Передісторія Javelin
Нещодавно радіо "Свобода" почало публікувати серію матеріалів про різні види озброєння, яке Захід постачає Україні. Перша стаття була присвячена протитанковій ракеті Javelin, і не випадково. Це була не тільки перша зброя, яку отримала Україна, а й зброя, що допомогла їй зупинити наступ російської армії на Київ і змінити весь хід війни.
В колонці йдеться про історію Javelin з моменту потрапляння їх в Україну.
Але є ще й передісторія про те, що вплинуло на рішення Америки надати ці ракети Україні. У ній є два головні герої: мій брат Олександр Ярим-Агаєв, нині професор економіки в Києві, і Джим Меттіс, чотиризірковий американський генерал і міністр оборони в трампівській адміністрації.
Про Меттіса тут розповідати не буду. Він людина відома, і про нього багато написано. А про мого брата розповім. До Києва він переїхав не так давно. Народився, навчався, захистив дисертацію і став професором економіки в політехнічному університеті в Донецьку. Публічно виступав за цілісність України і приналежність до неї Донбасу, коли це вже було небезпечно. На останньому такому мітингу іншого промовця вбили, поки той не відійшов далеко від трибуни.
Незабаром після цього мітингу Донецьк був остаточно захоплений Гіркіним і його військами. Але Олександр і його дружина Тетяна, відправивши дітей, залишалися в місті.
Як і багато інших донеччан, вони сподівалися на швидке звільнення міста українською армією і вважали, що, перебуваючи там, вони ще можуть зробити багато корисного. Що мій брат і зробив. Він став найточнішим джерелом інформації про події в місті. Українська розвідка чи то погано працювала, чи то погано ділилася своєю інформацією з іншими, але американські політики, експерти та преса мало знали про те, що відбувається на Донбасі.
А від мого брата, з яким я був щодня на зв'язку, про це дізнавалися і американські експерти, і уряд, і преса. Зокрема, Олександр спостерігав на місці за так званим референдумом і оцінив, що в ньому брало участь не більше ніж 30% населення, при тому що багато хто з них не голосував за відділення Донбасу.
Але з часом перебувати далі в Донецьку стало зовсім небезпечно, і Олександр евакуювався до Києва. Його там не зустріли як героя, і перший час їм з дружиною було досить важко. Після важкого виснажливого року в окупації, втративши житло і роботу, доводилося все відбудовувати з нуля. Я їх тоді запросив до себе в Америку, щоб вони трохи оговталися. Я саме їхав до Каліфорнії, де вони могли найкраще перепочити.
Тут я переходжу на іншу тему, яка пояснить, як зійшлися разом два герої цієї розповіді.
У 2006 році я був запрошений до Гуверівського інституту і залишався його співробітником протягом понад 10 років. Мій статус не передбачав постійного перебування в інституті, чого я й не міг би дозволити, бо моїм головним місцем роботи в цей час був банк JPMorgan, що розташований у Нью-Йорку, в якому я очолював відділ з розробки аналітики вимірювань фінансових ризиків.
Однак при цьому двічі на рік я на кілька тижнів приїжджав до Стенфорда і щоразу там щось організовував. Спочатку велику конференцію про рейганівську зовнішню політику, потім виставку про дисидентів і тих, хто їх підтримував на Заході, а потім перейшов до організації семінарів на злободенні теми, які збирали більшість співробітників Гувера, серед яких було багато впливових людей. Усе це я робив з власної ініціативи, що в інституті було не дуже заведено й навіть не дуже заохочувалося.
Але на перший мій семінар прийшов Джордж Шульц, міністр закордонних справ у рейганівській адміністрації та найвпливовіша людина в Гувері. Виступив сам і сказав, що це хороша ініціатива, яку варто продовжувати. Після чого я отримав підтримку адміністрації для організації подальших семінарів. Учасників панелі я визначав сам відповідно до їхньої експертизи та теми, яку я обирав.
Відразу ж після анексії Криму постійною темою обговорень стала Україна. І, звісно, під час мого чергового візиту в Гувер, куди я і привіз свого брата, я відразу взявся за організацію чергового семінару на цю тему. Я вирішив, що на ньому природно виступити й Олександру. За всієї уваги до подій в Україні співробітникам Гувера було важливо почути про те, що відбувалося на Донбасі, з перших рук – від людини, яка була не просто їхнім свідком, а й учасником.
Крім мого брата, важливо було запросити на семінар ще когось із військових, яких можна було знайти серед моїх гуверівських колег. Адже в цей час на Донбасі вже йшла справжня війна.
Мій вибір припав на Джима Меттіса, чотиризіркового генерала у відставці. Я попросив його розповісти, якими конкретними видами озброєння Америка може допомогти Україні. Це було актуальне питання, бо обамівська адміністрація не бажала давати Україні жодну зброю й обмежувала свою допомогу постачанням українській армії ковдр.
Меттіс сказав, що Україною до цього часу не цікавився і за подіями там не стежив, але оскільки до семінару залишалося ще десять днів, а він у цей час збирався до Вашингтона, то розпитає своїх друзів у Пентагоні й виступить на семінарі.
Так все і сталося. Семінар відбувся у великій аудиторії, але народу зібралося стільки, що декому довелося стояти. Джим Меттіс перерахував зброю, яку Америка може негайно надати Україні. У його переліку на найвиднішому місці були протитанкові ракети Javelin. Коли виступали інші, особливо мій брат Олександр, він уважно конспектував.
Після закінчення семінару Меттіс сказав мені, що йому було дуже важливо вислухати мого брата і мене. З цього моменту він явно перейнявся українською темою. Ми навіть обговорювали з ним створення групи з відставних американських генералів, яка б домагалася від американського уряду надання військової допомоги Україні. Я повідомив про це в Київ, але нічого путнього у відповідь не почув, і ідея зависла в повітрі.
Здавалося, що все надовго заглохло. Однак незабаром в Америці відбулися важливі зміни: президентом було обрано Дональда Трампа. Моє ставлення до зміни української політики було настороженим. Головним навіть були не трампівські похвали на адресу Путіна, а те, що на з'їзді республіканської партії, який висунув Трампа кандидатом у президенти, було також оновлено програму партії, з якої на вимогу тодішнього очільника трампівської виборчої кампанії Пола Манафорта було викреслено пункт про допомогу Україні зброєю.
Знову здавалося, що ця допомога застопорилася. Але незабаром Трамп призначає міністром оборони нікого іншого, як Джима Метісса. Я надіслав йому свої вітання з нагадуванням про Україну. Одразу отримав від нього відповідь із вдячністю і запевненням, що він пам'ятає. І, справді, невдовзі Україна отримала першу партію Javelin.
Отримала, всупереч партійній платформі та риториці президента. Це була повністю ініціатива Меттіса, що підтвердили люди, які працювали в трампівській адміністрації.
Звичайно, без згоди Трампа це статися не могло, і його заслуга в тому, що він довіряв своїм міністрам в ухваленні таких важливих рішень. Але, якби з боку Метісса не було готовності ухвалити це рішення – рішення, яке йшло врозріз із заявленою політикою президента, – Україна не отримала б такої важливої для неї зброї. Готовності, інспірованої не в останню чергу виступом Олександра Ярим-Агаєва на семінарі в інституті Гувера.
Javelin не тільки допомогли Україні відбити першу атаку, зірвати путінський бліцкриг, змінити хід війни. Вони змінили американську політику підтримки України. Байден, який ішов стопами Обами, не рвався давати їй зброю. Але прецедент було створено – прецедент, який довів, що західна зброя може допомогти зупинити російську агресію.
Звісно, подальша підтримка відбувалася здебільшого завдяки героїзму і перемогам української армії. Але перший крок було зроблено тоді, на семінарі в гуверівському інституті.
Я написав про це не тільки, щоб розповісти про важливу справу, яку зробив мій брат, а й для того, щоб нагадати, що підтримку України забезпечують не тільки в кабінетах держдепартаменту й західному крилі Білого дому, а й демонстраціями на вулицях, статтями, які ми публікуємо в американській пресі, та обговореннями на семінарах.
І український уряд може допомогти своїй країні, якщо об'єднає свої зусилля з усіма, хто підтримує Україну в усьому світі.
Юрій Ярим-Агаєв
