Декомунізація та деколонізація в Києві, або Як легко й невимушено сприймати логіку перейменувань

Цей текст викликаний дискусіями та розмовами останніх днів про політику декомунізації та деколонізації у Києві.

Я не є членом комісії, яка займається цими питаннями. Але маю можливість брати участь в обговореннях.

Тож хочу розібрати процес перейменувань саме з логіки пересічної людини, а не професіонала. 

Вулиця Олександри Екстер замість Марини Цвєтаєвої. Або чому важливі саме кияни?

На останньому засіданні депутати Київради перейменували вулицю Марини Цвєтаєвої на честь київської художниці Олександри Екстер.

Безумовно, називати Марину Цвєтаєву людиною, яка уособлює комуністичний режим, неможливо. Сама вона є жертвою цього режиму, який довів її до самогубства, вбив її чоловіка та дітей.

Я не буду вдаватись у художні смаки, бо вони у всіх різні, але Марину Цвєтаєву заслужено вважають однією з найкращих поеток у світі. Втім, вона не киянка і не має жодного стосунку до нашої столиці.

З іншого боку, є Олександра Екстер, яка має безпосередній зв'язок із нашим містом. Бо вона тут жила, писала свої роботи, мала майстерню на вулиці Богдана Хмельницького та є уособленням Києва. 

Цитуючи засновницю "Інституту Малевича" Тетяну Філевську, "Олександра Екстер привезла кубофутуризм до України, навчила Пікассо користуватись яскравими барвами, реформувала світову сценографію і поєднала авангардне мистецтво з народними українськими вишивками. Вона була мостом між світом українського, російського авангарду та новітнім мистецтвом Західної Європи та мала спілкування найвизначніших митців свого часу – Пікассо, Брак, Леже, Аполінер, Марінетті".

Вулиця Віктора Некрасова та повага до учасників Другої світової війни

Один із міфів, який супроводжує історію перейменувань, стверджує, що процес декомунізації зачіпає ветеранів Другої світової війни у лавах Червоної армії. Це зовсім не так.

Восени було проголосовано рішення перейменувати вулицю Північно-Сирецьку на честь киянина, письменника Віктора Некрасова. Учасник Сталінградської битви, він звільняв Донеччину від нацистів. Оповідання Некрасова "В окопах Сталінграда" – одне з найправдивіших про Другу світову.

Після війни Некрасов жив у Києві. Брав активну участь у житті міста, виступаючи проти будівництва стадіону в Бабиному Яру. Підписував листа проти реабілітації Сталіна.

У 70-х роках радянська влада вислала письменника з України, а згодом позбавила громадянства. Помер Віктор Некрасов у еміграції.

Фактично за життя Некрасов займався громадським активізмом у Києві, коли це було непопулярно та небезпечно для кар'єри.

Саме на його прикладі ми бачимо, що на першому місці передусім – кияни, які тут жили та робили щось вагоме для міста. У такий спосіб ми виказуємо пошану до їхньої долі та досвіду.

За вулицю на честь Віктора Некрасова боротьба йшла дуже давно, і нарешті торік вдалося побачити її результати.

Читайте також: Якою буде "друга хвиля" дерусифікації Києва

Пушкін та Щорс як маркери російського імперіалізму

Виникають питання і щодо демонтажу пам'ятників. 

Наприклад, є рішення Київради щодо знесення пам'ятника Пушкіну, але для його виконання потрібно, щоб Мінкульт виключив цей монумент зі свого реєстру.

Також скоро не буде в Києві пам'ятника Щорсу, а саме місто позбулося назв на честь людей, з якими російська культура себе асоціює.

Думаю, логіка комісії тут є доволі зрозумілою. Протягом усього періоду свого існування у вигляді різних державних форм росія навколо ставила свої мітки, позначаючи територію своєю. 

Тож, зрозуміло, що цей процес викликаний радше політикою деколонізації. Необхідно прибрати будь-які натяки на права росії на наші території, що на них вона нав'язливо претендувала, повсюдно розставляючи маркери своєї культури. 

Це доволі важкий процес, який, можливо, потребує додаткової комунікації. Але його основна причина це агресивно-войовнича поведінка російської федерації стосовно нашого народу та країни.

Короткий висновок: як легко сприймати процес декомунізації та деколонізації

В цьому тексті я описав своє бачення процесу декомунізації та деколонізації, пробуючи зрозуміти логіку депутатського корпусу Київради та комісії з питань найменувань.

Розумію, що не всім дається легко хід цього процесу. Чимало з нас могли зростати на російській культурі. Через те, що Україна тривалий час перебувала у складі різних російських державних формувань, їхня культура могла буквально засісти у нас всередині.

Та я до цього навчився ставитись простіше. Є такий норвезький письменник Кнут Гамсун. У нього є роман "Голод", який мені дуже до вподоби. Але при цьому Гамсун є нацистом, тривалий час підтримував Адольфа Гітлера. Мені подобається суто для себе читати деякі його твори, але я розумію, що поплічника Гітлера не треба публічно вихваляти та вимагати його визнання.

Щодо російської культури, гадаю, підійде такий самий підхід. У російських митців теж є гарні твори. Ніхто не забороняє їх читати або дивитись заради свого задоволення. Але вимагати визнання культури, через яку в Україні йде війна, мабуть, зараз не варто. Це питання суто людської етики та порядності.

Володимир Фомічов

Колонка – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст колонки не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ній піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора колонки.