Україна робить те, для чого колись було створено НАТО
Спецпроєкт Аспен Інституту Київ "Лідерство та війна"
Координатор програми для Спільноти Аспен Інституту Київ Андрій Кулаков обговорив в інтерв'ю з послом України у Німеччині Олексієм Макеєвим інструменти, які використовують українські дипломати в боротьбі з Росією, формування санкційної коаліції на початку повномасштабного вторгнення та настрої німецького суспільства.
Санкції як елемент дипломатичної боротьби
24 лютого 2022 року як спецпредставник з санкційної політики я мав виступати в Амстердамі перед дипломатами ЄС та НАТО на тему "Превентивні санкції як спосіб втримати Росію від повномасштабної агресії". Вночі мене набрали дружина та донька зі словами "Нас почали бомбити". Захід в Амстердамі повністю скасували, але залишили лише мій виступ. Я зайшов у залу, де сиділо зо тридцять колег-високопосадовців, зі словами: "Ви бачите тему – превентивні санкції, щоб запобігти російській війні? Ну і де ваші превентивні санкції?".
У той же день на доручення міністра закордонних справ Дмитра Кулеби я вирушив у Брюссель і почав будувати санкційну коаліцію, тому що санкції – це надзвичайно важливий елемент будь-якого дипломатичного тиску. У ситуації, коли від твоїх дій залежить життя чи смерть, коли від цього залежить доля країни, відбулася максимальна концентрація зусиль. Я розумів, що потреби сьогодні формулюються президентом, урядом чи міністерством закордонних справ, але вони так само формулюються й на полі бою: на Сході або навіть у передмісті Києва.
Я вважаю, що ключову роль з початком російської повномасштабної агресії зіграли політики, військові, волонтери, журналісти, які керувалися принципами відповідального лідерства. Інколи не потрібні були інструкції та вказівки. Завдяки широкому нетворкінгу вдавалося знайти тих, хто здатен ухвалювати рішення, формувати команду однодумців, робити все для перемоги на полі бою, на міжнародній арені, в інформаційному та суспільному просторі.
Навесні 2022 року вдалося досягти того, що у санкційній сфері наші партнери вперше почали розмовляти не з позиції національних держав, а з позиції коаліції. Вдалося домогтися, щоб за німецького головування у "Великій сімці" Україну запросили як повноцінного члена формату "Сімка плюс". Представники понад сорока держав світу сиділи одне з одним і розмовляли про те, хто які санкції може накласти на Росію.
Україна виступила законодавцем і головним рушієм цих санкційних змін. І сьогодні нам вдається формувати те, що в майбутньому будуть називати основами санкційної політики як дипломатичного інструменту.
Водночас мусимо стверджувати, що кардинальні зміни у формуванні політичної позиції деяких демократичних країн відбувалися тільки після якихось жахливих і трагічних подій. Сильні санкції почали формуватися не після того, як росіяни захопили Крим, а після збиття малайзійського Boeing МН17. Зброю, потужну артилерію, "Хаймарси" почали давати тільки після трагедії в Бучі.
Зараз я працюю послом України в Німеччині, і мені доводилося часто апелювати до німецьких політиків та суспільства: "Скільки Буч ще потрібно для того, щоб схвалити наступне очевидне рішення?"
Боротьба з російськими наративами на всіх рівнях
Важливо боротися з тими усталеними наративами, які формують нації.
Коли я приїхав до Німеччини в жовтні, одразу зустрів кілька катастрофічних наративів:
- Наратив номер один: це війна Путіна, це не війна Росії.
- Наратив номер два: не можна давати Україні зброю, треба намагатися шляхом переговорів знайти вирішення конфлікту.
- Наратив номер три: в цій війні ніхто не може перемогти.
З кожним із цих наративів треба працювати. Нам потрібно пояснити, що насправді це не тільки Путін вбиває, а вбивають росіяни, ґвалтують росіяни, кидають бомби росіяни. Це все не один Путін, якого треба позбутися, і всі заживуть щасливо.
Ми пройшли великий шлях в Німеччині від того, що нам давали три дні на існування, до того, щоб німецькі політики почали говорити: "Росія не повинна виграти цю війну". Потім – "Україна не повинна програти цю війну". Тепер головний наратив – "Україна має виграти у цій війні".
Зміна цього наративу не відбувається за годину. Вона відбувається завдяки цілеспрямованому діалогу з основними центрами ухвалення рішень. У закритій атмосфері, за зачиненими дверима. З роз'ясненнями та чіткими аргументами, інколи навіть на підвищених тонах. А також із якомога більш орієнтованою на остаточного споживача розмовою із громадськістю. Саме тому я зараз дуже багато їжджу по всій країні.
Але російські наративи не можна просто перекреслити. Треба змінювати їхнє сприйняття і формувати свої. Чим правильніші вони будуть, чим ближчими вони будуть до істини, тим вони будуть ефективнішими. Тому що відповіддю на пропаганду має бути правда, а не контрпропаганда.
Читайте також: Наша ціль – змінити глобальний підхід світу до правосуддя за воєнні злочини
Інструменти, які використовують українські дипломати
Абсолютно фантастично "заходить" всьому німецькому політикуму те, що робить Україна в сфері публічної дипломатії. Усі в захваті від особистості президента України Володимира Зеленського і того, як він комунікує щодня з українською громадськістю та зі світом, звертаючись до лідерів, парламентів, до студентів на різного роду івентах. Це все мільйони і мільйони глядачів, яким відгукуються ці сигнали.
Водночас є кейси, з якими можна працювати тільки в умовах психотерапевта або психолога і кушетки. Часто дипломатам доводиться пропрацьовувати страхи: хтось із партнерів боїться ядерної війни, хтось подальшої ескалації, хтось – кроків у відповідь. Знаходимо підходи й аргументи.
Важливими для зміцнення нашої підтримки є також поїздки західних лідерів до України. Я бачив, що вони починали сивіти, я бачив, як вони зовсім іншими очима дивились на ситуацію.
Я бачив, наскільки вони були вражені атмосферою, яка панує в Україні, зустрічами, які вони проводили, розмовами з людьми на вулиці, тими жахами у столиці, Харкові, Миколаєві та Херсоні, з якими стикнулися. Картинка зі ЗМІ перетворюється для гостей на картинку на місці. Звук сирени, почутий вперше, та спуск до сховища – це надзвичайна подія для будь-якого європейця, про яку він ще довго буде розказувати дітям, рідним і колегам.
Відстань від України також відіграє велику роль. Поляки відчувають війну "на власній шкурі", німці – трохи далі, для кіпріотів або португальців це, очевидно, зовсім щось віддалене.
Апелюючи до тих німців, які закликають сісти за стіл переговорів та піти на поступки, я часто використовую метод сторітелінгу та пропоную подивитися на ситуацію так, якби вона сталася не десь далеко в Україні, а у вашому власному будинку:
"Уявіть, що у ваш симпатичний будинок з терасою вломлюються двоє озброєних бандюків. Вони відтискають вас у спальню, займають вашу кухню, терасу, купаються у вас в басейні. Через кілька років вони заходять у спальню, вбивають батьків, забирають дітей і кожного дня ґвалтують вашу дружину. У цих умовах сусіди та поліція, до яких ви звертаєтеся, говорять: "Це побут, домовляйтеся якось". Ви починаєте перемовини, але вам ніхто не допомагає, а якщо і приносять зброю, то засовують виделку у вікно спальні. Ви погодитеся на такі перемовини, коли вам зроблять "поступку" і скажуть: "Добре, ґвалтувати будемо раз на тиждень, але будемо жити у вашій кімнаті і дітей не віддамо"? Це приблизно те саме, що відбувається в Україні".
Читайте також: Треба, щоб глядачі за кордоном відчули, як ця війна впливає на конкретних людей
Україна захищає спокійний сон Європи
Єдина країна, яка воює за Європейські цінності і кров'ю платить за членство в Європейському Союзі – це Україна. Сьогодні Україна робить те, для чого свого часу було створено НАТО – вберігає Захід від радянської, російської агресії.
Лунає дуже багато ідей стосовно того, як би могла виглядати наша держава після перемоги. У традиційному двохвилинному Аспенівському форматі я б сказав, що це країна, яка матиме дуже багато спільного з Німеччиною, але не в сенсі історії, роботи з минулим, а в сенсі побудови майбутнього та возз'єднання з територіями та громадянами, які були під окупацією.
Україна в подальшому – це демократія, яка за допомогою партнерів будуватиме економічно розвинену, дигіталізовану, надзвичайно енергійну країну з дуже сильним громадянським суспільством. Зі страшенними рубцями на тілі і на серці від війни, з системними психологічними проблемами в населення, яким треба приділяти увагу уже сьогодні, а не тільки в майбутньому.
Але це буда країна переможців, якими пишатимуться. Країна відповідальних лідерів.
В умовах повномасштабної російсько-української війни збільшилася відповідальність лідерів. А цінності, які лежать в основі їхніх дій, стали ще важливішими. Більшість членів Аспен-спільноти та випускників Аспен Інституту Київ долучилися до боротьби України за свободу. У проєкті "Лідерство та війна" члени виконавчої команди Інституту спілкуються з ними про їхній досвід проживання війни, прийняття рішень та бачення майбутнього.
