"Я не можу чекати! Стріляють! Терміново джавеліни". Як ми носимо війну в собі, на собі та навколо нас
У моєму мирному дитинстві та юності війна була у веселих приказках. "Прийде війна – попросиш хліба". "Х*йня війна, головне – маневри". Виявилося, не х*йня. А щодо хліба все правильно.
Фронт у той час був тільки особистий: "Як справи на особистому фронті?" Тепер фронт для кожного особистий.
Ми не були готові до війни. Тепер вона глибоко в нас. Сидітиме там довго. І після того, як війна закінчиться, сидітиме. Будемо носити в собі.
Саша, моя знайома, вчителька: "У перший день війни (після огидного полегшення, що мені нема за кого хвилюватися, – чоловіка і дітей немає) я поїхала зі своїм дибільним юним котом у Дніпро, до подруги. Потім туди приїхала мама з Краматорська. Дніпро навесні 22-го не можна було порівняти з Харковом. Потім ми поїхали в область – у маленьке шахтарське містечко, "куди точно не прилетить". На початку жовтня 22-го я повернулася до Харкова. Я не була жодного разу в пеклі за весь цей час – і тому так соромно відчувати: саме тому що нескінченні воєнні муки мої внутрішні, невиправдані нічим зовні".
Що трапляється у Вегасі, залишається у Вегасі. Харків не такий. Харківські воєнні спогади тягнуться і накладаються. Потім борознять тебе, де б не перебував. Скрізь.
Пам’ятаю, як у Харкові після 24 лютого вперше вийшов із дому. Під бухання то вдалині, то ближче. Стояв чекав, коли відкриється аптека. Без гарантії, що відкриється, аптеки працювали рідко. Хтось сказав, що аптекар прийде. Розглядав вивіски. "Все для вишивки", "Пивомаркет", "Русский бильярд" – і тут голосно бухнуло.
Врізалося в пам’ять, і в голові відтоді крутиться: "Русский більярд" – із продовженнями в побутову частину життя: "Русский більярд", салон меблів "Прокруст", перукарня "Даліла".
Я довго не міг повірити, що вибралися: ходив і прислухався до звуків, ішов і дивився нагору, на небо, готовий у будь-який момент бігти і ховатися. Дивлюся і зараз.
Усе просякнуте війною. Усі нею просякнуті. У будь-який момент життя. У тролейбусі, на роботу. Удома, за плитою. У дýші, в сенсі – в душí. За книжкою. За книгою особливо. Книгою, де немає нічого про війну. Саме тому, що там немає, вона не читається.
Саша: "Тривалий час від початку війни не могла взагалі переносити нічого художнього . Мені здавалося, що реальна війна зводиться до сировини для творчих переживань – кого не візьми; що вона не є самоцінною – і виходить фальшиво й цинічно. І навіть якщо в книжках немає війни (а вона все одно скрізь є: ми просякнуті воєнними метафорами), будь-які "красивості" неможливі, бо нечесні, а чесно – тільки те, що є: дуже простий, дуже рублений світ. І – відповідно – простий текст. У якому є фіксація фактів і почуттів – а більше нічого немає, бо більше нічого й не треба".
Війна в головах, війна на язику. Війна навіть у головах не від світу сього.
Божевільна розмовляє телефоном, а може, просто тримає його біля голови: "Ви що, не розумієте, я не можу чекати! Стріляють! Терміново "джавеліни"". Говорить голосно, на всю вулицю.
Перехожі погоджуються. "Джавелін" потрібен. Безумовно. Але ATACMS потрібніше.
Зав’язується суперечка. Божевільна в розгубленості. Вона думала, війна в голові тільки в неї.
Шаурма – на упаковці написано "За маму", "За тата", "За ЗСУ", вказано, за кого потрібно скільки з’їсти. Шаурма смачна. І величезна. З’їсти до кінця неможливо, але ми намагаємося.
Містом ходять військові у військовій формі. У кольорах військової форми ходять діти і люди похилого віку. Місто воєнне. У тилу, але воєнне. Я почуваюся в темно-зеленій футболці та штанах на місці, своїм. У таких футболці та штанах я почуваю себе найкраще.
Воєнний стиль життя, воєнна мова. "Прибери в кішки" – "Плюс". "І молока купи. І хліба" – "Плюс, плюс".
Раніше б сказала: "ОК".
Прощаємося зі студентами після лекцій у "Зумі" – не "До побачення", не "На все добре". "Залишайтеся в безпечному місці. Бережіть себе та близьких" – "Дякую, і ви теж".
Тилове повсякденне життя.
Вирватися і змінити картинку. Забути про війну, відсторонитися на два тижні.
Перевести подих.
В Україні літаки не літають. Пролітає над нами в Польщі. Дочка Надя потоком свідомості: "Літак. Ракета. Бомба. Ядерна". Відсторонено, нібито впала в прострацію. Прокинулася і знову така, як завжди.
Вільнюс. Будинок з українським прапором. На весь балкон. "Сіменс"-реклама на торці ще більша. "Сіменс" – спонсор війни, не пішов із Росії.
Ще один будинок з українським балконом. Ще. Багато наших балконів у Вільнюсі.
Більше, ніж "Сіменса".
Із крана тече питна вода. Українці безплатно їздять у метро і на поромі фіордом. З шаурмної на площі між ратушею і Нобелівським центром миру голосно співає "Червона калина" Хливнюка, для перехожих просто красива пісня. Це Осло, Норвегія.
Я не знаю, коли війна закінчиться і яким буду після війни. Я не знав, що війна буде і так мене змінить. Ще довго після війни я буду таким, як сьогодні. Можливо, я змінився назавжди.
Футболка і кофта, як у Зеленського, шкарпетки, як у Кіма, я чхаю вранці, як Арестович у кожному ефірі, і поспішаю висловитися, як Подоляк. Я знаю, на скільки б’є "Іскандер" і на скільки С-300 і куди вони б’ють. Знаю, як робити ліхтарик з фігні та скільки він буде горіти – недовго, яскраво. Можу відрізнити звук пралки від літака, шахеда – від мопеда.
Мій пес-Дюк зветься Лотта, і це кішка. Вона ж пес-Патрон. Ефективність моїх текстів, я дуже сподіваюся, як у ППО: 76,4%. Я відчуваю себе історією України. Мікроісторією.
Яку потрібно записувати. Тому що все забувається, а в деталях не диявол, не бог, а людина.
У мене не вийде добре стріляти, але добре написати, можливо, і вийде, я вчився і багато тренувався. Мій ПЗРК – смартфон, де я набираю тексти: прицілився, палець на гачку. Натисну, лише підберу точне слово. Мій стиль спартанський. Україна – Спарта, 30 мільйонів спартанців, про це зараз пишуть усі.
"Спартанський" – то є "аскетичний", "лаконічний": Спарта в Лаконії, воєнна держава, символ, синонім її. Воєнне життя аскетичне. Ми з напруженням дивимося на тих, хто в кафе – сміється, гуляє, співає. Не на часі. Наче вони не включені. А Андрій, мій друг, однокурсник, філолог, з першого дня на війні, поранений під Бахмутом, після госпіталю знову зараз на війні, каже, щоб гуляли, сиділи в кафе, щоб життя текло, як завжди до війни.
Щоб війни там, де гуляють, не було. І розпитує про Надю. Я розповідаю, надсилаю її малюнки, фотографії мирного життя.
Довго-довго, коли прокидався, війну завантажувати в себе було потрібно заново.
Прокидався без відчуття війни. І схоплювався: "Війна!" Включався. Відчував провину, що забув про неї за ніч, поки щось снилося. Напевно, хороше. Щось із довоєнного минулого.
Усе, вже не відчуваю. Прокидаюся відразу з відчуттям війни.
Саша: "Одного разу вночі в березні минулого року мені стало дуже страшно від звуку сирени. Маму я вирішила не будити, лежала на підлозі і боялася – і нічого в мені, крім цього страху, не було. Пішла вся складність, усі нашарування, уся багатовимірність.
Залишилася тільки я і незрозумілий тваринний страх. Вранці мені спало на думку, що ось це і робить війна: вона злущує і обтісує, відкидає і сплощує. Вона робить світ чорно-білим – інакше й вижити неможливо".
Повітряна тривога. Вулиця в центрі. Біля базару. Люди йдуть. Жінка з собакою, здоровим, кошлатим псом, який підвиває тривозі важким утробним виттям, каже йому та іншій жінці: "Що, не подобається пісня? Та він завжди так співає, коли вона виє".
Я записую на телефон повітряні тривоги. На тлі поточного життя: клаксонів машин, біганини, ігор дітей, співу птахів. Колись же війна закінчиться, все це почне забуватися.
Забудеться, я в це вірю.
Андрій Краснящих
