Заморожена історична травма – як з нею впоратися?
Неможливо зрозуміти російське вторгнення в Україну без осмислення геополітичного контексту історичних відносин у цій частині Європи.
Кремль створив наратив, що є гібридною сумішшю царського російського імперіалізму, радянської міфології та релігійних елементів, пов'язаних з православ'ям. Нині це домінантний аспект боротьби з "нацистами" і НАТО.
Російська повномасштабна агресія проти України започаткувала війну, яку нині часто сприймають крізь призму відомої новели Толкіна "Володар перснів". З цієї перспективи Росія стала темною землею Мордору, заселеною орками, доки Україна була атакована Ґондором, який змагався за виживання людства.
У 2014 році героїчні українські захисники Донецького аеропорту стали легендою, й нині їх наслідували воїни "Азовсталі" з Маріуполя.
Росіяни, вочевидь, не спроможні збудувати сильний наратив на противагу. Саме тому Москва програє пропагандистську, інформаційну війну на Заході.
Варто додати, що Толкін черпав натхнення до написання "Володаря перснів" з досвіду боротьби в окопах І світової війни та зі своїх згадок про ІІ світову війну. В обох випадках агресорами і ворогами були німці, які програли обидві війни.
Російська історична міфологія
Історія чи радше історична міфологія становить також одне з полів битви Росії. Кремлівським улюбленим святом є День російської єдності, який святкують 4 листопада.
Владімір Путін вирішив перенести святкування Великої жовтневої соціалістичної революції (7 листопада) на особливу дату, яка збігається з іншою, коли після двох років окупації Москви (1610-1612) польсько-литовську армію вигнали з міста, закінчуючи довгий період Смути. Цей день відзначали у царській Росії до жовтневої революції.
Варто згадати, що загони українських козаків із Запоріжжя та кримські татари тоді приєднались до польсько-литовських сил.
Рішення Путіна добре демонструє його план збудувати гібридну версію російської історії, поєднуючи радянську спадщину з царською Росією.
Бачення сучасної Росії як держави-наступниці, яка поєднала царський імперіалізм з радянським аналогом – є ключовим елементом цієї політики пам'яті.
Для політичного успіху Путіна вирішальним є контроль над Україною, а в часи ІІ світової війни так само за нього боролися Адольф Гітлер та нацистська Німеччина.
Тим часом Польща особливо відзначає Варшавську битву 1920 року. Тоді польські війська за підтримки українських союзників зупинили марш радянської армії на завоювання Німеччини і далі західної Європи.
Польський маршал Юзеф Пілсудський був головним автором цього успіху. Він також сприяв тісному союзу Польщі та України, який був послідовно заблокований його політичними опонентами в 1921 році Ризькою мирною угодою. Цей документ віддав східні та центральні землі України Радянському Союзу. Західну частину країни було включено до складу Польщі.
Кожний момент в історії, коли поляки й українці співпрацювали, викликав алергічну реакцію в Росії, яка намагалась або заблокувати його, або виробити маніпулятивний і фальшивий наратив, спрямований на поділ.
Divide et impera
Трагічний епізод Волинської різанини 1943 року, коли Українська повстанська армія (УПА) та її прибічники вбивали польських сусідів, росіяни сьогодні використовують як шанс вбити клин між поляками та українцями.
Важливо пригадати, що на той час територія Волині контролювалась або німецькими, або совєтськими окупантами. Отже, обидві сторони були зацікавлені протидіяти будь-якій співпраці польських та українських партизанських груп (Армія крайова та УПА).
Операція "Вісла" польської і радянської комуністичної влади в 1947 році – примусове виселення українців з південно-східних регіонів повоєнної Польщі на колишні німецькі землі, так звані "повернені території" на заході та півночі країни, передані Польщі на Ялтинській конференції 1945 року – посилила цей тренд, тавруючи українців як фашистів чи "бандерівців" (від Степана Бандери, українського націоналістичного політика).
24 лютого 2022 року Путін використав докладно той самий претекст для "виправдання" своєї агресії проти України. Він звинуватив український уряд у фашизмі та нацизмі, що нібито планував винищити "російських патріотів", які жили в Україні.
Путінська війна проти "нацизму"
Таким є наратив "боротьби проти нацистів", вписаний до Кремлівської пам'яті Великої вітчизняної війни, яку розпочав у 1941 році Гітлер, атакувавши Радянський Союз.
Однак союз Москви з нацистською Німеччиною (пакт Молотова–Ріббентропа) як основа атаки й поділу Польщі 1939 року був попросту вирізаний з усієї картини радянської/російської історичної пам'яті. Це також відігравало протягом багатьох десятиліть незначну роль у німецькій історіографії.
Пакт Молотова–Ріббентропа та секретний протокол до цієї угоди відкрили шлях до нападу на Польщу, який остаточно вилився у ІІ світову війну.
Після 1941 року обидві країни боролися за контроль над Україною (включаючи частину, яка належала до передвоєнної Польщі), оскільки країна була багата на нафту й газ і мала найкращі сільськогосподарські землі.
Україна також стала ключовим регіоном для контролю транспортного коридору Захід – Схід.
Гітлерівське вторгнення дало Совєтам шанс приєднатись до антинімецької коаліції та змусити союзників на Ялтинській конференції 1945 року згодитися на контроль Москви над Центральною і Східною Європою, включаючи територію сьогоднішньої України.
Радянське керівництво стерло пакт Молотова–Ріббентропа зі своєї історичної пам'яті та замінило його героїчною боротьбою Червоної армії з німецькими нацистами, а також бандерівцями з УПА та іншими "українськими фашистами".
Такий наратив нині переважає у путінській Росії, але Кремль доповнив його, додавши складову царської російської імперської традиції поряд зі слов'янським православним "братерством" "руського міру". Безперечно, це вилилося в чисту ненависть до української державності.
Така міфологічна гібридна історія кремлівської інсценізації стала токсичною та інфекційною сумішшю для індоктринації російського народу, який, на жаль, чітко йшов по керівній лінії та потрапив у пастку. Рівень "інфекції" можна прирівняти до результатів нацистської пропаганди в Німеччині перед ІІ світовою війною.
Демократична Німеччина та авторитарна Росія
Після падіння Берлінської стіни метою об'єднаної Німеччини стало залучення Росії. Чітке партнерство було потрібне, аби стерти темні тіні минулого Холодної війни та включити Москву до сучасної європейської архітектури безпеки.
Подібно як у Радянському Союзі та потім у путінській Росії ганебний епізод пакту Молотова–Ріббентропа затінився переважаючим почуттям провини німців за їхню агресію та злочини, скоєні у Радянському Союзі під час ІІ світової війни.
Німецький міністр іноземних справ і згодом президент Франк Вальтер Штайнмаєр публічно заявив, що це почуття провини є виправданням активної співпраці Берліна з путінською Росією.
Дійсно, у 1939 році Польща стала жертвою спільної німецько-совєтської агресії та, згідно зі статистикою Тімоті Снайдера з його книги "Криваві землі", під час війни українці, білоруси та поляки страждали набагато більше, порівняно з етнічними росіянами. Отже, німецьке почуття провини має бути радше перенаправлене на інші народи, які зазнали принижень та руйнувань водночас від німців та Совєтів.
Процес денацифікації в Німеччині міг відбутись лише за умови окупації її союзниками. Подібний процес у Росії може бути розпочатий лише внаслідок розпаду Російської Федерації. Потрібне покоління чи більше, аби вилікувати цю токсичну "хворобу".
Такий сценарій видається неминучим, адже в цій важливій частині світу має запанувати нормальність, безпека і передбачуваність.
На це знадобляться покоління, але насамперед Путін має бути переможений, як Гітлер. Однак цього буде недостатньо: процес денацифікації в Німеччині міг відбутись лише тому, що країна перебувала під окупацією союзників.
Ця стаття базується на доповіді "Europe and the war in Ukraine: DE-PL-UKR perspectives", опублікованій Коледжем Східної Європи з Вроцлава (Польща).
Ян Пєкло – колишній посол Польщі в Україні (2016-2019) та радник Вітольда Ващиковського, члена Європейського парламенту, голова делегації Комітету Парламентської асоціації Україна-ЄС
