Наша ціль – змінити глобальний підхід світу до правосуддя за воєнні злочини

Спецпроєкт Аспен Інституту Київ "Лідерство та війна"

Що допомагає зберігати стійкість після понад рік повномасштабної війни? Чи можуть методи України відповідати методам ворога? Чому російський народ має нести відповідальність і чи є для росіян шляхи її уникнути? Як змінити глобальний підхід світу до правосуддя? 

Ці запитання виконавча директорка Аспен Інституту Київ Юлія Тичківська обговорила в інтерв'ю з Олександрою Матвійчук. 

"Дайте Україні зброю" – не ті слова, які чекають від тебе як від правозахисниці

За цей рік я раптом зрозуміла, що все життя присвятила роботі з правом, а воно не працює взагалі. Відповідь "Дайте зброю!" на запитання "Як допомогти Україні?" – не те, що чекають від тебе як правозахисниці, але це правда. Тому що вся система ООН не може зупинити російські звірства. 

За цей рік я зазирнула в таку глибину людського горя, якої раніше не бачила. Попри те, що до моменту повномасштабного вторгнення війна тривала вісім років і весь цей час я працювала з досить складними історіями. Я займалася документуванням свідчень людей, які вижили в полоні: це і зґвалтування, це і катування, це і вбивства людей на очах в інших.

Було страшно, але раптом біль набув таких масштабів, що я почала відчувати: він матеріальний. Навіть коли ти стикаєшся з цим болем через документування, відчуваєш, як він тебе обпалює. 

Важливо шукати рецепти своєї стійкості, тому що боротьба з Росією – вдовгу.

Мене дуже надихають інші люди. Це повномасштабне вторгнення, цей драматичний час дав можливість багатьом людям розкрити свої найкращі риси, стати кращими за самих себе. Вони, можливо, навіть ніколи не думали, що на це здатні, але раптом величезна кількість людей почала робити дуже правильні речі, які заслуговують бути описані в книгах чи екранізовані у фільмах.

І ти відчуваєш гордість, що причетний до цих людей, до цього народу і до цієї боротьби. Це, звичайно, тримає.

Ми боремося за свободу та демократичний вибір – методи мають відповідати цій цілі

Ми проходимо дуже драматичний період нашої історії, і в цьому періоді ми боремося за свободу, ми боремося за наш демократичний вибір, ми боремося за право мати майбутнє, в якому права кожної людини захищені, уряд підзвітний та підконтрольний, суди незалежні, а поліції просто в голову не приходить розганяти мирні студентські демонстрації.

І якщо це наша мета, то методи, які ми обираємо для її досягнення, мають їй відповідати. 

Це все гарно звучить на папері, але дуже складно у реальному житті, коли йде повномасштабне вторгнення і ворог абсолютно нехтує всіма цивілізованими правилами гри. Я маю на увазі міжнародне право або рішення міжнародних організацій.

Росія поводиться настільки брутально, що люди починають питати себе: "Якщо вони так чинять, чому ми не можемо так само їм відповісти взаємністю?".

Ми маємо пам'ятати: Путін розпочав цю війну не у 2022-му році, а у 2014-му, коли ми отримали шанс реалізувати наш ціннісний вимір. Щоб зупинити нас на шляху демократизації, він окупував Крим, частину Луганської та Донецької областей і через вісім років це переросло в повномасштабне вторгнення.

Методи, які ми використовуємо, визначають та можуть змінити нашу мету. Виграти війну і самим перетворитися на Росію – не має жодного сенсу. 

Читайте також: "Час взяти відповідальність". Промова на врученні Нобелівської премії миру

Росія такою, якою вона є, породжує Путіна, а не Путін породжує Росію

Російський народ має нести відповідальність, бо у своїй більшості підтримує цю агресивну війну.

Закривати на це очі і говорити, що винен Путін, означає ніколи не вирішити проблему.

Це означатиме, що коли Україна відіб'ється та захиститься, Росія знайде когось слабшого і нападе на нього. Причина в тому, що росіяни мають імперіалістичну культуру і вважають, що їхня країна має право захоплювати інші території та перетворювати все на Росію. Таке мислення потім призводить до трагічних наслідків. Тому я кажу про відповідальність. 

Концепт вини – юридичний. Ти відповідаєш за дії, які вчинив або не вчинив: за те, що робив своїми руками, за рішення, які приймав, за накази, які віддавав. Можна заперечити, що більшість росіян не вчиняли злочини своїми руками. Але ми говоримо не про вину, а про відповідальність за дії, які вчиняються від імені твоєї спільноти. 

У тебе є два варіанти.

Протестувати проти дій всередині своєї спільноти, показуючи, що ти з ними не згоден. А якщо тобі страшно – повністю розірвати з нею стосунки. Йдеться не просто про еміграцію, а про публічний акт, про те, що ти кажеш: "Я не належу до цієї спільноти, бо не хочу підтримувати  те, що вона робить". Це коли в еміграції люди показово спалювали паспорти Радянського Союзу чи виходили на публічні демонстрації. І в цьому виборі ти можеш навіть нести негативні наслідки.

Наприклад, відомий філософ Ясперс відмовився підтримувати нацистський режим у Німеччині. Його звільнили з роботи, викинули з університету, він жив в проголодь та писав у стіл, кожного дня чекав, що за ним або його дружиною, бо вона єврейка, прийдуть і вб'ють їх. 

Я можу зрозуміти людей, які не хочуть нести ці негативні наслідки, але я ніколи не зрозумію людей, які кажуть: "А ми тут ні до чого". Якщо ти нічого не робиш, якщо ти не займаєш ніякої позиції, це означає, що ти підтримуєш дії своєї спільноти.

Якщо ми не переконаємо наших міжнародних партнерів, що проблема не тільки в Путіні, то навіть після закінчення війни через якийсь час з'явиться новий Путін. Росія такою, якою вона є, породжує Путіна, а не він породжує таку Росію. 

Наша ціль – змінити глобальний підхід світу до правосуддя за воєнні злочини

Зараз система очевидно не досконала, і ми зіштовхнулися з прогалиною відповідальності.

Росія вчиняє всі види міжнародних злочинів: злочин агресії, тобто саме вторгнення, воєнні злочини, злочини проти людяності. Я також переконана, що ми маємо ставити питання про геноцид, але робити це виважено.

Якщо ми говоримо про геноцид не як про метафору, а як про юридичну кваліфікацію, маємо зібрати переконливі докази і правильно їх представити. 

Немає жодного суду у світі, який би міг покарати російське керівництво за агресію. Такої юрисдикції не має навіть Міжнародний кримінальний суд. Це значить, що ми маємо створити інструмент притягнення до відповідальності за цей злочин. Тому Україна говорить про необхідність спеціального трибуналу, який міг би покарати керівництво російської держави. 

Міжнародний кримінальний суд має юрисдикцію щодо воєнних злочинів, злочинів проти людяності та геноциду. Але він обере кілька кейсів, розслідуватиме їх і доведе до кінця. Вважається, що весь масив інших злочинів має розслідувати національна система.

Справедливість для сотень тисяч інших людей – це відповідальність української національної поліції, прокуратури, СБ, ДБР, які проводять розслідування, а далі – українських судів. 

Я залишу за рамкою те, що до повномасштабного вторгнення ми мали величезну кількість претензій до роботи цих органів. Зараз я навіть не можу їх критикувати, тому що вони зіштовхнулися з роботою, обсягу якої просто неможливо витягнути найкращій національній правовій системі світу. Станом на зараз зареєстровано понад 80 тисяч кримінальних проваджень. 

У нас з'являється друге завдання: переконати міжнародну спільноту посилити національну правову систему. Не через консультації, а через надання нам міжнародних слідчих, міжнародних детективів, міжнародних суддів.

Зі свого боку нам треба змінити законодавство, щоб ці люди увійшли в систему з новим процесуальним статусом. Йдеться про створення нових органів, нове бачення архітектури правосуддя. Це набагато складніше за документування воєнних злочинів, але є відповіддю на запитання "Для чого ми документуємо?".

В умовах повномасштабної російсько-української війни збільшилася відповідальність лідерів. А цінності, які лежать в основі їхніх дій, стали ще важливішими. Більшість членів Аспен-спільноти та випускників Аспен Інституту Київ долучилися до боротьби України за свободу. У проєкті "Лідерство та війна" члени виконавчої команди Інституту спілкуються з ними про їхній досвід проживання війни, прийняття рішень та бачення майбутнього.