Стратегія виходу
Війна в Ізраїлі, яка розпочалася зі страшного нападу ХАМАСу 7 жовтня, має кілька неочевидних паралелей з війною в Україні. Причому не з повномасштабним вторгненням російських військ, а тим, що йому передувало.
Справа в тому, що Ізраїль мав своєрідний "Мінськ-2". Який Ізраїль реалізував шляхом так званого "плану одностороннього розмежування".
Співіснування Ізраїлю та сектору Гази під владою ХАМАСу, в якому вже 20 років немає ізраїльської присутності, до болю нагадувало співіснування України з терористами "ДНР-ЛНР" з 2015 по 2022 рік.
Війна низької інтенсивності, періодичні бої, терористична "проксі-армія", яку підтримує і озброює ворожа держава. І спроби умиротворення під пильним оком міжнародної спільноти.
Ще на початку 2000-х прем'єр-міністром Аріелем Шароном, героєм минулих воєн Ізраїлю, було ініційовано той самий "план одностороннього розмежування". Він вирішив, що з Гази потрібно повністю піти і таким чином захистити громадян від проникнення терористів углиб країни.
У 2005 році ЦАХАЛ залишив сектор, а єврейські поселення там були ліквідовані. Було збудовано високотехнологічне загородження, встановлені пости, солдати несли цілодобове чергування на цьому фронті.
І буквально через кілька років владу в секторі захопили радикальні фундаменталісти ХАМАСу. При цьому дійшло до прямих зіткнень з більш поміркованою палестинською організацією ФАТХ, яка контролює Палестинську національну адміністрацію (ПНА) на територіях Західного берега. Фактично, чиновників ПНА було або вбито, або вигнано з Гази, а ХАМАС сформував свою систему управління сектором. За підтримки Ірану.
Це трохи нагадує переодичні зіткнення, зачистки та ротації між ватажками "ДНР-ЛНР" за сприяння росіян. Та й взагалі, методи роботи мафіозних режимів Москви та Тегерана дуже схожі за своєю сутністю. ХАМАС або ліванська "Хізбалла" – це більш ідеологізований та удачливий "Вагнер".
Але повернемося до Святої Землі. Всі ці роки після ліквідації ізраїльської присутності уряд в Єрусалимі постачав у Газу воду, світло, паливо. Видавав десятки тисяч дозволів на роботу в Ізраїлі, що дозволяло фінансово підтримувати мешканців сектору, які встановили собі терористичну владу. Тут варто зазначити, що терористи ХАМАСу не є цілковитими узурпаторами, а широко підтримуються місцевим населенням.
7 жовтня стало очевидним, що цей план не спрацював. Спроба умиротворення терористів, яким режим іранських аятол щедро постачав зброю та гроші, провалилася.
Більше того, командири ХАМАСу, яких вели їхні куратори в Тегерані, роками розробляли план удару і чекали зручної години. Ця година пробила тоді, коли Ізраїль був занурений у багаторічну політичну кризу.
Ізраїльське суспільство переживає розкол, добре відомий українцям. Дії однієї людини, що прагне всіма силами утриматися при владі – Біньяміна Нетаньяху та його політичних союзників, збурили суспільство. Почалися масові акції протесту, до яких стали приєднуватись резервісти ЦАХАЛу.
Влада, опозиція і суспільство були настільки занурені у внутрішнє протистояння і настільки увірували в передові військові технології, що геть забули про те, де ми всі живемо. І хто живе на наших кордонах. Чимось нагадує Україну у 2000-х роках.
Це важлива деталь, але не вона є першопричиною нападу.
Головне тут те, що з терористами неможливо домовитися, залишивши їм територію та владу на ній. А будь-який паркан, навіть хай би він весь був обвішаний камерами та датчиками, не вбереже від головорізів, які хочуть лише вбивати.
Угоди та поступки, як "мінські" чи "розмежування в Газі", розглядаються терористами та диктаторськими режимами на кшталт іранського чи російського виключно як важіль впливу та тимчасовий захід для підготовки наступної атаки.
Терористи можуть бути лише розбиті. На превеликий жаль, це вартує життів тих, хто на світлій стороні. Але заморожування конфлікту – це жах без кінця. Жити на війні неприємно. Але опинитися в Бучі чи кіббуці Беері, коли туди вриваються вбивці – набагато гірше.
Немає сумнівів, якщо Ізраїль зупинить наземну операцію та залишить Газу, не знищивши бойовиків ХАМАСу та їхню інфраструктуру, через кілька років буде нова війна.
Зараз ізраїльська та світова преса задаються питанням про стратегію виходу з війни. Що робити із сектором Газа, чи продовжувати операцію, і якщо так, то як. Ізраїль, який цивілізований світ підтримує беззастережно лише тоді, коли вбивають євреїв, перебуває під серйозним тиском союзників. Які вимагають стримати військову активність.
Думаю, це дуже знайоме українським громадянам явище. Заборона застосування західних озброєнь на території Росії, обмеження в операціях…Київ та Єрусалим у цьому сенсі можуть зрозуміти один одного, як ніхто інший. Такі самі питання про "стратегію виходу", впевнений, чує і українська влада.
Всеосяжна відповідь на них є лише одна.
Поки існують мафіозні режими, які мають технологічний і військовий потенціал, а також фінансовий ресурс, про жодний сталий мир можна і не мріяти. Принаймні, поки вони не зазнають військової поразки.
Як і протипоказано почуватися у безпеці, маючи під боком ХАМАС чи "ДНР", а біля кордонів – іранську чи російську армії.
Ізраїль після своїх воєн ХХ століття досяг відносно міцного миру з Єгиптом та Йорданією. Що стосується Єгипту, навіть ціною територіальних поступок, вийшовши з Синайського півострова. Ось тільки на той момент режими Єгипту та Йорданії були вже порівняно адекватними. Було про що і з ким домовлятися. І привели їх до тями кілька поразок на полі бою.
Успіх будь-яких переговорів залежить від адекватності контрагента. Угоди з терористами – це ілюзія миру. У них завжди ніж за спиною. Й Ізраїлю, й Україні, для досягнення сталого миру, необхідна військова перемога.
Леонід Нєвзлін
