Пушкіни, Іскандерови, Каліброви, Градови, Смерчеви
"Погруддя російського поета Олександра Пушкіна у Харкові демонтували і відправили на "відповідальне зберігання""
"Полтава вирішила знести пам'ятники двом радянським генералам і Пушкіну"
Сидів на колінах Ломброзо. Фотографувався з К'єркегором у бібліотечному дворику. Стояв на цитатах Ібсена в Осло. Шукав і знайшов фреску з Менандром у Помпеях. З Пушкіним не фотографувався. Я – зарубіжник.
"Пушкін – великий письменник, вам не шкода його пам'ятників?".
Великий – у Росії, не шкода. Я не дивлюся на літературу з боку Росії, дивлюся на Росію збоку. Тепер уже через фронт.
"Пушкін?" – "Х*юшкін!" Тепер уже точно. Жадан фотографується із загадковим обличчям біля пам'ятників Пушкіну, потім їх зносять.
Була в Харкові вулиця Німецька. До 1899 року. У 1899-му Росія відсвяткувала сторіччя Пушкіна. Пушкін став Росією скрізь.
Київ, пишуть, був україно-польсько-єврейським містом. Харків теж. Ще й німецьким.
Каразін домігся відкриття університету, Потоцький, опікун навчального округу, набирав у нього професуру. Це була епоха Гете і Шиллера, вони набирали на прохання Потоцького. Гете – веймарський міністр. Потоцький – брат польського класика, який написав "Рукопис, знайдений у Сарагосі". Німці селилися разом, на новій вулиці. Професура, ремісники тощо.
Пушкін у Харкові не був жодного разу. Написав: "На мене чекав шлях через Курськ і Харків, але я звернув на пряму тифліську дорогу, жертвуючи гарним обідом у курському трактирі (що не дрібничка в наших подорожах) і не замислюючись про те, щоб відвідати Харківський університет, який не вартий курської ресторації".
Не вартий – і гаразд, не цікавлячись – та й бог із ним. Але Пушкіна поставили замість Шевченка. Пам'ятник, у 1904-му. До цього в Харкові не було пам'ятників. Жодного. Був один: Алчевський, який заснував місто, що зараз у "ДНР", український націоналіст, мільйонер, поставив біля свого будинку. Поруч із Німецькою. Цар розорив Алчевського, Алчевський наклав на себе руки, пам'ятник прибрали. Це був перший пам'ятник Шевченку в Україні. Пушкін прийшов на заміну йому і Гете.
Із Пушкіним стосунки складні. У Пушкіна дуже промовисте прізвище як для нашої війни. У ньому звучить одночасно і "Путін", і "пушки" – те, що ми зараз ненавидимо найбільше.
А взагалі всі вони Пушкіни, Іскандерови, Каліброви, Градови, Смерчеви. "Хто такий Віленін?" – запитала в дитинстві, у дев'яності, подруга моєї молодшої сестри біля пам'ятника Леніну. Віленіна після 2014-го знесли. Тепер черга Аспушкіна. Його пам'ятник у Полтаві стоїть у чорному мішку.
Читайте також: Як горить під бомбами російська культура
Дочка Надя: "У нас кіт у дворі бігає, він на Гітлера схожий. У нього вуса такі ж самі. Ми кличемо його Путін".
"Гітлер капут" було більше ніж мем у моєму дитинстві. Не тільки в моєму. Сестра розповіла: в Італії, в покинутому селі в горах, взяли дівчину-заробітчанку доглядати за старенькою. На ім'я Нонна. Дзвонити, якщо щось трапиться. Дівчина наша, "без язика". Старенька померла. Дівчина в паніці. По телефону – перше, що на думку спало: "Нонна гітлер капут!". Були за п'ятнадцять хвилин. Після Гітлера, після війни, після Муссоліні – вісімдесят років минуло.
Років за вісімдесят після війни, нашої: "Як справи?" – "Путін ху*ло", все зрозуміло.
Інсталяція, яку Надя зробила мамі на день народження. Олена відповіла, що б хотіла в подарунок: "Голову Путіна". Матеріал – солоне тісто, гуаш, вичесана котяча шерсть. Прапор України – пластмасова паличка – вставлений у вуха. Обличчя Путіна здивоване. Путін дуже схожий.
У Полтаві майже кожні вихідні ми на екскурсіях. Впізнаємо Полтаву, як Харків. Полтавщину – як Харківщину. "Історія однієї вулиці". Лубни, Диканька, Козельщина, Горішні Плавні, Котельва. Чорнухи, батьківщина Сковороди. У Сковороди у грудні був ювілей: триста років. Народився на Полтавщині, помер на Харківщині. Там теж музей. Були з другом Юрою Цапліним двічі. Розбомблений 7 травня 2022-го.
У Полтаві ми лазимо скрізь. Садиба Панаса Мирного. Садиба Котляревського. У Полтаві є багато що подивитися. Ходжу Полтавою, за Харковом стежу по знімках. Приліт, і не повідомляють де. Але можна зрозуміти. Дізнатися за деталями. Архітектурними особливостями. Знайомий кут. Поєднання будинків. Ми добряче погуляли свого часу і з дружиною Оленою, і з Юрою Цапліним та його дружиною Наташею, і з другом-колегою Олегом.
"Впізнаєш?" – запитую Олега, висилаю фото руїн із Телеграму. Місце писати не можна. Олег відповідає: "Так". Іноді забуваємося: "Халтуріна? "Французький бульвар" зачепило теж. І Тюринку".
Запитую в Наді, чи грають діти у дворі у "войнушку". Як ми в дитинстві. Чи є "наші" і "росіяни" в цій грі, як у нас були "наші" і "німці".
Російські письменники, дивитися на книги російських письменників не можу. Усе це брехня, фальш, викрутаси, щоб не сказати головного: як ви ненавидите нас, українців.
Триста років разом, триста п'ятдесят. Навіть Чехов, який любив Україну, навіть Бунін – тепер я читатиму вас інакше. Якщо буду колись. Не буду. Ви брехали про свою любов. Путін і все кодло, які читали вас, нічому не навчилися, нічого не зрозуміли. "Хто винен?"?
Катівня в Бучі. Шістнадцять трупів. Із простреленими колінами. Щоб не втекли. І головами. У сусідній кімнаті кинуте при відступі. Плитка шоколаду. Надкушена. Томик Тютчева. Розкритий на невідомо якій сторінці.
Може, на цій:
"Умом Росії не збагнуть,
Аршином спільним не обмірять:
У неї особлива суть –
В Росію можна тільки вірить".
Поет Арсеній Ровинський: "Та не читали вони нічого, ти що, який Бунін, який Чехов? І "Муму" не читали вони.
А ось цей єдиний чотиривірш, який і Путін, і вся його рать із дитинства знає і повторює щоразу, коли творять підлості.
У цьому чотиривірші і є суть російського фашизму, це ось саме-саме гніздо дракона, сама суть зла, його голка".
Андрій Краснящих
