Що не так із Києвом
Українська політична традиція склалась таким чином, що замість пошуку відповідей та рішень в суто управлінській площині (як, на моє переконання, має відбуватись), будь-які, процеси хибно намагаються політизувати. Київ, на жаль, – не виняток у цій ситуації, а скоріше яскравий приклад, який тільки підтверджує закономірність.
Як показала практика – чи не кожна спроба розв’язати системні проблеми навколо столиці перетворюється на політичні баталії інспіровані керівництвом міста.
Системна криза врядування
Впродовж останнього десятиліття Україна впевнено рухається шляхом децентралізації та побудови європейської системи багаторівневого врядування. Не завжди ідеально, з помилками, проте точно з адекватною спроможністю їх виправляти та досягати видимих результатів.
Вже другий рік поспіль висновок Єврокомісії щодо України має винятково позитивні згадки про нашу реформу. Особливо наші західні партнери відзначають формування нового адміністративно-територіального устрою та фіналізацію бюджетної децентралізації, що відбулися в 2020 році.
Але й існують певні але. Варто називати речі своїми іменами та абсолютно тверезо оцінювати поточну ситуацію. Київ – територія, що з цього процесу випадає. Київ – єдине місто (громада) в Україні, якої не торкнулася найбільш успішна реформа за часи незалежності.
Київська влада дуже успішна в цементуванні поточного стану речей, попри начебто проєвропейські погляди, цінності та бачення розвитку реформи.
Так, саме політичний, економічний та соціальний центр країни випадає із загальної системи управління державою, що, безумовно, є проблемою.
Важливим фактором є й те, що кількість людей, сконцентрованих в столиці та навколишніх громадах, вже значно більша, ніж до повномасштабного вторгнення, що буде тільки загострювати наявні проблеми управління.
На моє переконання, у Києві неможливо побудувати нормальну систему управління без змін до законодавства про столицю. Саме для цього київський міський голова має припинити боятись та врешті взяти на себе всю повноту відповідальності за управління містом. Водночас, не повинен боятися й надати державі, з одного боку, та громадянському суспільству з іншого, можливість слідкувати за законністю прийнятих рішень даного органу місцевого самоврядування. Власне так, як це відбувається у будь-якій цивілізованій європейській країні. А ми, нагадаю, прагнемо стати повноцінним членом Європейського Союзу не тільки де-юре, але й де-факто.
В питанні зміни законодавства про столицю у нас є винятково два шляхи: добровільний, бо всі сторони розуміють, що це про прозорість та підзвітність громаді, що це краще для містян. Або примусовий, коли Україні все одно доведеться виконувати вимоги ЄС та впроваджувати повсюдне місцеве самоврядування без симбіотів, як поточна посада голови КМДА.
Напередодні 2024 року, напередодні відкриття перемовин щодо членства нам час визначатись, який шлях обираємо ми. М’яч на половині поля керівництва столиці: чи готові ми шукати цивілізовані шляхи покращення системи управління містом, чи будемо чекати на чарівний пендель від наших партнерів, а поки його не буде, питання залишатиметься винятково в політичній площині?
Агломерація захистила Київ, що далі?
Але розглядати Київ, як будь-яке велике місто, окремо від прилеглих територій, вже є неможливим. Все це зрослося в єдиний економічний та соціальний організм – в агломерацію.
Тут варто акцентувати, що повномасштабне вторгнення, як лакмусовий папірець, проявило факт, що агломерації, крім суто економічних показників, несуть в собі важливу безпекову функцію. І варто розуміти, що щільність та безмежний героїзм громад навколо Києва – таких як Буча, Бородянка, Гостомель та Ірпінь, що заплатили велику ціну за те, щоб Київ встояв – це якраз про безпекову функцію.
Вкотре наголошую, що нам необхідно на рівні законодавства, стратегії та моделювання зрозуміти, яка конкретно роль Київської агломерації та агломерацій загалом. Щоб у майбутньому це не перетворилось на "загальну експансію" чи "спробу забрати землі" в малих громад під забудову, а лиш сприяло системному та збалансованому розвитку територій та відновленню економічного потенціалу.
Чи достатньо для цього поточної громадської організації? Безумовно, що ні. Для цього потрібне законодавство, стратегія, державна політика, довіра стейкхолдерів та фінансові стимули.
Центральна влада готова взяти на себе лідерство в цьому процесі: разом, в публічний спосіб, напрацювати необхідні зміни та документи і на основі цього, нарешті, запустити такий необхідний для метрополій процес. Не відкладати це в довгий ящик, а закрити цей кейс в уже згаданому 2024 році.
Без стратегії та без майбутнього
Але і цього виявиться замало. Бо проблем купа і всередині міста. Проблем стратегічного характеру.
Київській міській владі варто переосмислити вектор руху та майбутні перспективи. Будь-яке місто без стратегії, без генерального плану немає потенціалу. І Київ не виняток.
Якщо місто немає плану розвитку, то його не матимуть і мешканці. А це, мовою цифр, майже 15% жителів країни, які мешкають на теренах Києва та прилеглих громад і змушені "миритися" з подібним хаосом, де всім керує забудова та приватні інтереси.
Ми готові розпочинати системну роботу і в даному напрямку. Оскільки на вагах комфорт українців, ба більше – готові робити це в партнерстві з місцевою владою. І навіть якщо вона не виявить бажання та знову буде лише політика – ми все одно будемо це робити, бо в державних інтересів є пріоритети і вони точно не у рейтингах.
Віталій Безгін