Чому важливо говорити про людський капітал і як нам його відновити
Політ дрона починається з калібрування. Давайте відкалібруємо нинішню ситуацію у сфері людського капіталу.
В Україні одні з найвищих темпів депопуляції у світі. Населення держави скоротилось з 52 мільйонів у 1991 році до 30 мільйонів в умовному 2023. По суті за 30 років ми втратили біля 40% населення. Звісно, найбільшу кількість громадян держава втратила під час цієї війни. За даними Управління Верховного комісара ООН у справах біженців, понад 32% зафіксованого на 2022 рік населення України стали біженцями та внутрішньо-переміщеними особами.
За даними Кабміну, після перемоги українській економіці у наступні 10 років не вистачатиме понад 4 мільйони трудових ресурсів.
За експертними оцінками, в силах оборони сьогодні перебуває близько 2 мільйони українців.
Водночас Мінвет прогнозує після Перемоги збільшення чисельності аудиторії ветеранських політик до 5 мільйонів осіб. Але навіть ця цифра – це 16% від усього нинішнього населення.
А тепер поговорімо про людський капітал.
Після перших масованих ракетних обстрілів, українська експертна спільнота та політики почали розмірковувати про принципи відбудови. Після звільнення Київщини, Сумщини, Чернігівщини, Харківщини – ми всі почали говорити про близьку Перемогу та порядок денний майбутньої України. І це була перша наша велика помилка на цьому історичному етапі – ми почали ділити шкуру невбитого ведмедя.
В Лугано та Лондон українська делегація їхала із так званим "Рекавері планом". Експерти різного рівня спробували обрахувати наслідки російської агресії та план відбудови. Рахували кілометри доріг, поверхи зруйнованих приміщень, квадратні метри замінованих територій.
Все порахували, але забули про людей.
Зараз ми говоримо, що Україна буде відновлювати кордони 1991 року. Ця теза очевидна та зрозуміла. Навіть нашим західним партнерам та ворогу. А як щодо відновлення людського потенціалу 1991 року?
Українці сьогодні складають немалу частку людського капіталу Польщі, Німеччини, Італії, навіть росії. Треба визнати, якщо відновити територіальну цілісність України на момент 1991 року теоретично можливо, то повернутись у демографічному плані на рівень 1991 року буде абсолютно нереалістично.
Але, ми маємо бути готовими до послідовних дій в напрямку відновлення людського капіталу. Це означає, що вже сьогодні все суспільство, не тільки влада, має формувати план відбудови та модернізації країни, але з урахуванням пріоритету відновлення насамперед людського капіталу. Це головне завдання на порядку денному для уряду, місцевих громад, бізнесу, НУО-сектору. Припиняйте вимірювати план відновлення України кілометрами та зосереджуйтесь на людях.
І ось тут ми повертаємось до ветеранських політик. Отже, перше, ветеранські політики – це про людський капітал. Саме ці люди є сьогодні справжньою елітою держави.
Чому? Тому що вони в складний для держави час взяли відповідальність за її захист. Ризикнули всім – кар’єрою, здоров’ям, життям. Коли ці люди брали зброю насипом наприкінці лютого у військкоматах, вони не думали про пільги, землю та безкоштовний проїзд. Всі їхні думки були про державу, дітей та родини. Це і є визначення еліти. Вони виконали свій обов’язок перед суспільством і повертатимуться назад – у громади, родини, трудові колективи.
Що їх там чекатиме? Вони на цей час випали із професійного середовища, втратили в конкурентності та знаннях, їхні місця в бізнесі та житті могли зайняти інші. При цьому давайте визнавати, що кожен з Захисників має свій бойовий досвід – у когось більш травматичний, у когось менш.
Що держава готова їм запропонувати? Чи готові інституції до роботи з такою кількістю людей, чи навчені фахівці до взаємодії з носіями бойової травми, чи вистачить у держави ресурсів виконати все те, що вона їм декларує?
І я вам дам відповідь на ці питання. За нинішньої моделі державних політик, інституції не готові, фахівці не навчені, патерналістські ветеранські політики жодна держава не зможе реалізувати при такому обсязі цільової аудиторії.
Який наслідок буде? Як мінімум суспільне напруження.
Другий принциповий момент, державні ветеранські політики – це також про питання національної безпеки. Найпростіша теза – саме ветерани російсько-української війни склали основу оперативного резерву першої черги і ранок 24.02.22 зустріли на порозі ТЦК СП.
Всі, хто пройшов і ще пройде через участь у бойових діях, стануть основою обороноздатності України на десятиліття вперед. Багато хто з них навіть після Перемоги підпише контракт резервіста. Це означає не тільки те, що вони постійно доглядатимуть за власною зброєю, але і періодично, раз на рік відбуватимуть на збори резервістів тривалістю у 4 тижні.
Третій принциповий момент в контексті державних ветеранських політик. Сьогодні вже абсолютно очевидно, що програми вшанування та героїзації Захисників та Захисниць стануть основою комплексного і фундаментального поняття національної пам’яті. Коли ми говоримо, що агресор допоміг нам консолідувати українську націю, то це саме про історичну та національну пам'ять. Російські балістичні ракети дуже ефективно зруйнували всі міфи про "братський народ" і змогли об’єднати давніх опонентів у боротьбі з агресором.
Всі ці принципові моменти сьогодні не відображені у державних ветеранських політиках. Маємо патерналістський підхід до аудиторії, який зафіксований у законі від 1993 року. Некоректні рамки законодавства, розрахованого на порівняно нечисленну та дуже специфічну (вікову) аудиторію того часу.
Що потрібно змінювати? Насамперед підхід до визначення портрету бенефіціарів та їхніх потреб. Виходячи з цих базових установок зміниться і підбір інструментарію реалізації цих потреб.
Треба розуміти, що бенефіціарами ветеранських політик є як самі Захисники, Захисниці та їхні родини, так і держава. Реалізовуючи потреби ветеранів, ми маємо розуміти і потреби держави. Це означає, що кінцевою метою ветеранських політик, реабілітації та реінтеграції має бути максимальне відновлення функціоналу Захисників та швидке повернення їх до мирного життя в усіх проявах, і насамперед у соціально-економічному вимірі.
І останнє, про інструменти та реінтеграційні механізми.
Коли ми говоримо про готовність громад до роботи з ветеранами, ми маємо на увазі готовність інституційну та кадрову. Тобто ветеран не має почувати себе кинутим напризволяще. Йому мають бути доступні весь той набір послуг, який гарантуватиме держава. Насамперед мова іде про реабілітацію фізичну та психологічну, реінтеграцію соціальну та економічну. Для цього мають працювати відповідні комунікаційні інструменти.
Простіше кажучи, в громадах мають бути фахівці, до яких може звернутися наш ветеран і отримати комплексну інформацію про всі доступні йому можливості. Одним з найефективніших інструментів такої взаємодії є інструмент кейс-менеджменту. Ідеальна ситуація, коли кейс-менеджмент працює протягом усього періоду зміни статусу Захсиника. Спочатку на стадії мобілізації, потім соціального супроводу у військовій частині, згодом у процесі переходу від військової професії до цивільної. І вже згодом на рівні соціальної реінтеграції на рівні громад. Усвідомлюючи важливість цього інструменту ми запускаємо сьогодні низку пілотних проектів із запровадженням кейс-менеджменту у ТЦК СП, у військових частинах і на рівні громад.
Створенням пілотів ми займаємось вже 9 місяців. Сам пілот триватиме мінімум 6 місяців для проведення перших висновків та узагальнень. Перехід від пілоту до масштабування займе ще чимало часу. Чи є у нас цей час? Дасть Бог, Перемога не забариться, і наш клієнт масово почне повертатися до своїх родин, громад, трудових колективі. Останній раз така масова демобілізація спостерігалась тільки після другої світової війни. І вона завжди і всюди супроводжувалась соціальними катаклізмами. Тож нам потрібно готуватися.
Готуватися до Перемоги – порядок денний сьогоднішнього дня.
Починаючи з проголошення Незалежності у 1991 році наш ворог готувався до цієї війни, а українська політична еліта навіть не могла допустити такий варіант розвитку ситуації. Хоча передумов було достатньо – Мєшковський Крим, коса Тузла, контроль збоку ворога за кадровою політикою в сфері безпеки і оборони, газова голка, партія політики путіна, руські блоки та багато чого іншого.
Звісно, всі ми, в тому ж числі і я, такими розумними стали "заднім числом". Але навіть "заднім числом" треба вчитись на власних помилках, щоби потім в подальшому їх не повторювати.
Отже, до війни ми всі виявились не дуже готовими. Але тепер питання, чи ми готові до того, що буде після війни? Якою буде наша Перемога? Що задовольнить суспільну думку? Як нам відбудовувати країну та модернізовувати інфраструктуру? Як повертати людей з-за кордону? Як реінтегровувати всіх тих, хто зазнав наслідків війни?
Простої відповіді немає. Почати треба з усвідомлення рівня проблеми. З відмови від імітації та патерналізму. З готовності до непопулярних, але швидких дій.
Оксана Коляда
