Сповідь-заповіт молодого солдата ЗСУ. Про Україну без дитячих притулків

Куля – дура, снаряд – ще дурніший

Ніхто не знає, кому вдасться повернутися живим та неушкодженим з чергового кровопролитного бою, а кому – ні. 

Я – рядовий ЗСУ, молодий 18-річний солдат Максим Нагорний. Так вже сталося, що я круглий сирота і якщо загину за Україну, то не хочеться стати рутинним чорнильним записом у бюрократичній статистиці втрат. 

У мене є мрія – прожити життя недаремно і, окрім здобуття перемоги на фронті, допомогти багатьом дітям-сиротам. 

Нехай цей текст залишиться в пам'яті, як прохання та побажання: щоб Україна ніколи не поверталася до попередніх помилок, а будувала найкращі в світі умови зростання для всіх дітей, особливо для тих, які опинилися без батьківської опіки.

Не відбудовувати довоєнну, а створювати нову Україну

Багато говорять про відбудову України після війни: про відновлення економіки, зруйнованих міст. Але я незгодний відбудовувати країну, в якій я зростав. Я мрію про нову, зовсім іншу й набагато кращу країну, яку варто побудувати заново. 

Ми відмежовуємося від усього радянського та російського, перейменовуємо вулиці, боремося з чужою мовою, дбаємо про зменшення ролі держави в економіці, а відійти від радянського (колективного) підходу до дітей, які опинилися без батьківської опіки, на жаль, так і не можемо.

Не потрібно відбудовувати систему, де діти-сироти перебувають не в сім'ях, а в різних дитячих установах (називайте їх як хочете: дитячі будинки, інтернати, дитячі центри соціально-психологічної реабілітації тощо). 

Така система зручна чиновникам, адже можна відмивати гроші з бюджету. Так зручно суспільству, адже можна на свята приїхати, привезти подарунки, зробити яскраві селфі, заспокоїти совість, зібрати вподобайки, і байдуже, що ж там насправді відбувається за лаштунками граних сцен напоказ.

Не відновлюйте Україну, в якій крадуть дитинство. Де дорослі глибоко не занурюються в проблеми найнезахищеніших – дітей-сиріт та дітей, які тимчасово або постійно опинилися без батьківської опіки. 

Ні, армія дипломованих психологів та інших спеціалістів, які позасідали на бюджетні кошти у різних дитячих установах, поза сім'єю не дарують і не можуть подарувати дітям щасливе дитинство, хто б що не говорив. Це перевірено гірким власним досвідом. Навіть якщо є необхідність тимчасово вилучити дитину з неблагополучної сім'ї, помістіть її в іншу – патронатну чи прийомну, не робіть "державною" навіть на деякий час.

Не хочеться повертатися до реалій, в яких депутат-олігарх "призначає" свого директора в дитячий будинок. Не прямо так, а завуальовано, хитро – хоча всі про це знають. Скажіть, будь ласка, навіщо йому це, чого йому не вистачає? 

А директор притулку, який має дбати про дітей, замість цього разом з колективом системно зловживають спиртним і знущаються, а не доглядають за дітьми, бо для них це рутинна нудна робота, звичайнісінькі заробітки…

Не хочеться відбудовувати країну, в якій народні депутати не законами для покращення життя молоді займаються, а на вулиці зустрічають підлітків і відправляють їх до притулків через пісні Цоя та грубу поведінку, без глибокого аналізу та усунення причин, які призвели до такої прикрої ситуації. 

Нікого не засуджую і не виправдовую, констатую: проблема значно глибша, ніж просто ситуація з хуліганством підлітка з Одеси на вулицях Львова. Чому діти опиняються на вулиці далеко від дому? Чому агресивно поводяться? Всьому є причини і саме з ними треба розібратися, а не боротися з наслідками і знову отримувати сумнівні результати.

В багатьох притулках немає атмосфери любові та інших чеснот, радощів притаманних сім'ям, адже працівники дитячих будинків, середній вік яких за сорок, "вигоріли", втомилися, виснажилися від дітей. Тому за лаштунками гарних концертів та світлин, чудових зовнішніх "картинок" ніби раю для дітей, допускають або й самі вчиняють ганебні і дуже погані речі, знищують морально, знущаються фізично тощо.

Багато хто про це знає, але ніхто нічого не робить. Питання – чому? Чому ми стали такими байдужими? Одним словом, невже паскудну "систему", яка знищує тисячі дитячих доль доведеться відновлювати за мовчазної згоди суспільства?

Досі не можу нормально спати. Друзі жартують, кажуть "ПТСР", напевне, заробив не від жахіть видимих ворогів, а від невидимих, системних. 

Коли мізки вимикаються, тіло інстинктивно шукає порятунку, видаючи мимовільні рухи, лякаючи усіх довкола. Неприємно, моторошно, але такі реалії, такі наслідки недолугої системи.

На жаль, у сиротинці особисто доводилося зустрічати не тільки булінг. Я був очевидцем інших жахливих речей, про які хочеться забути, не згадувати, викреслити з пам'яті так само, як і вчорашній день цієї клятої війни, але що буде завтра? 

Відбудовувати стару систему не треба – створюймо нову і набагато кращу Україну! Країну з найкращими умовами для дітей, особливо тих, які лишилися без батьківської опіки.

Читайте також: Свій серед своїх. Суспільство і військо після перемоги

Україна – без дитячих притулків, а натомість із щасливими сім'ями

Я – рядовий ЗСУ, молодий солдат. 

Звісно, вам можуть розказати альтернативну правду та реальність про Максима Нагорного, який маленьким опинився в сиротинці, якого усиновили, який дізнався, що усиновлений і не впорався з такою інформаційною бомбою, тому був розусиновлений і знову багато років провів у недолугій та жорстокій системі різних дитячих притулків. 

Який, аби привернути увагу дорослих, схильний був до крадіжок, бунту, частих конфліктів. Який проявляв бурхливі емоції, втікав з дому і міг вести безпритульний спосіб життя. 

Який нарешті знайшов рідню і з цим також не впорався. Надто глибокі рани, надто багато недоброго, круті повороти долі... 

Є особисті програні битви, але не програна війна, ця клята війна за Україну і за щастя кожного.

Альтернативна правда завжди спрацьовувала, якщо потрібно було, щоб не почули голос проти недосконалої системи дитячих притулків. Але сьогодні я – рядовий ЗСУ, молодий солдат, який відбиває атаки видимого ворога, але й з гіркого власного досвіду добре знає невидимих ворогів, які крадуть щасливе дитинство в багатьох маленьких українців.

Українська армія переможе мільйони окупантів і вижене навалу видимих ворогів, але нам, суспільству, потрібно впоратися також з іншими викликами. Наприклад, нехай підуть у минуле і більше ніколи не відновлюються десятки років незалежності, в яких ми не спромоглися вибудувати сімейну систему опіки для тисяч осиротілих дітей.

Чи є така статистика в Україні, скільки вихованців різних дитячих установ (називайте їх як завгодно) успішно реалізували себе у житті? Боюсь, що нема. Не вигідно, напевне, такі дані аналізувати й оприлюднювати, бо це може стати неприємним сюрпризом та жахливим вироком. 

Я не хочу, щоб відбудовували таку систему. Я мрію про нову Україну: про країну без сиріт; про дітей, котрі проживають в сім'ях і лише в сім'ях, бо малечі потрібна сім'я, а не тепле та сите місце в державних чи комунальних закладах без любові, без гідності й поваги, без щастя. Це актуально зараз під час війни і буде по-особливому актуально після її завершення. 

Біль, глибокий біль та байдужість дорослих, тисячі не сімейних, а "державних" дітей-сиріт у різних притулках та закладах інтернатного типу – це не те, що потрібно відбудовувати. 

Нам потрібні нові підходи – діти мають бути у сім'ях (навіть тимчасово), не в цій клятій "системі". Крапка.

Куди повертатися тисячам викрадених російським тоталітарним режимом українських дітей? Тільки не в організації, структури, установи, притулки (називайте їх як завгодно), а в щасливі українські сім'ї. І таких є багато, які готові приймати і допомагати сиротам. 

До речі, кажуть, що держава перестала фінансувати придбання житла для випускників дитячих притулків. Принаймні таке мені повідомили в службі для дітей, де я перебуваю у черзі. І що тепер? Всі ми – безхатченки? 

Добре, що в мене є армія, а іншим як бути?

Перемагає той, хто бореться!

Перший реальний бій із ворогом – це не про відвагу та хоробрість, а про кров, страх, про те, що ти дзюриш і робиш в штани. Це про інстинкти та людську природу, яка намагається взяти гору над обов'язком захищати Батьківщину. 

Тут, "на нулі", все чітко й зрозуміло – ворога можна перемогти тільки зі зброєю в руках, рішучістю та відвагою. Українська армія не бореться з путіним персонально (хоч він і є №1 у списку наших воргів), а з російською імперською шовіністичною системою, яку уособлює і розвиває цей диктатор. Важливо здолати цю злочинну систему, яка заохочує сотні тисяч ставати окупантами і йти на смерть заради клаптика чужої землі.

А що ж з внутрішніми ворогами? Що робити з недосконалою системою дитячих будинків в Україні (називайте їх як хочете: інтернати, притулки, центри соціально-психологічної реабілітації)? Сьогодні проти неї використовую слово як найсильнішу зброю. Це перший мій особистий бій з цим малопомітним, але складним супротивником – системою. 

Страшно й боязко, що буде далі, але сміливість – це не зупинятися, не відступати, а продовжувати боротися, вірити та наближати перемогу великими та маленькими кроками. Адже кожній дитині, якою б вона не була, на постійно чи тимчасово потрібна сім'я, а не бюрократична знеособлена "державна" опіка.

Багато зроблено, чимало вразливих дітей-сиріт отримують нові сім'ї, але точно не все – можна більше! Щоб жодна дитина ніколи і дня не перебувала в різних притулках. 

Чомусь так трапляється у житті, щоб змінити недолугу систему медичного забезпечення військових, відомому адвокату Масі Найєму довелося заплатити високу ціну – пережити важке поранення і на власному досвіді відчути її ганебність, тоді взятися до боротьби із цим ворогом та навчитися перемагати. 

Напевне, Всевишній післав і мені випробування сирітством, а потім дозволив опинитися на фронті, щоб мій голос проти неефективної системи дитячих притулків також став важливим і щоб вона зникла назавжди. Адже кожній дитині потрібна сім'я і жодна штучна структура замінити її не може.

Україна обов'язково переможе зовнішніх ворогів і, допоможи нам, Боже, здолати внутрішніх. 

Нова Україна нехай стане країною без дитячих притулків, а з щасливими сім'ями, де діти зростатимуть в атмосфері довіри, безпеки, любові, поваги та взаєморозуміння, а потім стануть найкращими захисниками в лавах ЗСУ.

Куля – дура, що фізична, що інформаційна. Завтра можу не повернутися з чергового завдання або з поля бою. Такі реалії війни. 

Якщо доведеться віддати життя, то нехай це стане також для того, щоб в Україні зникли дитячі притулки (називайте їх як хочете: інтернати, притулки, дитячі центри соціально-психологічної реабілітації) і діти зростали лише у щасливих сім'ях.

Це мій заповіт. 

Я, Нагорний Максим, який був у тій "системі", а тепер – рядовий ЗСУ, молодий солдат нової України.

Максим Нагорний