Крим – це Європа
Деокупація Криму і повернення його під суверенітет України є принциповою не лише з точки зору відновлення міжнародного права. Це питання безпеки та майбутнього виживання.
Безпеки – для України та Європи, бо російська військова присутність у Чорному морі залишатиметься постійною загрозою миру в регіоні. Виживання – для корінних народів півострова, насамперед – кримських татарів.
Як підкреслив лідер кримськотатарського народу Мустафа Джемілєв, російські практики дискримінації та переслідування кримських татар загрожують їм під владою Москви знищенням. Ці слова Джемілєва прозвучали в його зверненні до учасників конференції "Крим Wave. Роль молоді у реінтеграції Криму", що відбулася в Києві 25 квітня.
Конференція змусила замислитися про місце Криму в українському геополітичному організмі, необхідність структурної роботи над помилками у взаємодії держави та суспільства з півостровом.
Деокупація в жодному разі не має призвести до відновлення довоєнного status quo, що зберігав Крим в стані колоніалізму та пролонгованого імперського мародерства.
Автономія, яка не враховувала права і потреби корінних народів, створила умови для того, щоб відбувався перманентний непрозорий перерозподіл ресурсів через кримінальні та корупційні схеми. Вона стала заповідником радянського цинізму, який інформаційно, ідеологічно та культурно контролювала Москва.
Жорстка прив'язка життя Криму до курортного сезону – радянська спадщина. Вона тримає півострів у стагнації, працює на збереження його в дотаційній залежності. Це також стримує економічний, культурний та соціальний розвиток півострова і його рух у бік прав людини і демократії.
Ця законсервована ситуація унеможливлює вільну дослідницьку, просвітницьку й мистецьку діяльність, що витікали б з кримської історичної тяглості, перерваної російським імперіалізмом.
Практики русифікації й асиміляції в Криму досягли свого апогею в геноцидальному злочині депортації кримських татар 18-20 травня 1944 року.
Це знущання над природним процесом етносоціального розвитку півострова створило хворобливу ситуацію. Крим перебував у фальсифікованому інформаційному та девіантому етичному полі.
У кримських татар, окрім Криму, немає іншої батьківщини. Це з точки зору міжнародного права робить їхню прерогативу на проживання і власний вільний розвиток у Криму незаперечною і нагальною.
А те, що кількісно кримці складають меншість населення на своїй землі – результат російської політики геноциду, яка триває й сьогодні. Українцям це має бути зрозуміло з власного досвіду.
Російська анексія Кримського ханства 1783 року відбулася, за підступною московською зовнішньополітичною традицією, в порушення договору. І стала викраденням Криму з європейської ойкумени, до якої він належав з VI століття до нашої ери, з появи на його території давньогрецьких полісів.
Понад тисячоліття Крим існував як природна та часом вельми впливова складова європейської цивілізації. Українське прислів'я "Де Крим, де Рим" має під собою конкретне підґрунтя: на засланні у Криму свого часу опинилися Римські Папи Климент та Мартін, візантійський базилевс Юстиніан ІІ.
Готська християнська єпархія та князівство Феодоро, візантійські фортеці, генуезькі колонії і, зрештою, Кримське ханство були гравцями європейської міжнародної політики, економіки, культурного обміну.
Іслам, як панівна релігія Кримського ханства, не спричиняв переслідувань іновірців. Хани робили щедрі благодійні пожертви на християнські храми.
Засновник Кримського ханства Хаджі Герай народився у Великому князівстві Литовському, до котрого тоді входила і велика частина українських земель включно з Києвом.
Як Чингізид (монгольська ханська (царська) династія, прямі нащадки Чингісхана – ред.), Хаджі Герай проголосив себе нащадком ханів Золотої Орди. Він видав московському князю ярлик на правління. Його син Менглі І Герай 1502 року розгромив Сарай, столицю Золотої Орди, поставивши крапку в її існуванні.
Кримські хани захищали давні європейські державоутворення півострова від нападів Османів. Останні не могли повністю підпорядкувати собі Крим, бо Чингізиди вважалися більш священною династією. Та й їхнє військо неодноразово давало туркам відсіч.
Понад 340 років Кримського ханства – важлива глава історії Європи та України, до кордонів якої нині входять його землі.
Кримські хани ходили в походи до Відня, 1571 року Девлет І Герай спалив Москву, звідки, дізнавшись про підхід його війська, цар Іван IV Грозний ганебно втік до Ростова.
При ханському дворі існувала католицька місія, майбутній архітектор московського кремля венецієць Алоїзіо Ламберті де Монтаньян побудував пишний портал Демір-Капи. Останній нині є одним із мистецьких скарбів Ханпалацу в Бахчисараї.
Придворний театр грав "Тартюфа" Мольєра для хана Кирима Герая. Правління останнього (1758-1764 та 1768-1769 роки) стало часом розквіту так званого "кримського рококо". Серед збережених пам'яток цього періоду – усипальниця Діляри-бікеч і Фонтан Сліз біля неї. Ці будівлі і легенда про передчасну смерть загадкової коханої хана надихали Адама Міцкевича та Лесю Українку.
Загарбання Катериною ІІ Криму стало зґвалтуванням Європи у цій її полікультурній оазі. Розпочалися двісті років придушення свободи, уніфікації культури та нищення цілих народів, насамперед кримських татар.
1778 року, ще до офіційного поглинання Криму імперією, цариця наказала депортувати звідти християнське населення, переважно вірмен та греків. Таким чином було підірвано торговельно-економічний устрій ханату.
Християни, які не бажали залишати рідну землю, приймали іслам. Чимала кількість тих, хто виїхав і опинився в незвичному кліматі та поганих умовах життя, загинули в епідемії.
Депортовані греки склали основу населення сьогоднішнього Маріуполя та навколишніх земель. Місто офіційно отримало свою назву 1780-го року.
А 242 роки по тому Маріуполь зазнав нищівних руйнувань з боку російських загарбників, ставши світовим символом їхніх воєнних злочинів. А також символом вражаючої боротьби українців усіх національностей за свободу та гідність.
Навіть у російській тюрмі народів Крим зберігав культурне різноманіття й потугу.
Випускники кримських медресе (середня і вища школа в мусульман – ред.) потрапляли на навчання до Сорбонни. Зокрема майбутній татарський і турецький політичний діяч Садрі Максуді або засновник пантюркізму (об'єднання всіх тюркських народів – ред.), піонер кримськотатарського і тюркського просвітництва, міський голова Бахчисараю (1979-1884) Ісмаїл Ґаспринський.
У Криму квітнув суфійський містичний рух, що вижив попри заборону й переслідування в СРСР. Одним із його центрів є Текіє Дервіш в Євпаторії, єдиний храмовий комплекс подібного типу, що зберігся в Європі.
Аліфе Яшлавська – представниця одного з найвпливовіших родів Кримського ханства. Дослідниця кримськотатарської історії, дервішка ордену Мевлеві після повернення з депортації на початку 1990-х присвятила своє життя відродженню та вивченню Текіє Дервіш.
Поглинання Російською імперією ханської держави та Кримська війна 1853–1856 років, що закінчилася капітуляцією Росії та затопленням її Чорноморського флоту, спричинили хвилі еміграції кримських татар до Туреччини. Насамперед через наслідки економічного колоніалізму, зокрема відбирання імперською владою земель у корінного населення.
Революційна доба та громадянська війна 1917–1921 років жорстоко пройшлася Кримом, як і Україною. Безпрецедентна жорстокість червоного терору вкупі з більшовицьким популізмом зрештою принесли перемогу радянщині. А Сталін вирішив остаточно розправитися з кримськими татарами, депортувавши їх з батьківщини.
Перетворений на "всесоюзну здравницю" Крим був заселений переважно росіянами й українцями. Процес цієї колонізації, щоправда, відбувався з часів Катерини ІІ. Але після 1944 року це вже була політика державного мародерства.
Кримськотатарська архітектура та палаци часів царату, що наслідували й переосмислювали її стилістику, перетворились на декорації, позбавлені сенсу й цивілізаційної спадковості. Крим став прикладом тотального колоніалізму, який можна було порівняти з винищенням корінних народів Америки.
Керівниця Служби забезпечення діяльності Кримської платформи Марія Томак на конференції "Крим Wave" зауважила:
"Безумовно, ми маємо розглядати Крим в рамках Середземноморської цивілізації, але також Крим – це частина Глобального Півдня, тому що він є домом для найбільшої мусульманської спільноти України – кримських татар.
Крим є домом для корінних народів України – це кримські татари, караїми, кримчаки.
Крим – це такий собі Чорноморський "плавильний котел". І коли ми тестуємо цю тезу на представниках Південно-Східної Азії – це працює. І коли ми підкреслюємо цю тезу, то нам не потрібно доводити, що Крим – не російський, тому що це просто нерелевантно".
Також пані Томак звернула увагу на те, що в українців, як і росіян, Крим донині здебільшого асоціюється не з депортацією, не з тисячолітньою історією та етнокультурною різноманітністю, а з відпусткою.
"Треба говорити і думати про те, що українці, на жаль, були частиною імперії, яка колонізувала Крим. Ми не були суб'єктними у цьому питанні, але ми були частиною цього процесу – і це треба враховувати, коли ми говоримо про реінтеграцію Криму, яка має відбуватися на інших засадах", – наголосила вона.
У неприємній точності цього спостереження можна переконатися, подивившись на українське візуальне мистецтво, присвячене Криму або створене в ньому за часи радянщини та незалежності.
Всі ці прегарні гірські, морські та міські пейзажі, приливи й відливи, світанки й смеркання, палаци, мечеті та старенькі вулички запрошують до милування без жодного натяку на трагедію народу, в котрого все це було відібране.
Загадкові тюркомовні топоніми, що так ефектно прикрашають назви творів, за відсутності пам'яті та поваги до тих, хто їх вигадав, зводяться до мертвотної екзотизації.
Деколоніальна оптика змушує побачити в цілому корпусі цього мистецтва сором і порожнечу культурного мародерства.
Звісно, є художники, чия візія піднімається над курортною інструменталізацією Криму. В різний спосіб його історичну драматургію, міфологічну та цивілізаційну насиченість, колоніальну долю осмислюють та деконструюють роботи українських митців Володимира Будникова, Арсена Савадова, Влади Ралко, Марії Куліковської.
Подією для сучасного мистецтва не лише кримського, але й світового стали виставки американської кураторки Марти Кузьми "Алхімічна капітуляція" 1994 року та "Кримський проєкт – 2" 1998-го. Консультанткою останнього виступила німецька тюркологиня Барбара Кельнер-Хенкель. Серед його учасників були кримськотатарські художники Мамут Чурлу та Ісмет Шейх-Заде.
Останній 2009 року пропонував присвятити український павільйон на Венеційській бієнале Кримському ханству:
"Повезти до Венеції кримську ханську ставку кочову. Поставити шатро на площі Сан-Марко і встановити там артефакти, пов'язані з тим періодом, коли Венеційська республіка вивозила з Азовського узбережжя, а тоді це була Кримська держава, ліс, дубові сваї, на котрих зараз стоїть вся острівна частина Венеції".
Соціальне становище кримських татар як у вигнанні, так і по поверненню на батьківщину, досі не сприяло формуванню великого прошарку діячів мистецтва та культури з їхнього середовища.
Радянська влада не вітала зацікавленості киримли гуманітарними науками та професійним мистецтвом в місцях депортації. В Криму їм не дали повернутися в родинні будинки, не йшлося ані про реституцію, ані про пристойну державну підтримку в розбудові.
Кримськотатарська молодь мала разом зі старшими родичами з нуля будувати житло, створювати господарство, розпочинати бізнес найчастіше в малопридатних умовах. Все це відбувалося в атмосфері ксенофобії, провокацій з боку населення, що звикло жити на півострові без сусідства корінного народу.
Мені кримськотатарський Крим відкрився 2003 року завдяки ентузіазму та щирості Асана Таїрова, юнака, що працював тоді в бахчисарайській ресторації "Салачик".
Він із таким захопленням розповідав про національну кухню, традиції, пам'ятки, що я поцікавився, чи не збирається співрозмовник вступати до вишу на факультет історії.
"Я не можу дозволити собі вищу освіту, маю допомагати батькам і братам, нам треба ставати на ноги, годуватися. Сподіваюсь, мої діти колись зможуть вступити до інститутів", – відповів він.
Українців у світі чисельно набагато більше, ніж кримських татар. Маючи власний досвід русифікації та асиміляції, можемо гідно оцінити те, що киримли змогли зберегти власну культуру та ідентичність. І дослухатись до кримськотатарської молоді в тому, як вона бачить розвиток батьківщини.
Художник Халіл Дервішев, один із засновників освітньої організації Q-Hub та співорганізаторів конференції "Крим Wave", говорить:
"З кримськотатарської спадщини можна і потрібно брати сили для розвитку культури майбутнього.
Історичне багатство Криму має право на тяглість, автентична кримська культура дає натхнення для створення нових сенсів, гідна перевідкриття для України та світу.
Але розвиток потребує не тільки збереження існуючого, тобто не тільки історичних музеїв та підтримки фольклору й традиційних ремесел.
Ми живемо в ХХІ столітті і хочемо відчувати себе на рівних з однолітками в цивілізованому світі.
Крим варто відбудовувати як центр найсучаснішої культури, що поєднає кримських, українських, європейських, світових артистів.
Вільним молодим митцям, інтелектуалам, спортсменам, медійникам, науковцям в Криму будуть потрібні музей сучасного мистецтва, міжнародні фестивалі музики, театру, кіно, нові школи та університети, дослідницькі центри.
Крим має виняткові кліматичні, географічні умови, аби залучати кращих науковців, архітекторів, урбаністів.
Мікс актуальних культурних та освітніх практик – це рецепт створення абсолютно нового, життєздатного соціального середовища в українському Кримі".
Деокупація півострова має поставити крапку в його колоніальному животінні на узбіччі сучасності. Повернення Криму до України є його поверненням до Європи, до своєї колиски і справжньої рідної гавані.
Костянтин Дорошенко
