Чому насправді пробачили Павличка

Пристосуванство – негативне явище. Перш за все, негативне ставлення до пристосуванства як такого. Водночас, коли йдеться про якісь конкретні випадки, тоді можуть виникати певні аргументи, які матимуть на меті пояснення тих чи інших вчинків.

У недавній публікації на УП "П'ятдесят відтінків конформізму", автор Дубинянський пише: "Конформізм як модель поведінки не знає національних та часових кордонів. Він проходить крізь епохи та країни, і нинішня Україна не є винятком".

Попри те, що це нібито негативне явище, каже, що в нинішній Україні воно є. Ба більше, не лише в нинішній Україні, а і в інших країнах і в інші часи. Тому, мовляв, і не треба дивуватися.

А ближче до кінця публікації автор пише: "Якщо у Києві конформісти дружно переходять на українську та відмовляються від Пушкіна, то в Москві люди такого ж психологічного складу висловлюються на підтримку "СВО" і схвалюють ракетні удари по українських містах".

Автор Дубинянський, почавши з узагальнень про те, що конформізм є всюди і в усі часи, підводить до того, що в одному ряду опиняється спілкування мовою країни в якій живеш з підтримкою ракетних ударів по мирних містах чужої країни. Для автора це тотожні речі, які він пояснює звичайним пристосуванством, яке є всюди-всюди і завжди-завжди.

Але що відбувається в його публікації між цими двом тезами? Автор декорує свій текст цитатами з віршів Павличка, де поет негативно висловлюється про кольори українського прапора і позитивно – про Леніна. Далі перелічує Тичину, Бажана, Рильського і вказує на їхню пристосуванську діяльність в часи СССР.

Ця інформація не є резонансними відкриттями, бо загальновідома. Але для чого ж автор її повторює? Щоб тикнути носом українців. Мовляв, от бачите, які пристосуванці, а ви їх пробачили! Я сам бачив, ви їх пробачили!

І знаєте, чому ми їх пробачили за версією автора? Цитую: "Вони – свої. І тому в них бачать талановитих людей, яким довелося співпрацювати із режимом, аби вижити". 

Натомість (цитую): "Горький, Шолохов, Фадєєв, Толстой, Еренбург і навіть Булгаков з його угодницькою п'єсою "Батум": всі вони сприймаються як обслуга людоїдського тоталітарного режиму. Як трубадури кривавого тирана Сталіна, які несуть свою частку відповідальності за його злочини.

Кон'юнктурні твори вкривають їх ганьбою, що її несила змити, і жодної поблажливості щодо літераторів-конформістів і бути не може. Оскільки вони – чужинці".

Порівнюючи ставлення українців до своїх і чужих, автор підсумовує: "Той самий двоїстий підхід працює, коли йдеться про наших сучасників – не лише публічних осіб, а й простих обивателів".

Наратив автора Дубинянського такий, що вони, наші сучасники, в Україні і в Росії, всього лиш невинні конформісти, а різниця між тим, до чого вони пристосовуються така мізерна, що нема чого й згадувати. Але я не полінуюся ще раз скопіпастити цитату, подану вище: "Якщо у Києві конформісти дружно переходять на українську та відмовляються від Пушкіна, то в Москві люди такого ж психологічного складу висловлюються на підтримку "СВО" і схвалюють ракетні удари по українських містах".

Ось така мізерна різниця.

Але все ж, чому українці пробачили Павличка та інших згаданих класиків? 

Я думаю, тому що вони своїми конкретними справами заслужили на це.

Тому що Тичина написав геніальні поезії українською мовою.

Тому що Павличко перевідкрив Антонича.

Тому що Бажан переклав українською Рільке, а Рильський Шекспіра.

І це, звісно, лиш окремі штрихи з масштабів творчого спадку цих людей.

Їх пробачили не тому, що вони були своїми, а тому, що вони працювали для України. Вони класики української літератури тому, що творили українську літературу.

В останніх абзацах своєї публікації автор Дубинянський заговорює про українців, які нині під окупацією і про можливе ставлення до них після звільнення тимчасово окупованих територій: "…після деокупації неминуче постає питання про те, хто ж вони для України – свої чи чужі?".

Автор пише: "Вони винні в тому, що весь цей час пливли за течією. Винні в тому, що ходили на роботу та отримували зарплатню в рублях. Винні в тому, що не брали участі в опорі та не влаштовували диверсій.

А можна бачити в них своїх – співвітчизників, які опинилися у складних життєвих обставинах та змушені були адаптуватися до російських порядків. І в такому разі вони заслуговують на не меншу поблажливість та розуміння, ніж покійний Дмитро Павличко".

Відповіді на свою дилему щодо ставлення до українців з окупованих територій автор не дає. Але, за його логікою, вони як конформісти, після деокупації швидко пристосуються до київського тренду з дружнім переходом на українську і відмовою від Пушкіна, тому тут нічого й гадати.

Василь Карп’юк, письменник