Контрнаступ-2024: як підготувати інформаційний простір

Рік тому влада поставила все на карту контрнаступу, і отримала море проблем. Як не повторити цю помилку наступного року?

Восени 2022-го багатьом українцям – і владі, і простим громадянам – здавалося, що перемога не за горами. ЗСУ провели кілька блискучих операцій. А якщо ще й союзники пообіцяли військову техніку, то це неодмінно означає: навесні на нас чекають нові звільнені території.

І насправді Україна продовжила перемагати. Хоч і не в тих місцях, де планувалося: "Ненацьк", з якого, як відомо, мав початися контрнаступ, виявився скоріше на вишках Бойка, ніж під Роботиним. Ми звільнили шлях для суден з українським зерном та металом…

Але в інформаційному просторі все одно залишається багато міркувань про те, чому ж просування на Запоріжжі таке повільне. Ми, звісно, впевнені в тому, що перемога за нами, і ЗСУ мають там прорив за проривом. Але керівникам держави доводиться щоразу пояснювати своїм і чужим громадянам, що все не так погано.

Причина в тому, що влада поставила все на карту контрнаступу. Вона дуже чітко окреслила очікування від війни. Горизонт планування для громадян завершувався саме ним: відбиттям наших територій, яке всі очікували навесні, а потім влітку. Не було розмов про те, що робити потім. Головне – дочекатися.

Пів року тому ми попереджали, наскільки цей підхід небезпечний. І от тепер маємо результати. Ці хороші новини просто не вдалося "продати" українцям. Звісно, ми раділи "бавовнам" у Криму, відбиттю вишок і початку руху суден, але не "зарахували" це владі як очікуване просування.

Попереду вже окреслюється нова офензива – навесні 2024, можливо, тепер навіть з літаками F-16. І тут дуже важливо не повторювати помилок минулого року. А для цього треба врахувати три великі зміни, які сталися в інформаційному просторі, а отже, і в свідомості людей.

Чи ми готові заробляти на війні?

"У нас сусід дуже хороший, він нам у війну допомагав", – каже жіночка з Чернігова, яка пережила в цьому місті облогу навесні 2022. 

Але не поспішаймо обвинувачувати людей, для яких "війна вже скінчилася": зрештою, в Чернігові або у Приірпінні різниця між першими місяцями повномасштабного вторгнення і нинішнім часом – шалена.

Але і для решти України вона істотна. Насамперед справа в тому, що українці здебільшого навчилися жити під час війни. Вони болісно переходять від містичного сприйняття війни до прагматичного і тверезого. Коли наша ГО CAT-UA аналізує воєнну комунікацію, то від перших днів "повномасштабки" фіксує дуже помітний тип повідомлень: ми їх відносимо до категорії "Життя триває під час війни".

Але у березні 2022 в цій категорії були переважно дописи про вистави у бомбосховищах та інші подібні символічні акції. Пізніше, влітку-восени 2022-го, основу складали фото різноманітних тату або одягу з патріотичною тематикою. А вже в 2023-му були переважно буденні або святкові події – я п’ю каву зранку, святкую день народження, з’їжджаю з гори на тролеї – і при цьому не забуваю дякувати ЗСУ.

Війна стала частиною повсякдення. Але і повсякдення стало частиною війни. Виробників military-tech дедалі більше, вони більш чи менш рутинно виготовляють свої дрони, приціли та акумулятори, добиваючись уваги Міноборони і відбиваючись від уваги контролюючих органів. Звісно, далеко не всі "стали на воєнні рейки", і в нас досі є багато громадян, які відгороджується від новин із фронту, проте ситуацію не можна порівняти з часами АТО, коли більша частина країни воліла не помічати події на Донбасі.

Росіяни лише ступають на цей шлях. Для них досі війна – це яскраве шоу, яке розгортається і змушує їх відчувати театральні емоції. Там саме починаються історії про те, як волонтерки плели сітки на дитячому майданчику, а місцеві мешканці на них сварилися, мовляв, дітям немає де гратися. У соцмережах бурхливі дискусії про те, хто має рацію. Ми ці етапи пройшли, орієнтовно, ще 2015 року.

Тобто українська ситуація продуктивніша в умовах тривалої війні. Коли потік донатів, за статистикою, меншає – і це не дивно з таким обвалом економіки – потрібно, щоб оборона ставала прибутковою, і можна було – так, саме так – заробляти гроші на війні. Інша справа – звісно, не корупційним шляхом.

Як лаяти владу, щоб не нашкодити

До речі, про корупцію. Чи можна за неї критикувати владу, яка більш-менш ефективно бореться російським впливом? Особливо якщо саме зараз цей вплив критично нарощується? Ця проблема дуже типова для багатьох пострадянських країн. З нею стикалися Грузія, Молдова, балканські країни, та й навіть Польща. А скільки разів це бувало з Україною – не перелічити.

І майже завжди, коли у нас піднімалася чергова хвиля критики влади, Москва її підхоплювала і роздувала. Кравчук, Кучма, Ющенко, Порошенко, Зеленський…

Росіяни зараз знову поставили на те, щоб дискредитувати очільників України. Оскільки до них нарешті дійшло, що переконати нас у привабливості "Русского міра" у них не вийде. Їхній наратив, напевно, вперше за весь час є дуже цілісним:

"Війна всім набридла, її треба завершувати переговорами. Але Зеленський не хоче цього робити. Чому? Тому що він і "його олігархи" звикли красти західну допомогу. А колективний Захід настільки наївний, що погоджується давати зброю та гроші. Зеленському навіть вдається його обманути, показуючи, ніби контрнаступ успішний. І саме для підтримання цієї видимості він і жене українців у "м’ясні штурми"".

Коли українці лають нинішню владу, їхня критика звучить дещо інакше. Зазвичай вона якраз про те, що влада погано дбає про оборонні потреби, а перед лютим-2022 дбала ще гірше. Тобто, звісно, іти на поступки Росії ніхто і не думає. Але в обох наративах – російському й опозиційному українському – є спільне місце: обвинувачення в корупції.

А пропаганда – вона ж так і працює: зачіпає тим меседжем, з яким ти згоден, потім викликає емоції, а далі вже нав’язує інші меседжі.

Тут дуже важливий приклад з нещодавнім дурнуватим мемом від Ілона Маска: коли той спробував висміяти Зеленського, який просить (насправді, вимагає) грошей на захист України. Серед українців майже ніхто не підхоплював цієї думки, навіть навпаки, дуже багато людей кинулися захищати президента. Напевно, ось ця ситуація і є оптимальною: ми як завгодно критикуємо нашу владу, але одностайно захищаємо нашу оборонну політику від нападок ззовні.

Військкомати як можливість

Обидві попередні теми – уявна невдача контрнаступу та новий російський наратив – накладаються на комунікаційний провал з мобілізацією.

Постійних читачів груп типу "Повістки.Мукачево" легко відрізнити за яскравими симптомами тривожних розладів. Але й для інших людей у нас імідж походів до Територіального центру комплектування та соціальної підтримки (ТЦК) тотально негативний. Почалося все з нечесних військкомів, з перевищення повноважень деякими тамтешніми співробітниками, та й просто з дуже незручної та бюрократичної їхньої роботи. І коли зі зловживаннями вже нібито почали боротися, це не допомогло. Чому?

Тому що більшість українців зараз просто не бачить нічого хорошого, що чекало би на них після візиту до військкомату.

Важливо нагадати людям, що для багатьох військкомат – це можливість. Що далеко не всі потрапляють на передову у піхотні підрозділи. Багато людей іде служити на спокійні тилові посади, на підприємства військово-промислового комплексу (ВПК), комусь випадає нагода попрацювати з крутою технікою, комусь можна потрапити на флот, а комусь вдасться постійно допомагати цивільним у прифронтових регіонах. І для поширення цієї думки потрібно працювати всім разом: і владі, і медіа, і громадянам. Ну і військкоми не мають зводити ці зусилля нанівець.

***

Отож, на що варто налаштуватися, коли чекаєш на воєнну весну 2024?

По-перше, пам’ятати, що війна – довга, і не завершиться, навіть якщо навесні ми відіб’ємо всі території. І навіть якщо бойові дії призупиняться, то треба зважати на прогнози Кирила Буданова: за кілька років Росія нападе знову.

По-друге, пам’ятати, що успіх війни вимірюється не лише під Роботиним, і не лише кадрами звільнених сіл. Він може бути на морі, в повітрі, в контрбатарейній боротьбі, на території РФ... І все це наближає остаточну перемогу.

По-третє, довга війна означає, що у вас просто немає інших варіантів: треба працювати на перемогу, і жити з тієї праці. Якщо ви зараз почнете в тилу займатися оборонкою, або хоча б донатити відчутні суми, то хтозна, можливо, вашими зусиллями, перемога настане трохи швидше, і черга на мобілізацію до вас не дістанеться.

По-четверте, до весни ще треба дожити. Україна вчиться сама себе забезпечувати зброєю, і не чекати щоразу на поставки партнерів – ви бачите, що зараз уже в новинах частіше помітні власні оборонні розробки. Така самодостатність повинна бути на всіх рівнях. Кожна громада, кожне ОСББ має бути самодостатнім, і не чекати, що влада за них подбає під час можливих блекаутів.

Самодостатність взагалі тягне на важливий елемент нашої національної ідеї. Вона дуже добре поєднується з нашою ідентичністю. Тож просто при нагоді поміркуйте про неї.

Артем Захарченко, команда Communication Analysis Team – Ukraine (CAT-UA).