Ненависть на експорт

Погані росіяни і хороші росіяни; загибель випадкового російського релоканта в Хургаді та роздуми Олексія Арестовича про розлюднення; мережеві суперечки між дегуманізаторами й гуманістами...

Що довше триває велика війна, то активніше розгорається внутрішньоукраїнська дискусія про ненависть до ворога. І не потрібно бути нострадамусом, щоб спрогнозувати, куди вона приведе в кінцевому підсумку.

Рано чи пізно в наших соцмережах спалахне суперечка про те, чи варто радіти загибелі малолітніх російських дітей.

Умовні гуманісти наполягатимуть, що діти не винні у злочинах дорослих, і що зловтіха через смерть будь-якої дитини – це варварство. А умовні дегуманізатори доводитимуть, що дитина ворога – це майбутній ворог. Що чим раніше її не стане, тим краще для сотень тисяч українських дітей. Що через генетичні, історичні та культурні чинники жодна російська дитина не може вирости хорошою людиною.

Дискусія про російських дітей неминуча, оскільки вона остаточно окреслить два альтернативні формати української ненависті: політико-ідеологічний і етнонаціональний. Заодно стане зрозуміло, який із цих форматів візьме гору всередині країни і стане візитною карткою України за кордоном.

Або ми воюємо з Росією як з державою: і тоді ненависть залежить від вчинків російських громадян і ступеня їхньої лояльності до цієї фашистської держави.

Або ж ми воюємо з росіянами як з етносом: і тоді національна приналежність стає абсолютно самодостатньою підставою для ненависті.

"Кожен росіянин – ворог, бо він росіянин", – ця точка зору озвучується в Україні дедалі частіше. Ба більше, частина нашого суспільства переконана, що цю точку зору варто активно транслювати і на Заході.

У такому підході мало оригінального: він практикувався під час більшості воєн недавнього минулого, у 1990-х. Кожен вірменин/азербайджанець – ворог, тому що він вірменин або азербайджанець.

Кожен хуту/тутсі – ворог, тому що він хуту або тутсі. Кожен серб/хорват/босняк/косовський албанець - ворог, тому що він серб, хорват, босняк або косовський албанець.

Що споріднює наведені приклади? Хоча ксенофобія супроводжувала всі великі війни кінця ХХ століття, експорт власних ксенофобських поглядів не вдавався жодній зі сторін, що воюють. І немає підстав вважати, що в XXI столітті Україна стане винятком із правил.

"Не існує хороших росіян", – ось щире переконання, яке багато хто з нас намагається експортувати на Захід. Але там воно стикається з фундаментальним переконанням сучасного західного суспільства: "Не існує поганих народів". З переконанням, яким Європа і США особливо цінують, оскільки за нього було заплачено страшну історичну ціну.

Колективному Заходу знадобилися дві кровопролитні світові війни, щоб позбутися підходу, поширеного в першій половині ХХ століття: кожен німець/француз/англієць/єврей – ворог, тому що він німець, француз, англієць або єврей.

Уявлення про погані етноси стало цивілізаційним табу, а Ethnic hatred і Hate speech давно увійшли до сфери забороненого. І наївно розраховувати, що заради України західна цивілізація відмовиться від свого головного досягнення за останні сто років.

Ксенофобію воєнного часу в Україні часто сприймають як сокровенне знання про росіян – знання, яким необхідно поділитися з усім світом.

Здається, варто проявити трохи більше наполегливості, і Європі з Америкою відкриється світло істини. Але заковика в тому, що будь-який учасник воєн 1990-х теж відчував себе володарем якогось сокровенного знання. І це не допомагало йому легалізувати за кордоном власну ненависть на національному ґрунті.

Втративши свої привілеї під час деколонізації, багато представників цієї меншості виїхали за кордон, створили власне збройне угруповання і почали бойові дії проти вашої держави. Спроби знайти компроміс і укласти мир закінчилися тим, що літак вашого президента був віроломно збитий, і глава держави загинув.

У відповідь ви починаєте розправлятися з усіма представниками ворожої національної меншості, які трапляються під руку. З вашої точки зору ви абсолютно праві. Ви знищуєте давніх гнобителів вашого народу, підступних зрадників і вбивць вашого національного лідера. Ви знаєте про своїх ворогів більше, ніж будь-хто інший на планеті Земля. Але для решти світу ваші дії – це геноцид тутсі в Руанді. І вам ніколи не переконати світ у тому, що "хороших тутсі не існує", і що кожен із них заслуговував на смерть.

Якщо африканський приклад здасться комусь надто екзотичним, можна згадати ближчий кейс із пострадянської практики. У лютому 2004-го в Будапешті стався резонансний злочин. Молодий азербайджанський офіцер Раміль Сафаров, учасник програми НАТО "Партнерство заради миру", вбив іншого учасника цієї ж програми – молодого вірменського офіцера Гургена Маргаряна.

Проникнувши в кімнату вірменина вночі, він завдав сплячому Маргаряну 16 ударів сокирою по голові та шиї. На слідстві Сафаров намагався пояснити, що хороших вірмен не буває, і що він стратив ворога у такий самий спосіб, у який вірменські окупанти в Карабасі вбивали азербайджанців.

Адвокати Сафарова наполягали, що він є представником іншої культури, і європейцям не зрозуміти його мотивів. Уникнути довічного вироку це не допомогло. Щоправда, 2012 року орбанівський уряд екстрадував Сафарова на батьківщину, де його зустріли з почестями, негайно звільнили і підвищили у званні.

Але якщо в Азербайджані Раміль Сафаров став героєм, то для західного суспільства він залишився злочинцем, який скоїв жорстоке вбивство на національному ґрунті. Спалахнув міжнародний скандал; звільнення Сафарова розкритикували і в НАТО, і в Європарламенті, і в Держдепартаменті США.

У Будапешті відбулися багатотисячні опозиційні акції протесту під гаслом "Ми просимо вибачення у вірменського народу і всього світу".

Спроба поділитися із Заходом азербайджанськими уявленнями про те, що хороших вірмен не існує, передбачувано провалилася: Захід не відступив від власної віри у відсутність поганих народів...

Коли сучасна Україна експортує ненависть до Росії як до держави, це справді перспективний інформаційний продукт. Він добре узгоджується з фундаментальними західними цінностями і змушує західного обивателя згадати про боротьбу з Третім Рейхом.

Але коли Україна намагається експортувати ненависть до росіян як до етносу – це апріорі контрпродуктивно. Фактично ми ставимо Європу і США перед дилемою: або пожертвувати цивілізаційними принципами, які сучасний Захід просто не може принести в жертву; або пожертвувати солідарністю з українцями.

Таким чином, Україна сама підштовхує західний світ до вибору, свідомо невигідного для нас. Особливо якщо в майбутньому ми сподіваємося стати органічною частиною цього світу.

Михайло Дубинянський