Заклики до України не захищатися, а вдовольнити апетити Росії не просто помилкові – вони аморальні

Це текст промови очільниці Центру громадянських свобод Олександри Матвійчук, який вона виголосила 30 червня під час відкриття конференції "Tomorrow's Europe: Rearming Democracy", яка відбулася у межах Tocqueville Conversations у Франції.

Наш світ став дуже швидким, надскладним та взаємопов'язаним. Майбутнє Європи невизначене та негарантоване. За нього доведеться боротися.

Я правозахисниця і багато років застосовую право, щоб захищати людину та її гідність. Зараз  мушу робити це у ситуації, коли право не працює.

Дев'ять років тому в Україні відбулася Революція гідності та впав авторитарний режим. Ми отримали шанс будувати країну, де права кожної людини захищені, уряд підзвітний, суди незалежні, а поліція не б'є мирні демонстрації.

Дев'ять років тому Росія розпочала війну, щоб зупинити нас на цьому шляху, окупувала Крим і Донбас, а минулого року розширила цю війну до повномасштабного вторгнення. 

Не існує жодного виправдання діям Росії. Не було жодної легітимної цілі в тому, щоб наказати людям спуститися в підвал, вибрати поміж себе кілька добровольців та вбити їх.

Не було жодної легітимної цілі, щоб розважатися, стріляючи з танку по людях на велосипедах, чиї тіла так і лишилися лежати на вулиці до звільнення.

Не було жодної легітимної цілі, щоб увірватися в чужий будинок, вбити господаря, зґвалтувати його дружину та їхню 9-річну дитину.

Не було жодної легітимної цілі, щоб вистрелити впритул у 14-річного хлопчика, який просто грався м'ячем на подвір'ї.

І не було жодної військової необхідності в цьому. Росіяни зробили це просто тому, що могли.

І я хочу поставити просте запитання. Як ми у двадцять першому столітті будемо захищати людину, її гідність, її права та свободу? Чи можемо ми покластися на право, чи тільки зброя має значення? 

Європа та світ мають відповідати на виклики сучасності. Саме рішучість діяти визначає цивілізацію, яка має майбутнє.

Перше. Свободу та демократію треба захищати

Проблема не тільки в тому, що в авторитарних країнах простір свободи звузився до рівня тюремної камери. Проблема в тому, що навіть у розвинених демократіях набирають вагу сили, що ставлять під сумнів принципи Загальної декларації прав людини. На це є причини.

Покоління, які пережили Другу світову війну, змінилися іншими. Вони успадкували цінності демократії від своїх батьків. І почали сприймати права та свободи як даність. Люди все більше проявляють себе не як носії цих цінностей, а як їхні споживачі. Вони розуміють свободу як вибір між сирами у супермаркеті. І тому готові обміняти свободу на економічні блага, обіцянки безпеки чи власний комфорт.

Розвинені демократії звикли до поступок диктатурам. Вони забули, що держави, які вбивають журналістів, ув'язнюють активних людей чи розганяють мирні демонстрації, становлять загрозу не тільки для своїх громадян. Такі держави становлять загрозу для всього регіону та миру у світі в цілому.

Права людини, прогрес та мир нерозривно пов'язані. Свобода та права людини не виборюються раз і назавжди. Ми кожного дня робимо свій вибір. Права людини мають бути не менш вагомим чинником у прийнятті політичних рішень, ніж економічна вигода чи безпека. Цінності сучасної цивілізації треба захищати.

Друге. Непокаране зло зростає

Це добре видно на прикладі Росії, яка послідовно знищувала власне громадянське суспільство. Але розвинені демократії тривалий час закривали на це очі. Вони продовжували тиснути руку російському керівництву, будувати газопроводи та вести "business as usual".

Десятиліттями російські війська вчиняли злочини у різних країнах. Але завжди лишалися безкарними. Світ належно не відреагував навіть на анексію Криму, яка стала першим прецедентом у поствоєнній Європі. Росія повірила, що може робити все, що захоче.

Сьогодні Росія намагається переконати  весь світ, що демократія, верховенство права та права людини – фальшиві цінності. Бо під час війни вони нікого не захищають.

Росія нормалізує зло та робить звичною практикою цілеспрямовані знищення житлових будинків, церков, шкіл, музеїв, лікарень, розстріли евакуаційних коридорів, ув'язнення людей у фільтраційних таборах, примусові депортації населення, викрадення, катування та вбивства на окупованих територіях.

Росія робила це в Чечні. Росія робила це в Сирії. Росія робить це в Україні. Ця безкарність має довгу традицію. Якщо нацистські воєнні злочинці були покарані на Нюрнберзькому трибуналі, то радянський тоталітарний Гулаг ніколи не був ані засуджений, ані покараний.

Це не війна двох держав, це війна двох систем – авторитаризму і демократії. Незалежно від того, чи маємо ми сміливість це визнати, чи ні, ця війна не має кордонів. Росія бореться проти цінностей, які визначають сучасну цивілізацію.

Третє. Україна має перемогти. Росія має програти

Люди в Україні як ніхто хочуть миру. Але мир не настає, коли країна, на яку напали, складає зброю. Тоді це не мир, а окупація. Окупація – це інша форма війни.

Росія запровадила терор на окупованих територіях, щоб утримати їх під контролем. Російські військові винищують місцевих активних людей – мерів, громадських діячів, журналістів, волонтерів, священників, митців тощо. Люди не мають жодної можливості захистити себе, свою свободу, власність, життя та своїх найрідніших.

Окупація – це не про зміну державного прапора одного на інший. Окупація – це катування, депортації, примусові усиновлення, заборона ідентичності, фільтраційні табори, масові могили.

Не можна залишати людей на окупованих територіях на смерть та тортури. Життя людей не може бути "політичним компромісом".

Стійкий мир – це свобода жити без страху та мати довгу перспективу. Заклики до України припинити захищатися та вдовольнити імперські апетити Росії не просто помилкові. Вони аморальні.

Росія – це сучасна архаїчна імперія. Імперія має центр, але не має кордонів. Імперія завжди прагне до розширення. Тому якщо Росію не зупинити в Україні, вона піде далі. 

Коли почалося повномасштабне вторгнення, демократичні країни сказали: давайте допоможемо Україні не програти. Але час змінити цю парадигму та допомогти Україні швидко виграти. Бо існує суттєва різниця між "давайте допоможемо Україні не програти" та "давайте допоможемо Україні швидко виграти". Ця різниця вимірюється у видах озброєння, швидкості рішень, серйозності санкцій. 

Демократія має бути належно озброєна. У нас немає часу. Час для нас конвертується в численні смерті на фронті, смерті на окупованих територіях, смерті в тилу. 

Четверте. Потрібна нова архітектура миру та безпеки

Міжнародна система миру та безпеки більше не працює. Система ООН, створена після Другої світової війни її переможцями, заклала для окремих країн невиправдані індульгенції. І тепер ми маємо ситуацію, коли постійний член Ради Безпеки може розпочати повномасштабний акт агресії та системно вчиняти воєнні злочини проти цивільного населення, щоб зламати спротив та окупувати країну, а вся архітектура міжнародних договорів та міжнародних організацій не може це зупинити.

Якщо міжнародний правопорядок не відновити найближчим часом, то це матиме негативні наслідки для розвитку світу.

Ми можемо опинитися в майбутньому, де держави з потужним військовим потенціалом чи ядерною зброєю будуть диктувати свої правила всьому міжнародному співтовариству та навіть змінювати міжнародно визнані кордони. Такий світ буде небезпечним для всіх без винятку.

Потрібно взяти на себе відповідальність та почати реформу міжнародної системи. Вона має захищати людей від війн та авторитарних режимів. Права людини мають посісти у цій системі центральне місце.

П'яте. Люди мають значення

Я багато років працюю з правом, і точно знаю: якщо ти не можеш покластися на правові механізми, ти завжди можеш покластися на людей.

Ми звикли мислити категоріями держав та міждержавних організацій. Але звичайні люди мають набагато більше впливу, ніж вони самі собі думають. Голос мільйонів людей у різних країнах може змінити світову історію швидше, ніж втручання ООН.

Коли я їхала сюди, то дістала звістку, що моя подруга, українська письменниця Вікторія Амеліна отримала важкі травми після влучення російської ракети в кафе у Краматорську. Вікторія регулярно їздила на схід, щоб документувати російські воєнні злочини. Вона знає, що не може сама змінити війну, але без її зусиль нічого не зміниться. 

Що я хочу сказати цим прикладом. Я нікому не побажаю пройти через наш досвід. Але ці випробування змушують нас проявити свої найкращі риси – боротися за свободу, брати відповідальність на себе, бути сміливими, ухвалювати складні, але правильні рішення, допомагати одне одному. Ми зараз як ніколи гостро відчуваємо, що значить бути людьми.

Ми боремося за речі, як не мають національних кордонів. Тільки поширення свободи робить наш світ більш безпечним.

Олександра Матвійчук