Масові депортації українців: від радянського "зміцнення національної єдності" до сучасних воєнних злочинів Росії

Четвер, 15 червня 2023, 16:30

Автор: Владислав Гаврилов
Співавтор: Олексій Гаврилюк

Російська війна проти України не обмежується жорстокістю бомбардувань, обстрілів, окупації та катувань. Вона виходить за межі фізичної руйнації до довгострокового нищення національної самобутності та етнічного складу регіонів.

Одним із методів російської окупації є система депортацій, спрямована на насильницьке переміщення українців до Російської Федерації, незаконне усиновлення та русифікацію.

Ця система в точності відтворює радянську. Серед численних жахів радянської тоталітарної системи масові депортації посіли одне з чільних місць, що призвело до знищення цілих етнічних груп та загрози зникнення цілих націй.

Протягом радянської окупації Москва депортувала мільйони осіб з України до Росії. На жаль, СРСР не був покараний за цей злочин проти людства: зокрема, Росія досі залишається членом Ради Безпеки ООН як "правонаступниця" Радянського Союзу.

У ході поточної війни Російська Федерація повторює ті самі злочини, включно з примусовим переміщенням українців.

Депортації українців за радянських часів

За радянської окупації причини для масових депортацій варіювалися. Вони включали знищення національно-орієнтованої інтелігенції та національної еліти, ліквідацію заможних землевласників, винищення етнічних груп, що проживали на території України – поляків, німців, євреїв, кримських татар, греків та українців.

Москва мала колоніальні амбіції знищити етнічні відмінності для створення "чистої радянської людини". За підрахунками істориків, радянський уряд виконав щонайменше 110 програм примусових депортацій на територіях союзних республік.

Кремль використовував аналогічну логіку в усіх радянських республіках. Проте депортації в межах радянської Росії не набули того ж масштабу, оскільки російські громадяни не підлягали етнічним чисткам і так званому "перевихованню", на відміну від населення України, країн Балтії, Молдови чи Білорусі.

За визначенням дослідників, радянські депортації поєднують схожі властивості:

  • адміністративний характер: рішення про депортацію було частково позасудовим, приймаючись радянською владою без суду;
  • колективний аспект: влада найчастіше спрямовувала свою політику депортації не на окрему людину, а на групи людей;
  • примусове переселення: масове вигнання людей з місць проживання та примусове переселення у віддалені місця без можливості повернення на батьківщину.

Але спершу детальніше розглянемо етапи депортації з України.

Депортація українських інтелектуалів з 1920-х років

Перша хвиля примусової депортації розпочалася у 1920-х роках із встановленням радянського окупаційного режиму. Насамперед вона зачепила людей, які виступали проти окупації, переважно науковців, викладачів, культурну та політичну еліту.

Більшовики мали на меті зміну незалежного наукового дискурсу на ідеологічно вигідний. Спершу інтелектуали та дослідники зіштовхнулися з ізоляцією через цензуру, обмеження соціальної взаємодії та недопущення до досліджень, мистецької діяльності та публікацій. За ними слідували арешти та депортації.

У липні 1922 року були безпідставно затримані лікарі та професори з Харкова та Києва. Невдовзі ЦК КПУ затвердив повний список – 77 професорів університетів Харкова, Одеси, Києва та Поділля. Серед них – видатний демограф Михайло Птуха, гігієніст і епідеміолог Овксентій Корчак-Чепурківський, вчений Сергій Єфремов, прем'єр-міністр УНР Володимир Чехівський, які були заарештовані. 

Відповідні архіви не містять жодної згадки про те, що українська еліта підлягала ув'язненню. Радянська влада називала це просто ізоляцією. Така оцінка відповідала головним цілям ленінської чистки антирадянської інтелігенції. Після смерті вождя його спадкоємці продовжили справу депортації українців вже до найвіддаленіших куточків Радянського Союзу, де вижити було надзвичайно важко.

Реклама:

Розкуркулення: депортація українських селян

У 1930 році радянські депортації набули ширших масштабів і мали на меті ліквідацію в Україні селянства та заможних землевласників, відомих як "куркулі".

Радянська окупаційна влада зустріла опір своїм спробам встановити в усіх селах соціалістичний режим, що передбачав колективізацію та примусову націоналізацію землі. Прояви непокори українського селянства часто закінчувалися примусовою депортацією до Далекого Сходу Росії.

Депортації селян на початку 1930-х років відрізнялися масштабами. Окупаційний режим виселив 100 тисяч осіб з лютого по травень 1930 року і ще 120-130 тисяч з червня по липень 1931 року. Ешелони з розкуркуленими прибували до сибірських міст Іркутськ і Томськ.

У 1932-1933-х роках радянський режим продовжив наступ на українське селянство, організувавши повномасштабний геноцид, відомий як Голодомор. Репресивна комуністична машина спровокувала штучний голод, щоб припинити масові антикомуністичні виступи та опір колективізації. За різними даними, кількість жертв Голодомору коливається від 3,9 до 7 мільйонів осіб.

Анексія західних областей України та примусові депортації

Радянське вторгнення на захід України у вересні 1939 року супроводжувалося масовими депортаціями, в межах яких можна виокремити чотири великі хвилі.

Перша хвиля відбулася впродовж всього лише трьох лютневих днів 1940 року та охопила 89 062 особи. Свідчення Марії Тарнавської демонструють, як розгорталися події:

"Спершу вони одним реченням (в перекладі на українську – ред.) оголосили, що ми – якісь вороги, і дали нам дві години на підготовку. Була зима, ми не мали в що вдягнутися, а мої менші брати і сестри не мали навіть взуття. Вони забирали те, що в нас було, і складали це в перини та подушки… Нас відвезли в Трембовлю (Тернопільська область), завантажили у вантажні вагони з лежаками, по одній сім'ї на лежак. У підлозі була діра, яка слугувала туалетом. Також було дві чавунні печі, на станціях нам видавали вугілля і дрова, воду і їжу, навіть хліб".

Друга хвиля депортації припала на квітень-травень 1940 року, коли до Казахстану виселили понад 30 тисяч українців.

Третя хвиля розпочалася влітку 1940 року – тоді депортували понад 83 тисячі осіб.

Остання, четверта хвиля депортацій, розпочалася напередодні німецько-радянської війни у ​​травні 1941 року та охопила понад 85 тисяч жертв, з них 12371 – із західних областей України.

Галичанин Іван Дячок згадує: "Репресії відбувалися і в нашому селі. Деякі люди та сім'ї були депортовані. Депортували за особисту приналежність чи зв'язок родичів до УПА. Багатих селян розкуркулювали і вивозили разом із сім'ями".

У результаті, з вересня 1939-го по червень 1941 року радянська влада депортувала із західних областей України 1 мільйон 173 тисячі осіб.

Після закінчення Другої світової війни радянський режим знову провів масову депортацію із заходу України. Зокрема, у 1947 році радянська окупаційна влада здійснила Операцію під кодовою назвою "Операція "Захід"", яка була спрямована проти українців, що підтримували національно-визвольний рух у боротьбі з радянськими окупантами. Її жертвами стали понад 78 тисяч осіб.

Окремі депортаційні заходи проводились на заході України і на початку 1950-х років. Так, жертва депортації Анна Підгірна описувала події так:

"У 1945 році люди, які мені симпатизували, повідомили, що за мною стежить НКВС, і я почала переховуватися… 4 липня 1952 року мого чоловіка заарештували, а 5 липня заарештували і мене. Нашу 5-річну доньку Зоряну відправили в притулок у Брюховичах, а нас із чоловіком – у в'язницю… У жовтні трибунал Прикарпатського військового округу оголосив вирок: я отримала 30 років таборів у Сибіру, у Воркуті. Мого чоловіка засудили до смертної кари".

Мільйони людей були примусово переселені з України на Далекий Схід Росії, де погодні умови були майже нестерпними. Натомість Москва спонукала росіян селитися в домівках депортованих. Це було використано як ще один колоніальний метод підкорення окупованих територій.

Лише сотні українців змогли повернутися на батьківщину після років виселення. Мільйони загинули на Далекому Сході.

Реклама:

Примусові депортації українців у 2022-2023 роках

Розв'язавши повномасштабну війну проти України, Москва знову відтворює ті самі методи радянських часів – окупацію територій та депортацію місцевого населення.

Росія використовує аналогічну політику примусового розміщення людей у ​​віддалених регіонах Росії. Система фільтраційних таборів, "центрів тимчасового розміщення" для депортованих українців на території РФ – все це віддзеркалює структуру концентраційних таборів радянської доби.

Росіяни також викрадають дітей і віддають їх на незаконне усиновлення, а всіх депортованих українців утримують під ідеологічним впливом російських силовиків.

За словами Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини Дмитра Лубінця, з лютого 2022 року щонайменше 2 мільйони 800 тисяч українців були примусово депортовані або змушені за відсутності іншого вибору виїхати до Росії.

За оцінками ООН, до Росії були примусово переміщені  2,8 мільйона українців.

Одним із головних об'єктів депортації є діти, оскільки вони легше підлягають "перевихованню" і більш вразливі до пропаганди та дезінформації. Російська влада також використовує викрадених українських дітей як засіб відбілювання репутації, маніпулюючи своєю "гуманітарною" місією порятунку дітей від війни, яку вона сама ж розв'язала.

Навіть маючи батьків чи опікунів, багато викрадених українських дітей були примусово усиновлені російськими родинами та отримали російське громадянство, що ще більше ускладнює їх повернення з Росії.

Читайте також:

Омбудсмен Лубінець: Кількість цивільних заручників, яких утримує Росія, просто шалена

 Шлях Путіна до Гааги через "фільтрації" та "оздоровлення". Як Росія викрадає українських дітей

Деякі з історій сучасних депортацій вражають своєю жорстокістю та спонукають переосмислити цінності, встановлені міжнародними організаціями та законами.

Наприклад, маріупольця Євгена з дітьми примусово забрали до фільтраційного табору, де його безпідставно утримували 45 діб. Тим часом його дітей депортували до Росії і готували до незаконного усиновлення російськими родинами.

Інша історія – про Олену, медсестру та маму 8 дітей з Ізюма. Під час російського ракетного удару по лікарні, де вона працювала, Олена втратила матір, а її син Андрій був поранений і захоплений ворожими військами. Росіяни відмовилися надавати їй будь-яку інформацію про сина. За кілька місяців жінка натрапила на фото свого сина. Він перебував у московській лікарні, куди Олена поїхала його забирати.

І Євгену, і Олені вдалося повернути дітей. Однак кількість подібних історій важко наразі оцінити, адже війна ще триває, а Росія продовжує примусово депортувати українців, відправляти на незаконне усиновлення українських дітей з тимчасово окупованих територій.

Російська влада ретельно готувалася до цього процесу, розробляла шляхи депортації населення, будувала пункти тимчасового розміщення депортованих, шукала кошти на їх утримання. Вона переслідує багато цілей, серед яких знищення української нації.

Депортовані до невідомих частин Росії, українці не можуть повернутися додому і змушені приймати російське громадянство, аби вижити в країні ворога. 

"Необхідний чіткий механізм повернення депортованих дітей на територію України за участю міжнародної спільноти та організацій з прав людини. А також оновлення наявних механізмів та глобальної системи захисту дітей. Гарантія безпеки дітей – це те, що світ повинен забезпечити, не тільки для повернення українських дітей, викрадених росіянами, але й для всіх дітей у світі. Сьогодні це українська дитина, а завтра це буде будь-яка дитина з будь-якої країни у світі", – вважає Дарія Герасимчук, уповноважена президента України з прав дитини.

Усе це свідчить про те, що Росія свідомо повторює радянські злочинні методи. Документування російських злочинів проти України доводить, що фільтраційні табори, масова депортація та навмисне викрадення українських дітей для їх подальшої русифікації є не просто жорстокими випадковостями війни, а спланованою політикою.

Нагальне завдання міжнародної спільноти та українського суспільства – негайно зупинити ці процеси. А це може статися лише в тому випадку, якщо Україна переможе, що неодмінно відбудеться.

Владислав Гаврилов, Олексій Гаврилюк

Колонка – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст колонки не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ній піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора колонки.
Реклама:
Шановні читачі, просимо дотримуватись Правил коментування

Дозвільна кухня: Реєстрація потужностей чи експлуатаційний дозвіл для бізнесу?

Уроки впровадження накопичувальних пенсій у Польщі, що варто взяти до уваги

Як головування Польщі у ЄС дозволить посилити тиск на імпорт російських енергоносіїв

Цифрова трансформація правосуддя: як Україна створює сучасну судову систему

Як АРМА стало "золотим парашутом" для росіян

Людина і її місце. Промова на врученні Премії Шевельова