Питання деокупації

Чим частіше ми зараз говоримо про обрії нашої перемоги над ворогом, тим частіше в розмовах та дискусіях повертаємось до питань, пов’язаних з людьми та територіями, які були окуповані ще в 2014 році. Це частина Донеччини, Луганщини та АР Крим. Зараз вже всі знають, що за цими питаннями деокупації сходу криється купа проблем. Це і організаційні, і  ресурсні, і людські, і законодавчі, і безпекові проблеми, а також і ціннісно-світоглядні. 

Більшість з цих питань настільки дискусійні та неоднозначні, що їх обговорення часто перетворюється на болісний процес без явного результату для його учасників і, мовляв, давайте спочатку звільнемо ці території, а там вже якось розберемось. 

Я пам`ятаю, як в 2014-му після того, як я залишив Донецьк та переїхав  до Києва, ми протягом декількох років частенько збирались нашою Донецькою інтелектуальною спільнотою – ставили питання, шукали відповіді виробляли спільну позицію, намагались давати поради владі.

Я не можу стверджувати, що за цей час нічого не зроблено в плані розуміння майбутньої деокупації Донецької та Луганської областей. 

Тільки за останні декілька місяців можна було побачити багато інформаційних повідомлень, щодо роботи Координаційного штабу з питань деокупованих територій, який наприкінці липня погодив проекти планів першочергових дій зі стабілізації ситуації на деокупованих територіях Донецької та Луганської областей та їх реінтеграції. Якась робота ведеться по створенню законодавчої бази щодо "перехідного правосуддя", з кінця травня цього року згідно Постанові КМУ формується резерв державних службовців для роботи на деокупованих територіях. 

Тобто, певні плани створюються і певний процес йде, але, на жаль, на мій погляд, протягом цих 9 років ми так і не дали відповіді на головні ціннісні питання.

Рано чи пізно ми маємо дати спільну відповідь:

• Хто для нас є ці люди, які весь цей час (починаючи з 2014) провели в окупації? 
• Що в історії окупації Донеччини, Лунанщини та Криму є цінним для нашого майбутнього? 
• Що ми маємо зрозуміти, щоб ця історія більше ніколи не повторилась, а стала нашим уроком на майбутнє, і наш біль почав потроху через усвідомлення ставати нашим досвідом? 
• Що в цьому спільному майбутньому єдиної України (яка відстояла свої кордони 1991 року) такого цінного, що дає нам сили рухатись далі та протистояти цьому "вселенському злу"? 

Чим швидше ми знайдемо ці відповіді, тим більш чітко та зрозуміло побачимо наше спільне майбутнє і отримаємо мотивацію для його втілення та реалізації.  

А поки спільних відповідей на ці питання у нас немає, загальні тренди сприйняття мешканців окупованих територій всередині країни, на жаль, тільки погіршуються.

Декілька днів тому побачив результати свіжого опитування соціологічної групи Рейтинг про ставлення українців до внутрішньо-переміщених осіб (далі – ВПО), українців, які виїхали за кордон та до мешканців окупованих територій.

За результатами опитування, 85% українців мають тепле ставлення до внутрішньо-переміщених осіб, 10% – нейтральне і лише 5% – холодне. Це чудова динаміка щодо покращення ставлення до ВПО в порівнянні з 2014 роком.

До жителів окупованого Криму тепло ставляться 46% українців, нейтрально – 23% і холодно – 31%. До жителів окупованих територій Донеччини та Луганщини холодно ставляться – 59% українців, 18% – нейтрально і 22% – тепло.  

Я пам’ятаю, що після 2014 року серед влади та експертів була популярна фраза про те, що ми маємо боротись не за території, а за душі людей на окупованих територіях. Безумовно, нова фаза повномасштабної війни росії проти України і наші болісні втрати також впливають на це ставлення. Проте ми все менше згадуємо про душі людей, які залишились на окупованих територіях, і більше говоримо про повернення саме територій. А для нас важливо пам’ятати і про ці душі, бо…

1. На жаль, інших людей на деокупованих територіях у нас не буде.

Не потрібно прикладати багато зусиль для розуміння загального тренду щодо повернення людей на деокуповані території сходу України. Достатньо подивитись на наших громадян, які опинились за кордоном після 24 лютого 2022 року. 

Багато хто з них вже знайшов свою точку комфорту і не повернеться в Україну. За даними опитування Громадянської мережі ОПОРА, лише 67% українських біженців мають намір повернутись в Україну в найближчий перспективі або після завершення війни. Тобто за 1,5 року від початку повномасштабної агресії рф проти України  третина тих, хто виїхав за межі України, вже не має наміру повертатись. У випадку з деокупованими територіями (які були окуповані з початку 2014 року) цей відсоток вимушених переселенців, які вже не повернуться назад, буде ще більшим.  

Тому, що переселенцям зі сходу потрібно буде не просто повернутись і наново віднайти своє місце в суспільстві. Їм потрібно буде "вижити" в напів ворожому середовищі. 

За інформацією окупаційної російської влади, яку оприлюднили наші журналісти, на окупованих територіях України лише в місті Горлівка загинуло близько 20 тисяч чоловіків, які були мобілізовані росіянами на війну проти України, в Луганську – близько 60 тисяч. Мені здається зрозумілим, в якому середовищі опиняться ті, хто повернеться одразу після деокупації.      

Нещодавно Міністерство економіки заявило, що протягом наступних десяти років Україні доведеться додатково залучити 4,5 млн працівників на ринок праці, щоб здійснити післявоєнне відновлення. І цих робочих рук вже не вистачає на території всієї України.

Держава, безумовно, має стимулювати та заохочувати людей повертатись в Україну. Для нашого суспільства це має стратегічне значення, від якого буде залежати майбутній успіх післявоєнної трансформації. 

Проте, будемо чесними, в питанні деокупованих територій сходу у нас не буде інших людей. Якась частина переселенців звичайно повернеться, якась частина людей приїде з інших регіонів в якості резерву державних службовців для того, щоб поновити роботу державних інституцій на цих територіях.

Я думаю, що багато хто чув, що в кінці травня Кабінет Міністрів прийняв Постанову про формування резерву працівників державних органів для роботи на деокупованих територіях України. Це дуже необхідно для поновлення роботи державних інституцій на цих територіях. Проте більшість все одно будуть складати ті люди, які всі ці роки жили на цих теритоірях під російською окупацією. І нам потрібно, щоб ці люди не попали в "сліпу зону" нашої уваги. Для нас важливо побачити в цих людях громадян України, які мають стати повноцінною частиною нашої української картини світу. 

Читайте також: Після контрнаступу: виклики деокупованих територій

2. Про справедливість і не тільки

Як правило, під час подібних дискусій часто звучить слово "справедливість" і багато хто з експертів в розмовах про деокупацію закликає до "поновлення цієї справедливості". Не оминув питання справедливості і Президент України Володимир Зеленський в своєму нещодавньому зверненні до Верховної Ради України з нагоди Дня Конституції: "Політика справедливості буде однією з основ Української доктрини – фундаментального документа, який визначатиме курс нашої держави на десятиліття". 

Проте, ті хто готував цю тезу для Президента, не могли не знати, що "справедливість" в християнській традиції не працює без "милосердя". Між справедливістю та милосердям існує принциповий зв’язок, виражений таким чином, що милосердя становить найвищий акт Божої справедливості. 

В християнстві милосердя та справедливість – це дві основи, в поєднанні яких і народжується любов та гармонія. Де межа нашої Справедливості визначає саме Милосердя, для того, щоб Справедливість не перетворилась на банальну помсту. Саме Милосердя знає цю грань між жорсткістю та жорстокістю, яку нам бажано не переходити.

Чому в посланні Президента справедливість залишилась без милосердя, думаю, цілком зрозуміло: на Справедливість в суспільстві є великий запит, а Милосердя на цьому етапі розглядається як слабкість і як то кажуть, не на часі… 

Говорячі про милосердя, я жодним чином не закликаю відмовитись від ідеї справедливого покарання злодіїв та їх спокути за вчинені злочини. Всі, хто працював проти української держави, воював зі зброєю в руках проти українських захисників, вчиняв злочини проти цивільного населення, – мають бути покарані і нести відповідальність. 

Але ж були й інші…

За допомогою однієї справедливості є небезпека створити лише "сіру зону", де будуть мешкати "недогромадяни" України. 

Ми не маємо допустити, щоб мешканці деокупованого сходу України опинились або створили для себе окрему від нашої української "картину світу". Це буде означати - що ми не "вивчили урок", що ситуація просто перейде на нове коло і через певний час обов’язково повернеться до нас і ми знову будемо повинні її вирішувати через 10, 20, 30 років.  

Актом милосердя з нашого боку могла б стати допомога людям в ліквідації сліпих зон їх свідомості, допомога в їх дорослішанні у відчутті власної гідності, вихованні громадянської відповідальнсті. 

Милосердям з нашого боку буде щире (за певних умов) запрошення стати партнерами і разом розбудовувати Україну, творити нашу спільну українську "картину майбутнього".

Ми маємо повернути цих людей в українську картину світу. Ми маємо побачити та прийняти їх як частину нашого суспільства -Інакше "навіщо?" 

Безумовно, навчити людей відповідальності та повернути відчуття власної свободи та гідності – це питання не трьох місяців, навіть не трьох років, а можливо і не одного покоління. Для нас – це виклик довгої волі.

Сергій Ткаченко