Україна – мережеве суспільство бджіл, що перемагає постсталінську вертикаль

Війна стала для українців інструментом самоаналізу та національного самоусвідомлення, розуміння цінності своєї країни, її культури та глибокого коріння.

У військовому плані – це показав широкий національний спротив. На побутовому рівні – це вилилось у національний підйом, сплеск популярності національної культури, музики, мови та всього, що носить означення український чи національний.

Саме річниця війни спонукає до національних рефлексій, висновків та оцінок того, як ми змінились, хто ми насправді та як із цього зробити політичну й національну історію успіху, а війну з чорної смуги перетворити на злітну.

Бджоли проти ведмедя

В середині двохтисячних частина українців щосили пручалися насаджуваному Віктором Ющенком культу бджіл, вважаючи це сільськими й архаїчними мотивами та не сприймаючи "месіанство" президента серйозно.

Але минули неповних 20 років, і виявилось, що нація бджіл – це не про архаїку, а про мережевість суспільства. Про те, що кожен на своєму рівні приймає свої правильні державницькі рішення. Про те, що немає одного пункту прийняття рішень, а ворога зустрічають у кожному населеному пункті.

Де на амуніцію, зброю, автомобілі, дрони та "Байрактари" збирають всією країною, де панує довіра та взаємоповага, а результат кращий, ніж у горезвісній "залізній вертикалі".

У нас ніколи не було своєї тотемної тварини чи образу, котрий зміг би символізувати всю державу. Наприклад, як панда символізує Китай, орел – Штати, леви – Британію, ведмідь та зубр – наших ворогів, Росію та Білорусь відповідно.

Війна показала, що ми – типове мережеве суспільство зі своїми плюсами та мінусами. Коли, з одного боку, за день можна організувати мережеву армію спротиву мільйонів людей, але не можна вибудувати чітку антикорупційну вертикаль.

Перші дні війни були дуже екзистенційними – як для країни, так і для кожного з нас. Тоді чи кожен думав, чим він максимально може бути корисним для держави, що може робити і як може допомогти спільній перемозі.

Ми були схожі на великий вулик бджіл, які з носіїв меду в мирні часи перетворилися на бджіл-камікадзе; які жалили ведмедя, котрий хотів зруйнувати наш вулик та забрати знесений раніше мед.

Саме так інженери, фінансисти, айтішники, водії, металурги, кухарі шукали, як бути корисними в цій мережі. 

В мирні часи перекази грошей в Україну із закордону – Іспанії, США, Італії, Португалії, Польщі, Німеччини чи Канади, – де трудились українці, практично завжди переважали зовнішні інвестиції. Коли бажання переслати важкозароблені кошти додому було більшим, ніж інвестиційна привабливість країни.

Тобто мед зносився зі всього світу до українського вулика. А працьовитість українців, у порівнянні з бджолами, ніколи не викликала сумніву.

Чи, наприклад, коли країна інтуїтивно вирішила, що жінок та дітей потрібно швидко відправляти за кордон, то водночас, на противагу мільйонним чергам на виїзд, стояли й десятки тисяч чоловіків на в'їзд. Чоловіків, які летіли додому, захищати батьківщину від нападу агресора.

І ще – бджола може жалити тільки один раз, після чого вона помирає. За своєю суттю бджоли – камікадзе.

Саме так, як бджоли, діяли українці в перші (та й не тільки) дні спротиву, коли усвідомлювали нерівність сил, але не відмовлялись атакувати ворога та були готові на самопожертву – аби лишень захистити свою країну.

Тобто в екзистенційному стані самовизначення кожен діяв так, як хотів, як йому було краще і зручніше. Але в цілому, подивившись на нас з боку, можна було легко визначити, що це діяло мережеве суспільство в інтересах спільного національного блага.

У протистоянні мереж проти вертикалей (або, як пише Ніл Фергюсон у своїй книзі, площі проти веж) перші завжди перемагають, або щонайменше мають кращий шанс на перемогу в довгу.

Приміром, і американська, і французька системи управління спираються на мережі, децентралізацію, федерацію, муніципалітети та штати, а не на жорстку одноосібну вертикаль, якою керує одна людина. Саме тому вони мають свою тяглість та ефективність. Не залежать від одного лідера, його настрою, інтелекту чи амбіцій, а мають на меті національний інтерес та досягнення цілей держави та народу.

І в цьому полягає різниця між Україною та Росією.

У нас кожен ухвалює власні рішення, оберігаючи себе та країну на свій розсуд. Тоді як у РФ рішення ухвалює винятково одна людина, а решта приймають цю волю як єдиний та беззастережний шлях.

Переваги та можливості

Мережевість дій суспільства надзвичайно ефективна в моменти невизначеності. Коли одна людина не може ухвалювати рішення за всіх, але коли інтерес реалізації чи віднайдення цього рішення – цікавий кожному.

І навпаки, спроба вибудувати одноосібну вертикаль у суспільстві заради інтересу однієї чи групи осіб призводять до фіаско. Ми це бачили за часів Януковича, коли вертикаль не могла встояти в болотистому ґрунті мережевого суспільства. Де інтереси групи чи лідера не збігалися з інтересами нації.

І тут дуже важливий момент для розуміння політикам: в Україні вкрай складно, практично неможливо бути політичним керівником. Але можна легко бути політичним лідером. 

Вертикаль у нас не приживається – ні януковицька, ні радянська – її позбувались за ліпшої, хоч і не першої, нагоди.

Саме тому самопізнання нації варто використовувати для побудови сильного майбутнього.

Високі політичні рейтинги, суперсприйняття та суб'єктивізацію України у світі варто трансформувати не в оскари чи нобелівські премії, а в інституції. У створення чесних судів, вступ у ЄС та синхронізацію законодавств, сильні, незалежні місцеві громади, системи безпеки та правопорядку, відсутність олігархії, справжню свободу слова, політичний плюралізм та атмосферу справедливості.

В інституції, які узаконять мережевість нації в її конституції та суспільному договорі та унеможливлять будь-які спроби автократичних зазіхань чи то ззовні, чи то зсередини.

З політичної точки зору, ми здобуваємо надзвичайно корисні знання про себе як країну, націю та народ. Це те, що з нас викорінювали в різні епохи, але екзистенціоналізм війни повернув нас до базових налаштувань.

Коли почали зникати штучно створені розколи й уже не треба більше обирати старі пастки: ми нація хліборобів чи козаків?

Коли очевидною є відповідь, що ми нація з найхоробрішою армією у світі та запасами хліба, що рятують сотні мільйонів людей в Африці, гарантуючи політичну стабільність у Європі.

Чи, наприклад, мовне питання, яке зникло з порядку денного з першими прильотами путінських ракет по харківській Салтівці.

Чи розкол по Дніпру, який знову став не більше ніж водною переправою, після спільно пережитої війни.

Зими блекаутів та національних зборів на підтримку своєї армії, яка з часів розпаду останніх українських держав, війська козацького чи королівства Данила Галицького, по-справжньому стала своєю. Рідною, запеченою в крові та загартованою в боях, і що найголовніше – інституційною.

Країна стала єдиною, сильною, самоусвідомленою. Але варто розуміти, що це не фінальний результат – це відправна точка. І суспільству бджіл варто шукати нові візії та нові рішення, розуміючи важливість кожного та його вклад.

Микола Давидюк