Обітнути інформаційні пазурі Кремля: тисяча облич російської пропаганди
Історія співучасника геноциду у Руанді Фелісьєна Кабуги, яку ми детально розповідали у минулій колонці, важлива для нас не лише тому, що це один із небагатьох випадків притягнення до відповідальності пропагандиста.
Річ у тім, що формально Кабуга, власне, пропагандистом ніколи й не був. Принаймні, у тому сенсі, який ми зазвичай вкладаємо у це слово.
Він не сидів щодня за мікрофоном, закликаючи хуту вбивати тутсі, не був ведучим телешоу та не організовував мітинги із закликами до знищення своїх сусідів. Його роль була закулісною: він створив "Радіо тисячі пагорбів", а згодом забезпечував його грішми та іншими необхідними для мовлення ресурсами.
Та попри це, у 1998 році міжнародний трибунал ООН висунув обвинувачення у підбурюванні до геноциду саме Кабузі, хоча під традиційне розуміння пропагандистів більше підпадала низка журналістів і ведучих його радіо.
На фоні Руанди, де "Радіо тисячі пагорбів" було практично єдиним недержавним пропагандистським ресурсом, російська пропагандистська машина вражає своїми масштабами.
На словах "російська пропаганда" кожен уявляє різну картинку: дехто згадує про ток-шоу Владіміра Соловйова або Ольги Скабєєвої, інші думають про сотні коментарів російських ботів у телеграм-чатах, треті – про пісню "Вперед, Россия" Олега Газманова чи проповіді патріарха Кіріла.
Усе це – складові великої системи, яка має на меті просувати так званий "російський погляд на світ" і впливати як на громадян як росії, так і інших держав. А за цією обгорткою з найвідоміших телеведучих, зірок або блогерів працюють тисячі інших людей, що докладаються до створення кінцевої пропагандистської картинки.
З цього випливає один із найбільших викликів у застосуванні санкцій проти сучасної російської пропаганди: як серед сотень працівників телеканалів, власників інтернет-ресурсів та медійних людей знайти тих, чия роль є ключовою?
Як знезброїти таку потужну й розвинену інформаційну машину, обмеживши її вплив на внутрішню та зовнішню авдиторії?
У цьому матеріалі ми поглянемо детальніше на те, кого Україна та її союзники вважають головними воїнами російського інформаційного фронту і чому санкційних обмежень усе ще недостатньо.
Народження звіра: як стала можливою російська пропаганда
Аби визначити, хто є ключовими фігурами російської пропаганди, спершу варто зрозуміти, як зʼявилась російська пропаганда у тому вигляді, у якому ми знаємо її зараз.
Багато в чому сучасні російські пропагандистські практики – це відголосок ще радянської системи контролю над інформацією.
Пропаганда у СРСР була централізована і сфокусована на задоволенні потреб влади. Вона була повністю контрольована політичним керівництвом, пронизувала усі сфери суспільного життя та мала на меті просувати ідеологію комунізму, при цьому контролюючи поширення будь-якої інформації з зовнішнього світу, яка могла б зашкодити інтересам влади радянського союзу.
На різних етапах існування радянської держави пропаганда могла посилюватись або послаблюватись: рівень інформаційного контролю за часів культу особистості Сталіна та за "гласності" Горбачова був різним. Але всі медіа належали державі й були контрольовані партійними органами.
Хоча після розпаду радянського союзу минуло вже понад 30 років, російська пропаганда не надто сильно відрізняється від пропаганди країни-попередниці.
У перше десятиліття після розпаду СРСР на противагу державним медіа у росії зʼявились приватні телеканали, газети та радіостанції. Деякі з них працювали адекватно. Втім, із часом майже усі вони потрапили під економічний або політичний контроль влади (як, до прикладу, канал НТВ, який згодом перейшов у власність Газпрому).
Тепер російський інформаційний простір практично повністю контролюється низкою медіахолдингів, які, в свою чергу, контролюються або людьми, наближеними до путіна (як, наприклад, Національна Медіа Група, до складу керівництва якої входить Аліна Кабаєва), або ж державними корпораціями (як холдинг Газпром-медіа).
Тож, хоч тепер у російських медіа значно рідше трапляються цитати зʼїздів ЦК КПРС, централізація та служіння інтересам влади все ще залишаються актуальними.
Тепер російська пропаганда сфокусована на націоналістичних та імперських ідеях, водночас, підтримуючи культ особи володимира путіна, поширюючи дезінформацію та намагаючись тримати росіян у покорі, а інші країни – в страху.
Якщо сутність пропагандистської машини рф за останні 100 років змінилась не надто сильно, то способи поширення пропаганди, навпаки, оновилися.
Після розпаду СРСР для росії стали доступними закордонні технології, які у поєднанні із надприбутками від продажу енергоносіїв швидко вивели пропаганду на якісно новий рівень. А після повернення більшості телеканалів рф під контроль держави вони почали отримувати значні бюджети, що дозволило їм поширитись за межі країни.
Тепер інформаційна війна розширилась і ведеться онлайн, що дозволяє росії проводити пропагандистські операції не лише для глядачів своїх телеканалів, а й для багатьох інших аудиторій.
Найнебезпечніші воїни інформаційного фронту
Російська пропаганда сьогодні – це величезна сукупність людей, сфер та організацій. Завдяки цьому росія має можливість звертатися напряму до багатьох аудиторій. Через російський телевізор вона говорить до внутрішньої старшої аудиторії, показуючи їм сповнені дезінформації новини у проміжках між серіалами та шоу.
Часто пропаганду можна побачити й у самому розважальному контенті: до прикладу, у фільмах "Матч" або "Т-34", серіалі "Белая гвардия" тощо.
Через телебачення рф також впливає на широку іноземну аудиторію, привертаючи увагу, до прикладу, поціновувачів Ларрі Кінга (у 2013 році RT придбала права на показ шоу Larry King Live у своєму ефірі) або прихильників так званого "негегемонного" (такого, що йде врозріз з загальноприйнятими ідеями) телебачення – до прикладу, засновник WikiLeaks Джуліан Ассанж мав на RT власне шоу.
Читайте також: Викинути Скабєєву з телевізора: чи можливо позбавити українців доступу до російського ТБ
Російські блогери поширюють прокремлівську ідеологію серед аудиторії YouTube, священники – серед вірян.
Окремий російський інформаційний фронт ми бачимо у соціальних мережах. Там Кремль намагається впливати на аудиторії багатьох країн, поширюючи мільйони відео, фото та аудіо, а також мільярди повідомлень десятками різних мов.
Не варто забувати, що у рф пропаганда може поширюватись не лише через традиційні медіамайданчики, але й через менш очевидні канали: наприклад, через систему освіти та наукове середовище.
Втім, якщо подивитись на санкційні списки, то помітно, що як сама Україна, так і її західні партнери розуміють: у поширенні російської пропаганди винні не лише окремі найбільш відомі медійники.
Найбільше санкцій запровадили, за аналогією з Фелісьєном Кабугою, проти керівництва медіа.
Проти 105 представників цієї категорії 46 держав запровадили 287 санкційних обмежень. У цьому переліку ми можемо знайти директорів медіахолдингів (до прикладу, Олега Добродеева – директора Всеросійської державної телерадіокомпанії), власників медіа (Павла Гусєва, власника "Московского комсомольца"), засновників дезінформаційних сайтів (Анастасію Кіріллову – засновницю й керівницю сайту InfoRos) тощо.
Ці люди потрапили під обмеження виправдано: саме вони приймають рішення, яку інформацію повідомляти у своїх виданнях або ефірах, а також як саме висвітлювати ті чи інші події. Тиск саме на цих людей, має змусити їх уникати співпраці з владою рф через ризик втратити свої маєтки, статки та комфортне життя, до яких вони звикли.
Крім керівництва, під обмеження потрапили й інші представники медіасфери: 4, 5 та 6 сходинки нашого рейтингу посідають працівники редакцій різних медіа, теле- та радіоведучі, журналісти та блогери. Ці люди створюють контент, який росіяни та іноземці щодня бачать на екранах своїх телевізорів або телефонів.
Серед цих 185 людей ми можемо побачити, зокрема, Антона Красовського (того самого ведучого RT, який закликав топити і спалювати українських дітей), Маргариту Симоньян та її чоловіка Тиграна Кеосаяна (які, крім ведення телешоу, полюбляють кіно – у 2018 році вони зняли фільм про кримський міст), а також інших колумністів, ведучих та редакторів дезінформаційних медіа.
Натомість найчисельніша категорія людей, проти яких були застосовані санкції за поширення російської пропаганди – це російські освітяни: у санкційних переліках їх 261. До цієї категорії здебільшого входять керівники російських вишів або інших закладів освіти, які відкрито підтримали російське вторгнення до України (зафіксували це у спільному листі до володимира путіна про підтримку так званої "спецоперації").
Однак не варто вважати, що ця категорія людей вважається найбільш небезпечною. Насправді санкції проти освітян запровадили лише чотири держави, і найбільше обмежень застосувала сама Україна.
Проти двох освітян санкції також запровадила Канада, по одному представнику освіти ми знайшли у списках США та Великої Британії.
Крім освітян, за підтримку війни та її публічну легітимізацію санкції запровадили також й проти деяких членів наукової спільноти.
Серед 46 представників російської науки, зокрема, Олександр Дугін (так званий філософ, співтворець нинішньої державної ідеології Кремля, який у 2014 році закликав "вбивати, вбивати і вбивати" українців), політичні науковці (Євгеній Копатько, Віталій Третьяков тощо), дослідники міжнародних відносин (Федір Лукʼянов, Андрій Бєзруков тощо) та представники інших галузей науки.
Велика категорія підсанкційних пропагандистів – це діячі культури та мистецтва (171 людина). Сюди належать працівники театрів (Алла Духова, Єкатерина Крисанова тощо), співаки (Сергій Лазарєв, Григорій Лепс, Любов Успєнская тощо), актори (Владімір Машков, Наталя Бочкарьова тощо), режисери (Нікіта Міхалков, Максім Авєрін) тощо.
Усі ці люди – представники кремлівської soft power у сфері пропаганди.
За допомогою театру, музики, кіно, книг та інших культурних продуктів росія намагається привабити до себе людей з інших країн (в тому числі й українців). Таким чином рф непрямо пропагує свій спосіб життя та так звану "вєлікую русскую культуру".
Однак, попри свою мʼякість, усі ці культурні продукти все ще лишаються пропагандою. Це можна помітити, зокрема, у висловлюваннях більшості російських артистів на підтримку "спецоперації" та у їхніх творах, які відкрито підтримують росію та дії її армії.
Зі схожою аргументацію обмеження запроваджували й проти спортсменів (15 людей, серед них Нікіта Мазепін та Федір Ємєльяненко) та церковних діячів (17 людей, серед них Владімір – не Кіріл – Гундяєв, Алєксандр Таранов та інші).
Остання велика група підсанкційних персонажів – це представники держслужби або так званого "громадянського суспільства". Сюди ми віднесли керівників громадських організацій, політиків, експертів та чиновників. Усі вони тим або іншим чином легітимізують дії російської влади:
- державні службовці забезпечують сталу роботу російської держави (до прикладу, Алєксєй Громов, який керує адміністрацією президента путіна);
- політики у своїй роботі та публічних виступах вихваляють чи виправдовують дії державного керівництва та закликають людей іти на війну (Юрій Бурлачко, голова Законодавчих зборів Краснодарського краю, який особисто займався проведенням референдуму під час анексії Криму);
- експерти переконують людей у тому, що держава робить усе правильно (Олег Матвєйчєв, який пропагує ідею, що українська державність – це лише міф, і насправді Україною давно управляють США);
- керівники громадських організацій сприяють підміні справжніх організацій громадянського суспільства контрольованими структурами (прикладом може бути Євразійський союз молоді – фінансована державою організація для "правильного виховання" російської молоді, створена Олександром та Дарʼєю Дугіними).
Але проти кого конкретно держави Заходу та Україна запровадили найбільше санкцій? Загалом під санкційні обмеження від 45–46 країн потрапили 20 людей.
Практично всі вони є найзавзятішими речниками "русского міра" (Маргарита Симоньян, Владімір Соловйов, Марія Захарова, Дмітрій Пєсков), контролюють ключові осередки російської дезінформації (Аліна Кабаєва, Костянтин Малофєєв, Костянтин Книрик, Владімір Кірієнко) або фінансують російську пропаганду (Алішер Усманов, Геннадій Тимченко, Ніколай Шамалов).
Запроваджувати обмеження саме щодо цих людей – хороша стратегія для того, аби змусити їх засумніватися у своїй роботі на благо Кремля (детальніше про кожного з них – на інфографіці нижче).
Крім того, як виявилось, різні держави по-різному запроваджували санкції проти різних категорій пропагандистів.
До прикладу, Україна найбільше санкцій запровадила проти представників освіти, а уряди інших держав освітню галузь або взагалі не чіпали, або у санкційних списках опинялися її поодинокі найодіозніші представники.
Так само простежується тренд, що найохочіше всі держави запроваджують санкції проти керівників медіа та інших працівників цієї галузі, в той час як у інших сферах немає такої одностайності.
До прикладу, Японія, Австралія та Нова Зеландія взагалі не запроваджували санкцій проти представників російської культури, спорту та церкви. Водночас держави Заходу (здебільшого ті, що запроваджували санкції самостійно – США, Велика Британія та Канада) більш відкриті до того, аби розширювати свої санкційні списки на інші сфери та протидіяти у такий спосіб російській soft power.
Санкцій усе ще недостатньо
Досліджувати російську пропаганду важко, бо вона проникла майже в усі сфери життя російського суспільства, тож нелегко зрозуміти, де вона починається, а де закінчується. Ще складніше юридично довести, що конкретна людина є пропагандистом.
Як Україна, так і більшість держав цивілізованого світу намагаються розплутати цей клубок інформаційного простору рф та знайти саме тих ключових людей, які найбільше впливають на російський інформаційний простір. Однак, оскільки за понад 11 місяців повномасштабної війни ця ситуація не надто змінилась, стає зрозуміло, що цих дій не досить.
Санкційна політика вимагає розвитку, бо теперішній рівень незручностей для підсанкційних пропагандистів, вочевидь, поки що не може переважити вплив Кремля.
Крім того, найбільша інформаційна проблема, якій сьогодні мусять протистояти Україна і Захід – це російські дії в інтернеті, зокрема в соціальних мережах.
У списках пропагандистів є декілька представників інтернет-сфери: Владімір Кірієнко (голова VKontakte) та декілька власників та керівників сайтів-фейкоробів. Втім, ці люди навряд чи стоять за масштабними дезінформаційними атаками.
Тож пріоритетами для роботи у подальших санкційних пакетах є керівники інших російських дезінформаційних інтернет-ресурсів.
Крім того, важливо розвивати співпрацю з адміністраціями соціальних мереж і спонукати їх застосовувати власні санкції, окремі від державних, а також блокувати осередки російської пропаганди.
Так, можливо, ми ніколи не можемо знайти і покарати конкретних інтернет-пропагандистів, однак ми можемо зменшити рівень їхнього впливу.
Понад те, важливо памʼятати, що дезінформація – це також один зі злочинів, які можуть і мають бути покарані в рамках міжнародного трибуналу. А він обовʼязково станеться після завершення війни в Україні. Про прецеденти таких трибуналів та необхідні кроки України до їхнього створення ми розкажемо у нашому наступному матеріалі.
Ольга Снопок
