Країна під моєю шкірою
Колонка однієї з найвідоміших мексиканських колумністок, політичних оглядачок й активісток написана під час візиту до України в рамках проєкту "Поєднуючи континенти" Лабораторії журналістики суспільного інтересу, що сприяє можливості відвідувати Україну провідним медійникам, інтелектуалам, видавцям з Латинської Америки, Африки та Азії.
Переклад з іспанської з дозволу видання "Reforma"
Я залишаю Україну шокованою. Країна, її президент, її люди, її стійкість проникають мені під шкіру. Її історії – це наші історії, її боротьба – це боротьба, з якою ми колись стикалися, коли до нас знову і знову вторгалися.
Україна така далека, але така близька через наші спільні рани. Так було раніше, коли у нас забрали частину нашої території. Так є і зараз, коли ми рахуємо жертв щоденного безкінечного насильства. Там – вимушені переселенці, які шукають способу сховатися від куль, і тут теж. Там – масові поховання безіменних, і тут ми продовжуємо їх шукати, риючись у землі.
Там, в Ізюмі, тут, у Сонорі, і в Халіско, і в Чіхуахуа, і в Гуанахуато. За тисячі кілометрів від нас накопичуються історії катувань і зґвалтувань, а ми роками збираємо свої, не надаючи їм особливого значення.
Україна скаржиться на брак нашої солідарності, і небезпідставно. Тому що в довгій історичній перспективі те, яку позицію ми займаємо, які цінності відстоюємо, до яких справ долучаємося, визначатиме майбутнє Мексики набагато більше, ніж те, чи виграє Дельфіна Гомес у Алехандри дель Мораль, чи атакуватиме президент чергового журналіста під час ранкового ток-шоу, або на кого зі спадкоємців вкаже президентський палець, зробивши фаворитом.
Президент Мексики Лопес Обрадор щодня звужує наші горизонти, ізолює нас від світу, зменшує нас як країну, як всередині, так і зовні. Давно минула та зовнішня політика, в якій з нами рахувалися, в якій ми робили свій внесок, в якій було важливо, що скаже Мексика.
Сьогодні Андрес Мануель Лопес Обрадор штовхує нас до неактуальності. До вуличних боїв, в яких нас таврують як небажаних, або до зайняття позицій, які ставлять нас на антидемократичну сторону історії, долучають до компанії найгірших. Колись на міжнародній арені Мексика була шанованим гравцем. Зараз ми відомі лише завдяки сварливій і войовничій поведінці президента, який, здається, забув, звідки ми походимо і якою країною були.
Ми – країна, що зазнала вторгнення, пограбування, колонізації. Країна, яка пережила імперіалістичні інтервенції і знає, наскільки вони принизливі. І все ж сьогодні, коли Україна переживає обставини, які ми можемо зрозуміти, для Андреса Мануеля Лопеса Обрадора та його близького оточення перемагає антиамериканізм старих латиноамериканських лівих.
Російська пропаганда і дезінформація, поширена по всьому регіону і всюдисуща в Мексиці, сприймається слово в слово.
Тут, де 40 нових дипломатів щойно отримали акредитацію в російському посольстві. Тут, де мексиканських журналістів набирають на "навчальні курси для ЗМІ" в Москві.
Тут, де занадто багато мексиканців вважають, що Росія вторглася в Україну, щоб зупинити "неонацистів", звільнити пригноблених росіян у Донецьку і Луганську або не допустити членства України в НАТО.
Андрес Мануель Лопес Обрадор вірить цим конспірологічним наративам і доводить це щоразу, коли обирає позицію "нейтралітету" в конфлікті або пропонує п'ятирічне перемир'я, або виступає за мир, коли миру не може бути, якщо Росія не піде з тієї частини України, яку вона незаконно і насильно привласнила.
Але, як каже Зеленський, "треба приїхати в Україну, щоб зрозуміти". Побачити розвалені будівлі, зруйновані будинки, поламані життя. Побачити могили, як-от в Ізюмі, де було знайдено понад 400 тіл. Відвідати катівні, в яких допитували невинних цивільних. Почути, як один із тих, хто вижив, каже: "Якби росіяни поважали 10% Женевської конвенції, я був би іншою людиною".
Чути, як перша леді тихо шепоче, що вона не знає, коли зможе знову жити зі своїм чоловіком, якого бачить лише час від часу. Знати, що понад 8 мільйонів людей покинули Україну після вторгнення, а ті, хто залишився, зараз зайняті тим, що захищають свою країну, як тільки можуть. Почути сирени, які попереджають про наближення безпілотника або ракетної атаки, бігти до найближчого бомбосховища.
Ніщо з цього – людяного, жорстокого, зворушливого – не повинно бути чужим для нас. Якби Сполучені Штати забрали у нас Нижню Каліфорнію, а потім вторглися в Чіхуахуа, чи погодилися б ми на мир?
Чи віддали б ми частину країни, щоб умиротворити загарбника? Україна пробирає до глибини душі, тому що вона показує, на що готові ті, хто не хоче залишитися без батьківщини.
Вони не дозволять "чужому ворогу осквернити їхню землю. І вони дадуть батьківщині з кожної дитини солдата" (цитата з гімну Мексики).
Деніз Дрессер – відома мексиканська політична аналітикиня, оглядачка і активістка. Співпрацює з багатьма мексиканськими, американськими та іспанськими виданнями. Має 4,6 мільйона твіттер-фоловерів.
