеною, половина вважали її заниженою. 

Оцінки від 70 і вище тисяч загиблих фігурують у пресі США та ЄС. Здається, мало хто напружував себе примітивною арифметичною вправою: 100 000 полеглих бійців помножити на 400 000 доларів компенсацій дають фантастичні 40 мільярдів доларів виплат, які необхідно здійснити вже зараз. 

Війна може тривати ще рік, два, п'ять, десять… Тож не варто сперечатися про кількість фактично загиблих на зараз. На жаль, їх точно буде ще дуже багато.

В чому я бачу проблему?

• З чим відверто бідній країні порівняти 40 мільярдів доларів? Це більше, ніж сукупно володіють топ-100 найбагатших людей країни. Ця сумма подвоює дефіцит бюджету України в поточному році. Це всі зарплати живих військовослужбовців на 20 місяців наперед. Це більше ніж всі прямі іноземні інвестиції в Україну за 30 років. Це дуже багато.
• Численні скарги родин полеглих на неймовірні бюрократичні складнощі з оформленням документів. Імовірно, Міноборони, військкомати, керівники військових частин, медичні комісії – всі бояться приймати рішення, які призведуть до величезних витрат і за них потрібно буде відповідати.
  
  Звідусіль чую скарги родин загиблих про бюрократичні перешкоди та купу моральних страждань, аби ці перешкоди подолати. У декількох сутаціях я і мої юристи безпосередньо намагаємось подолати свавілля з оформленням документів щодо загиблих.
• У нас країна, де дуже багато влади сконцентровано в прокурорів і поліцейських, частина яких ментально залишилась радянськими ментами. Всі ці десятки тисяч слідчих дуже не хочуть йти на передову й дуже хочуть розслідувати чужі "економічні злочини".
  
  Всі, хто ставлять свій підпис під документами на виплати, реально ризикують десятиліттями потім ходити на допити.
• А чому родині загиблого військовослужбовця ЗСУ треба виплатити 15 мільйонів гривень, а родині загиблого добровольця, який героїчно поліг у найбільш критичні дні лютого–березня 2022 року, лише 2 мільйони або взагалі нічого??!
  
  А чи потрібно платити і скільки, якщо боєць помер від поранень не на полі бою, а через пів року в шпиталі? А якщо боєць – сирота?
  
  А якщо рахується 400-им, таким що зник безвісти понад півтора року тому і, окрім усних свідчень побратимів, інших доказів його загибелі немає? А якщо він загинув у результаті нещасного випадку в зоні бойових дій? Від випадкового дружнього вогню?
  
  Є десятки варіацій, у яких треба мати чіткий алгоритм поведінки влади і керівництва ЗСУ, щоби в суспільстві не почалися протести стосовно несправедливості цих виплат і така притаманна нашому соціуму корупція.
• Зростатиме напруга через гостру несправедливість і суб'єктивність, коли одиниці отримають величезні виплати, а десятки тисяч – рівно нічого і, навпаки, нестимуть родинні заощадження адвокатам у марній спробі довести свої права.

У влади є традиційні два способи вирішення "невирішуваної" проблеми. Перший варіант – затягування. Щоб проблему довелося вирішувати наступникам. Але вибори під час війни не будуть демократичними і суспільство не готове зараз морально до передвиборчої агітації. Крім того, кращі з нас зараз служать у ЗСУ – тож з-поміж кого ми будемо обирати, якщо достойні – в окопах?? Затягування не виглядає розумною опцією.

Інший традиційний спосіб "погашення" боргів – їх знецінення через інфляцію споживчих цін і девальвацію національної валюти. Простіше кажучи, за обмінного курсу 150 гривень за 1 долар виплачувати всі внутрішні борги стане прям легко. Гроші можна просто "надрукувати". 

Звісно, будь-яка влада заперечує можливість такого варіанту, але у своєму колі фахових економістів і підприємців, ми вважаємо цей варіант найбільш вірогідним. Всі ж, якщо напружаться, згадають курс 2 гривні за долар. Якщо відбулась девальвація у 15 разів до вторгнення, то чому не може відбутись у 50 разів безпосередньо під час війни?

Логічним контраргументом буде: Україна б'ється не одна, за нас весь блок НАТО, вони допоможуть. Тож покажіть мені хоч одне висловлювання, хоч одну обіцянку фінансувати такі витрати за рахунок союзників? Ні, цього немає і не буде. Фінансування подібних видатків – на 100% відповідальність держави Україна.

Хочу запропонувати третій варіант. І вирішити одночасно дві екзистенційні загрози існуванню української державності. Сплатити всі борги чинним і загиблим бійцям ЗСУ й одночасно побороти спадщину комуністичного минулого і притаманну їй корупцію.

Нам треба безоплатно роздати військовослужбовцям і їхнім родинам акції всіх цінних державних підприємств. 

І я зараз абсолютно не жартую. Уряду України необхідно корпоратизувати (перетворити на акціонерні товариства) всі найбільші та найперспективніші державні підприємства. А саме НАЕК Енергоатом, НАК Нафтогаз і його дочірні підприємства, ПАТ Приватбанк, ПАТ Ощадбанк, ПАТ Укрзалізниця, ПАТ Укренерго, ПАТ Укргазбанк, всі державні обленерго, всі монопольні утворення на кшталт водоканалів, облгазів і так далі. 

Не поспішайте нервувати та спокійно подумайте: а що, власне, зміниться на краще і що в гіршу сторону за такого варіанту?

Яку користь кожен із нас отримує від цього радянського анахронізму під назвою "державна власність"?

У Сполучених Штатах Америки частка державної власності у структурі національного багатства складає мізерні менше 1%! Навпаки, нагадаю один із ключових принципів комунізму – "суспільна власність на засоби виробництва". 

Найбільша частка державної власності в країнах-диктатурах. Росія, Північна Корея, Білорусь, Китай. Де-факто це все і є наші вороги!!! То за що ми вмираємо? Аби жити як білоруси чи як американці?

Наведу два факти. У США приватними корпораціями виготовляються атомні авіаносці, бойові літаки та субмарини з міжконтинентальними ракетами. Приватними є атомні електростанції, приватні компанії керують в'язницями. Ну, і там немає державного телебачення... Державний бюджет США величезний і на тендерній основі замовляє товари і послуги приватним корпораціям – так працює ефективна державна машина.

Натомість колись Ульянов-Ленін та Бронштейн-Троцький на*бали мільйони людей. Лозунг "Землю – селянам, заводи – робітникам" перетворився на трудодні в колгоспах, ГУЛАГи та примусову рабську працю. Моїм діду й бабі в селі на Житомирщині видали паспорт громадянина лише у 1974 році – до того в них не було майже нічого особистого, окрім злиднів. 

Підлітком я допомагав діду вночі потайки різати дерево на дрова в колгоспному лісі, де-факто, за законами СРСР, ми його крали. Дід розповідав, що ця земля колись належала його нащадкам, але хутір спалили, а незгодних розстріляли.

Що ми маємо зараз? Майже всі державні монстри є катастрофічно збитковими та зношеними. Вони нічого не будують нового. А податки, які сплачують до бюджету – недостатні. 

Під професійним менеджментом (який обиратимуть приватні власники) ці компанії розквітнуть і їхня капіталізація зросте в рази, разом із нею зросте і багатство акціонерів-ветеранів та їхніх родин! Ми отримаємо той середній клас, який є у поляків і чехів, почнемо вибиратись із злиднів.

Є, звісно, багато нюансів. Наприклад, така безкоштовна приватизація повинна контролюватись сильними й незалежними державними регуляторами. Антимонопольний Комітет, ДКЦПФР, НКРЕКП тощо.

Окремим законом потрібно заборонити прямий і опосередкований контроль у понад 10% власності кожного з акціонерних товариств однією групою осіб, і при доведеному виявленні такого контролю, виставляти їхні акції примусово на продаж та штрафувати недобросовісних акціонерів.

Нам не потрібні нові олігархи!!

Також не можна всю суму компенсації заміняти акціями. Скажімо, 2 мільйони гривень з 15 повинні відразу виплачуватись грошима, щоб родина загиблого не була вимушена терміново продавати щось, бо має нагальні потреби.

Так само надзвичайно важливо врахувати помилки, яких припустились під час сертифікатної приватизації 90-х років, коли до процесу приватизації залучили неефективні аукціони і далеко не найкращі підприємства. Де-факто тоді громадяни грали "в рулетку", інвестуючи свої сертифікати в аукціонні торги з невідомим ступенем конкуренції та відсутністю інформації про реальний стан справ у цих підприємствах.

Я впевнений, що інституції Європейсього Союзу та Міжнародні фінансові організації на кшталт МФК та ЄБРР радо профінансують десятки консалтингових проєктів, які зможуть давати поради недосвідченим інвесторам і пояснювати їхні права та обов'язки. Вони ж допоможуть правильно оцінити ці підприємства перед їх корпоратизацією та відновити інститут біржової торгівлі цінними паперами. 

Ясно, що є ризики в швидкій приватизації найбільших монопольних утворень, але вони мінімальні порівняно з потенційними перевагами. Відкриття ринку землі також боялися 30 років, а дарма. Приватизація стратегічним інвесторам за великі гроші цих підприємств – дуже малоймовірна в наступні роки.

Буде багато веселощів, до речі! Я хочу подивитись, як регулятор НКРЕКП затвердить "Енергоатому" заздалегідь збитковий тариф, якщо в акціонерах цієї компанії буде пів мільйона ветеранів та членів їхніх родин…

А ще в нас покращиться платіжна дисципліна щодо комунальних платежів і всі пільги будуть бюджетом монетизовані, себто виплачуватись грошима. Бо ж уявіть, як буде нервувати якась людина, яка роками не платила за своє помешкання й жила за рахунок сусідів і бюджету, якщо побачить своє прізвище на дверях парадного входу в переліку боржників. Буде нервувати також менеджмент, скажімо, державного банку, якщо раптом захочеться видати за відкат кредит із низькими шансами повернення. 

Дуже цікаво глянути, як директор Центренерго придбає вугілля з неринковою націнкою в чергової компанії-прокладки Ігоря Коломойського. Великі збитки і непрофесійний політично вмотивований менеджмент підуть у минуле. І не тому, що їх лякатимуть рішучі люди, які пройшли війну. А тому, що ментально українці – європейці, індивідуалісти, дуже цінують "своє, власне", ощадливі та підприємливі. Це путіним–лукашенкам потрібна армія рабів-бюджетників яким нема звідки отримати чесний пасивний дохід, треба йти вбивати та грабувати.

Що ж ми маємо зараз? Зараз ми маємо проблему №2. Бажання влади будувати соціалістичну модель економіки. Бачу пафосні заяви від Офісу президента, Кабміну та Фонду держмайна, що приватизації не підлягатимуть найцікавіші 80 державних підприємств і з них буде створено Український суверенний фонд… Хочеться матюкатися по-дорослому. Суверенні фонди будують країни з профіцитним бюджетом, а не ті, які живуть глибоко на дні боргової ями. 

Уряд не в змозі 30 років подолати хронічні збитки й деградацію державних підприємств, а тепер об'єднаємо всі під одним дахом, і раптом стане краще? Нонсенс!

Подивіться хоча б на казенні підприємства оборонного комплексу. Півтора року війни, сотні тисяч загиблих, а більшість із них ледь жевріє. Скільки ракет виготовив "Південмаш"? Скільки літаків спроєктував і пустив у серійне виробництво "Антонов"? 

Не можна лише пишатись пам'яттю про спалену Мрію, побудовану до 1988 року. Про що мова взагалі? Ми банальні патрони до гвинтівок не навчились у достатній кількості робити під геніальним державним менеджментом за 30 років незалежності.

Про справедливість.

Виплати в цінних паперах повинні стосуватись декількох категорій громадян. Просто якщо компенсація за загиблого складатиме більший пакет акцій, то суттєво меншу кількість акцій, але обов'язково повинні отримати люди з інвалідністю, звичайні ветерани, діти, які осиротіли внаслідок загибелі батьків-цивільних, можливо, також вимушені переселенці. Вони билися та віддали життя за країну, країна в особі лідерів обіцяла компенсувати втрату батька, сина, брата… 

Народ України має санкціонувати, щоб нащадки героїв отримали цінність, еквівалентну грошам, які були обіцяні, але які в цей час держава об'єктивно не має в своєму розпорядженні. 

Насамкінець, як це не дивно, попри критичність всієї цієї статті, хочу висловити слова надії верховному головнокомандувачу президенту Зеленському. Не помиляється лише той, хто нічого не робить. 

Я особисто не вважаю призначення багатомільйонних сум компенсацій помилкою. З етичних міркувань ми справді повинні забезпечити їхнім нащадкам достойне життя.

Але тепер все залежить від можливості виконати взяті на себе зобов'язання перед ветеранською спільнотою та постраждалими. Знайти в собі сили й змінити внутрішнє ставлення до громадян і економіки. Державну власність потрібно замінити на колективну приватну! Де замість абстрактного запису в графі власність "народ України" будуть стояти конкретні прізвища та імена тих, хто уособлює цей народ і готовий боронити цю державу!

У Стародавньому Римі не карали полководців, які програли битву, але жорстоко карали тих, хто побоявся в битву вступити. Збройні сили України здобувають перемогу на полі бою. Якби уряд України був так само ефективний, як ЗСУ, ми б стали непереможними.

Земний уклін родинам полеглих героїв, кращою пам'яттю про них повинна стати вільна й успішна Україна майбутніх поколінь, тож треба її розбудовувати вже зараз.

Ігор Тинний