Голоси дорослих
Для мене є честю говорити сьогодні до тих, хто на другому році великої війни залишається в Україні й на полі її культури. Як і до тих іноземних партнерів, хто дієво підтримує цю боротьбу, цю потугу промовляння, не втомлюючись від складного українського порядку денного. Раптом я зрозуміла, як цінно для мене нині говорити саме про своє покоління, хоч я й уникала такої детермінанти раніше. Своїм поколінням називаю тих людей, для яких, незалежно від конкретного віку, Революція гідності та початок останньої російсько-української війни стали стрижнем ідентичності.
Ще детально пам'ятаю той березневий день 2001 року, коли мала перші сутички з беркутом під час "України без Кучми" – мій перший досвід прямої демократії. Аж ось ми вже говоримо про підсумки десятиріччя, що минуло від Революції гідності – десятиріччя війни, вогню і крові. Ми дуже виросли за цей час як спільнота. Але й увійшли у фазу, коли все, що досі знали про себе, буде переглянуто, підважено чи описано наново. Це пора розламин.
Фрагментується наш самоопис, не вміщуючи всього великого і нестерпного пережиття. Фрагментується те, що ми звикли називати спільнотою – можливо, закономірно після феноменального минулорічного єднання – і подзенькує, наче уламки коштовної порцеляни у чорному мішку майбутнього, увиразнюючи поколіннєві ціннісні розриви і неспівставність приватних досвідів. І саме тому такими чесними є спроби формувати новий суспільний договір. Саме тому критичною є наша потреба говорити між собою, щиро і усвідомлено.
В одеського поета Андрія Хаєцького є важливий для мене текст, зовсім короткий. Це фіксація розмови автора із журналісткою. Вона запитує, як війна вплинула на його письмо, а він відповідає: безпосередньо. І повторює: безпосередньо. Бо як іще поясниш спосіб, у який велика війна торкнулася всього, що ми робимо, про що нині дозволяємо собі помислити. У публічних дискусіях та приватних розмовах за кордоном теж часто питають, що змінилося в українському письмі, у способі життя. Ми всі дуже втомилися, – чесно відповідаю я. І додаю: але коли ти захищаєш себе – не можеш дозволити собі втоми.
Наша щоденна мова схожа тепер на підшкірну гематому, що озивається на кожен дотик – і ніколи не вгадаєш, який саме рух спровокує нову хвилю болю. Найчастіше це рух пам'ятання, фіксації, свідчення, тоді від болю меркне світ. Найважче і найважливіше, що можна з цим зробити – говорити й далі, пересилюючи спазм, виговорювати себе назовні, щоби крововилив під шкірою країни не зупинив такої можливості.
Дорослість настає раптово: як відповідальність старшої дитини у будинку, охопленому вогнем. На неї лягає вага усіх рішень і їхніх наслідків, поки старші переживають ступор, дають недоречні поради або щось обурено пояснюють телефоном пожежній бригаді з сусіднього міста. Все відбувається дуже швидко, кілька коротких митей, здатних врятувати чиєсь життя або ні – і після цього ти вже назавжди матимеш вагу і відвагу сказати своїм старим богам, що певні їхні грандіозні судження були безпорадні, а вчинки – невчасні й немудрі. Тéпло і світло було чіплятися за переконливі голоси дорослих у великому спільному домі, наче в дитинстві, не вилазячи з ліжка, дослухатися до родинних розмов на кухні, поки готується сніданок. Такою колись була територія безпеки. Та дорослі тепер – ми, хоч і уявлялося це зовсім інакше.
Цьогорічний Букфорум – уже тридцятий – є одним із тих ключових майданчиків, де може і має відбуватися адекватний діалог імені спільного майбутнього. Той діалог, який все ще здатен зібрати в одне всі розрізнені фрагменти, всі наші болісні уламки, наші протиріччя. Перепис майбутнього – це і трансформація, і фіксація, і рецепт.
Перепис майбутнього передбачає також і перепис його мешканців. І тут ми згірчено недорахуємося багатьох людей культури, вбитих росією. Тих, що мали би бути архітекторами цього майбутнього. Нам лишається завжди пам'ятати й підхоплювати те, що вміли вони і чого могли навчити інших.
Ми навчилися стільки всього, чого не планували вчитися. Навчилися розбиратися у видах озброєння та захисту і способах користування ними. У засобах тактичної медицини і їхньому застосуванні. Навчилися розрізняти на слух вихід і прихід. Українські діти і весняні шпаки досконало імітують звук сирени повітряної тривоги.
Ми добре уявляємо, як пережити зиму без комунікацій, а в разі потреби – і гіпотетичний ядерний удар. Ми навчилися рівними голосами говорити про геноцидальну війну, роблячи майже непомітними гіркі паузи між словами і спазми, що стискають горло – щоб не засмучувати градусом переживання власного болю іноземних колег, щоб нас і далі чули. Ми досі вчимося розмовляти між собою, слухати, чути, співпереживати.
Хороша вправа з переконання себе у тому, що майбутнє завжди існує – звернення до себе колишньої, у версії осені 2013 року, і спроба пояснити, яке майбутнє лежить за гірським хребтом десяти років. Чи змінила би, чи переписала би я котрісь свої великі рішення й вибори, якби знала, що все буде саме так? Ні, тільки добре було би повернути загиблих.
І, якщо вдасться прожити ще десятиріччя, що би я хотіла сказати, озираючись із тієї віддалі на себе нинішню? Одну просту річ: бути відповідальними, взаємно чесними дорослими, щоденно, тягло, у важкій кривавій роботі війни – значно складніше, ніж бути показними супергероями.
Катерина Калитко
