Контури культурної деколонізації України
Цей текст не про наш військовий наступ, але не про менш важливий – про наш культурний український контрнаступ.
Питання деколонізації України багаторівневе і різнопланове, має занадто великий вплив на всі сфери нашого життя і на наше майбутнє, щоб оминути його увагою. Принаймні відчувається необхідність започаткування самого процесу обговорення цієї непростої теми.
Деколонізація України має багато різних аспектів і специфічних особливостей від економіки до традицій, але найбільш важливою, хоча і найбільш гостро дискусійною, є сфера культури.
Саме культура, як генетичний код нації, робить нас неповторними і самобутніми, становить нашу ідентичність і унікальність. Без культури і мови немає нації, держави, історії.
Саме наявність такого набору культурних відмінностей робить нас сильнішими і дає можливості боротися й перемагати ворога, який набагато чисельніший, ніж ми. Робить нас кардинально іншими, ніж росіяни. Саме це дало нам шанс на самозбереження як народу під столітнім російським гнобленням, у їхньому нестримному бажанні раз і назавжди вирішити українське питання.
Але, незважаючи на силу українського духу і відчайдушний спротив русифікації, колоніальні культурні метастази глибоко проникли в наше тіло. Тому проблема російської колонізації України має бути вивчена, як історія хвороби, щоб розуміти, як лікувати симптоми і наслідки, рецидиви і загострення.
Культурна деколонізація – це програма лікування і реабілітації нашої країни після важкої хвороби російського поневолення. Ознаки цієї хвороби часто можуть не помічатися, симптоми здаватися нормою, а здорова реакція організму – відхиленням.
І коли, наприклад, заява окремих медіапопулістів про те, що "Киев всегда говорил на русском" викликає широке обурення – це норма, а те, що було сказано – це збочення.
Коли дівчинка-студентка вимагає від горе-проректора розмовляти українською на лекціях – це норма, а коли цей діяч погрожує їй відрахуванням – це злочин.
Коли в домашній бібліотеці є тільки російські книжки з Толстим і Достоєвським – це радянська традиція, а от коли немає Джойса і Апдайка – це проблема обмеженого світогляду.
Коли в маршрутках несамовито лунає російський шансон – це питання звички з присмаком ГУЛАГу, як і бруд на вулицях, у будівлях і в побуті, непотріб у головах – успадковане невігластво епохи пролетарського інтернаціоналізму.
Подібні метастази глибоко поширились та потребують вчасного виявлення і хірургічного втручання. Онкологія російського впливу завжди буде загрозою самовідтворення, якщо ми не знищимо для цієї хвороби живильне середовище, яке складається з тих, хто принципово "не говорит на укрАинском", розповідає "какую великую страну разрушили" і вважає нас з росіянами "одним народом".
Після нашої Перемоги, якщо не будуть у суспільстві обговорені, а на рівні держави ухвалені необхідні рішення щодо того, яким чином і в якій послідовності ми будемо позбуватися російського культурного впливу, дуже швидко отруйні паростки "російського світу" знову почнуть проростати.
У цьому випадку чим жорсткішими і послідовнішими будуть наші кроки, тим сильніший імунітет ми зможемо сформувати і тим скоріше здійснимо повноцінну інтеграцію в європейський і світовий культурний простір.
Але головне завдання полягає не в тому, щоб механічно відмовитися від російського, а щоб мати можливість творити свій український продукт і стати частиною культурного надбання всього світу. Найперше, безумовно, мова йде про європейську культурну спадщину і необхідність максимальної інтеграції України в європейський культурний процес.
Читайте також колонку Влада Троїцького: Треба, щоб глядачі за кордоном відчули, як ця війна впливає на конкретних людей
Світ у ці трагічні дні перевідкриває для себе Україну як народ-воїн, але насамперед ми маємо презентувати нашу країну як народ-митець. Саме як народ-митець ми мало відомі, і роботи в цьому напрямку у нас ще більше ніж достатньо.
Ми маємо створити й познайомити Європу і світ з абсолютно новим обличчям нашої країни, такою, якою вона є – справжньою. Для цього необхідно, подібно до копіткої реставраційної роботи, зняти з картини під назвою "Україна" всі пізні нашарування, перефарбування, пере- і домальовування, відтворити те, що було свідомо знищено.
Те, як до останнього часу у світі сприймають Україну, це без перебільшення результат погляду у криве російське дзеркало, результат столітньої фальсифікації і відвертої брехні, імперської самозакоханості і невігластва. З боку росії – ніякої української культури не існує – є викривлення, в кращому разі – кумедна етнічна особливість.
З такої позиції важко очікувати формування об'єктивного бачення і позитивного сприйняття українців і України у німців, французів або китайців. До речі, цей погляд на Україну з російського берега і призвів до повного провалу всіх прогнозів щодо війни і краху всіх планів як ворогів, так і друзів.
В плані конкретних заходів, які ми маємо здійснити, щоб почати вичавлювати російський культурний вплив, вони ще потребують обговорення, але окремими штрихами можна зупинитися на деяких.
Книговидавництво. Максимальне інституційне сприяння друку української художньої, наукової, навчальної та іншої літератури. Особлива увага зарубіжним перекладам, по-перше, наукових видань, авторів, які є визнаними авторитетами у конкретних галузях знань. Без науки країна не буде мати майбутнього, а для цього ми маємо створити всі необхідні умови доступу до останніх сучасних розробок, концепцій, думок та ідей.
Англійська мова. Тотальна присутність від дитячого садочка до кінотеатру. Статус – неофіційна друга державна.
Кінематограф. Україна, завдячуючи своїй жертовній боротьбі, стала надзвичайно популярною і затребуваною темою. Саме зараз найбільш вдалий час для створення документальних і художніх фільмів, до проєктів яких можна долучити визнаних світових майстрів: акторів, продюсерів та режисерів. Важко переоцінити, який внесок, наприклад, у популяризацію героїчного минулого Шотландії зробив фільм Мела Гібсона "Хоробре серце". Україна має безліч подібних сюжетів – від Сагайдачного до Бахмута.
Трансформація символічного простору – подальше позбавлення наших вулиць, площ, парків у цілому історико-культурного простору – топографічних назв, пам'ятників, ювілейних дощок – як стражів російської присутності у її царському або радянському вигляді. У 90% випадків різноманітні нагадування про кутузових, суворових, жукових, гагаріних, достоєвських, тургенєвих не мають ніякого стосунку до того місця, де блукає згадка про них. Це наглядачі російської присутності, мічена територія, нагадування: хто є "старший" у нашому – для них чужому – домі.
Сформована під час війни й актуалізована українська ідентичність дає можливість акумуляції творчої енергії десятків мільйонів наших співвітчизників, які можуть стати українськими "агентами культурного впливу" за кордоном і провідниками українських інтересів.
Це тільки декілька необхідних напрямків нашої активності. Дискусія відкрита.
І ще одна принципова позиція, яка, на мою думку, має бути центральною для нашого державотворення в цей новітній період – дивитися уперед, творити нове, не зупинятися і не йти в майбутнє, весь час оглядаючись у минуле.
Проблемні моменти нашої історії і культури, які розділяють, а не об'єднують, віддати на вивчення і дослідження професіоналам, перенести акцент і увагу з телевізора на наукові кабінети, саме там буде знайдена така потрібна нам істина.
Олексій Данілов
