Фабрика героїв
Напередодні повномасштабного вторгнення моєму другові Владові, який на той момент вже декілька років служив у морській піхоті, наснився дивний сон. Він побачив молоде квітуче дерево з безліччю розлогих гілок. От тільки замість листя на них виблискували незліченні солдатські жетони, або, як іноді кажуть у ветеранських спільнотах, "смертнички".
Ця картина настільки точно втілила уявлення Влада про те, якою ціною оплачується виживання України, що той вирішив зафіксувати її на власному тілі у вигляді татуювання. Сьогодні Влад разом із тисячами захисників Маріуполя вже другий рік перебуває в російському полоні.
Коли я намагаюся осягнути масштаб жертовності нашого народу, мене невідступно переслідує інший образ. Фабрика, що працює цілодобово, без перерв і вихідних. Пекельний конвеєр, який із ранку 24 лютого планомірно переробляє фермерів і програмістів, вчителів і підприємців, будівельників і студентів, батьків, синів і братів на мертвих героїв. До того він, утім, також працював, цілих вісім років. В тестовому, так би мовити, режимі.
Реальну вартість видатків на утримання цього комбінату я, попри досвід участі в АТО, зрозумів лише з початком великої війни. Обіймаючи одного старого побратима на похороні іншого, аби невдовзі знову приїхати на той самий цвинтар – ховати того, кого тільки-но обіймав.
А потім, дорогою назад, на фронт, ти відкриваєш Фейсбук, щоб погортати стрічку та трохи відволіктись, і перше що бачиш – новину про присвоєння президентом двом твоїм колишнім командирам почесних звань Героїв України. Однією датою. Посмертно, ясна річ.
Мусимо закарбувати у свідомості, випалити на сітківці, вибити, як мій друг Влад, на шкірі: герої вмирають. Вони вмирають кожен день у промислових кількостях, в містах і селах, полях і посадках, окопах і бліндажах.
Для тих же, кому поталанить дожити до омріяної перемоги, випробування навряд чи закінчаться.
Після завершення війни ми станемо найбільшою у світі нацією з ПТСР.
Я добре, занадто добре, пам'ятаю, як під час першої своєї демобілізації наприкінці 2015 разом із камуфляжем здирав із себе шкіру. І потім був змушений довгими безсонними тижнями, провалюючись час від часу в таку гостинну кляту синю яму, відрощувати нову, клітина за клітиною.
Сьогодні нас таких вже сотні тисяч. А до кінця війни, коли б він не наступив, буде більше, значно більше.
Реабілітація та реінтеграція до суспільства такої кількості ветеранів бойових дій, включно з інвалідами та важкопораненими, їхній подальший соціальний супровід та підтримка родин полеглих – виклик, що не має прецедентів у європейській історії останніх 70-ти років.
Якщо ж згадати, що паралельно доведеться відбудовувати наполовину знищену економіку, реконструювати сотні зруйнованих вщент населених пунктів і рекультивувати сільськогосподарські регіони завбільшки в декілька середніх європейських країн, повернення до кордонів 1991 року починає виглядати лише маленьким кроком на довгому шляху.
І шлях цей потребуватиме від нашого суспільства зусиль не менших, а можливо, й більших, ніж ті, що знадобляться для деокупації всіх захоплених територій.
Подібний масштаб завдань аж ніяк не передбачає можливості, за нашою старою й недоброю національною звичкою, взяти самовідвід, тільки-но найекстремальніший період лишився позаду.
Варто примиритися з простим фактом: ту саму хату скраю, таку затишну й рідну, розбомбила російська ракета, і відновленню вона не підлягає.
Влада сама не впорається. По-перше, тому, що такий обсяг роботи потребуватиме, без перебільшення, активності кожного та кожної. А по-друге, тому що, на жаль, вона вже не справляється.
Володимир Зеленський показав себе не просто сильним лідером воєнного часу. Я глибоко переконаний, що на його місці ніхто би не впорався краще, принаймні на зовнішньополітичному фронті.
Міжнародні позиції України сильні як ніколи і продовжують зміцнюватися з кожним днем.
Безперебійний потік західної військової та фінансової допомоги – це значною мірою заслуга самовідданої роботи особисто президента, а також показник якості низки його кадрових рішень. Йдеться як про керівництво МЗС і Міністерства оборони, так і про вищих очільників армії, які довели свою здатність забезпечувати подекуди ледь не фантастичні результати на полі бою. Зокрема й завдяки тому, що політичному проводові держави вистачає розуму не лізти у воєнні справи занадто глибоко.
Володимир Олександрович, безперечно, вже вписав себе як в національну, так і у світову історію першої половини ХХІ століття. Загалом нам з ним пощастило. Але, як завжди, є нюанс.
Будь-яка війна і революція привідчиняють для суспільства, що їх переживає, вікно можливостей для внутрішнього переродження, стрімкого прориву на новий рівень розвитку.
Радикальна, екзистенційна криза має властивість стискати час, спресовувати роки неспішного еволюційного процесу в місяці або навіть тижні, коли просто на очах здатне змінитися те, що не мінялося десятиліттями. Однак для того, аби це сталося, існує одна обов'язкова умова.
Правляча еліта мусить продемонструвати політичну волю до зламу застарілих структур, що стримують суспільний поступ.
Судова реформа. Деолігархізація і демонополізація економіки. Рішуче викорінення корупції на всіх рівнях. Захист і зміцнення правових інститутів. Це те, що могло й мало бути зроблено розв'язаними війною руками моновлади у внутрішній політиці за останні півтора року, під бадьорий акомпанемент роботи української артилерії по окупантах.
Однак нічого з того не сталося. Наскільки можу спостерігати зі свого окопу, радше навпаки: бачимо зворотній процес – неспішний, але послідовний. Між тим, вуха вже починає поволі різати знайомий скрегіт. Це знову зачиняється вікно можливостей.
Багато хто каже нині, що Захід нам допоможе. Витягне нас з болота за волосся, якщо вже самі не вивозимо. Мовляв, забагато він за останні півтора року вклав в Україну, аби лишити такі інвестиції без захисту та контролю.
Я сподіваюся на це, але разом з тим точно знаю, що без нашої готовності після завершення війни змінюватися самим і міняти країну – стільки, скільки буде потрібно – нічого не вийде.
На дереві забагато жетонів, а фабрика всі ці роки працює занадто інтенсивно для того, аби ми могли дозволити собі опустити руки навіть після перемоги. У нас просто немає такого права.
Максим Осадчук, військовослужбовець, історик, громадський активіст
