"Я люблю тебе, смерть". Що украïнцi можуть протиставити росiйськiй некрофілiï
Якби концерт Кобзона відбувся сьогодні, 14 січня 2023 року, він пройшов би на стадіоні "Першого Травня" у Пхеньяні – єдиній арені на планеті, здатній прийняти в сидячому положенні 114 660 окупантів, які загинули в Україні.
Найбільш місткий діючий стадіон у світі, побудований у 80-х роках минулого століття в Північній Кореї, і величезні втрати росіян на 11-му місяці загарбницької війни мають схожі функції: прославляти і зберігати владу диктатора.
"Якщо вони вторгнуться в Україну, отримають тисячі трун із "вантажем 200". Глибинний народ прийде до тями, на вулицю вийдуть дружини, матері, і тоді кремлівському режиму кінець!".
Цей прогноз оптимістів, який надихнув багатьох у перші місяці повномасштабного вторгнення, не виправдався.
Спочатку втрати окупантів обчислювалися місткістю провінційних стадіонів Росії, таких як "Труд" у Серпухові чи "Пєрвомайскій" у Пензі (по 5000 глядачів). Потім виходили до рівня "Шинника", "двадцятитисячника" у Ярославлі.
Бадьоро переступали "Ростов Арену" (43 000 глядачів). Мчали на всіх парах до "Газпром Арени" в Санкт-Петербурзі (65 000). І залишили далеко позаду найбільший стадіон у РФ "Лужнікі" (80 000).
Вимірювати кількість знищених окупантів стадіонами – у цієї забавки, що заспокоює нерви, вичерпується ресурс. Не лише психологічний, а й матеріальний.
Нова статистика від Генштабу вже завтра покаже: всіх охочих на концерті Кобзона не здатний буде вмістити і найбільший світовий стадіон у Північній Кореї.
Єдине, без чого не може існувати влада Путіна і вся традиційна "велич" Росії – зневага до життя та масові смерті.
Билинна, епічна смерть на благо імперії, оспівана російськими класиками в 19 столітті, давно перетворилася на розвагу та гру. Це сталося ще до епохи постмодерну, комп'ютерних приставок та шутерів типу "Counter-Strike".
Батько головного героя роману Андрія Платонова "Чевенгур", написаного в 1920-х, втопився, щоб задовольнити свою цікавість перед потойбічним життям. Тим же закінчив і головний герой, пішовши з російсько-радянського світу, де паровози та механізми цінніші за людей.
Життя в сучасній РФ дешевше за китайський гаджет. На телеканалі "Росія-1" показали сюжет про те, як справдилися мрії маленького хлопчика з Костроми, батько якого загинув на Донбасі, "захищаючи батьківщину". Замість батька на Новий рік дитина отримала дешевий смартгодинник.
У це складно повірити нормальній людині, але з лиця шестирічного росіянина та його мами не сходила щаслива усмішка.
"Не ожидали. Это большой для нас сюрприз. В первую очередь для Савелия. Спасибо вам! Мы очень рады", – сказала вдова.
"Кроме смарт-часов Савелий получил в подарок модель машины от Следственного Комитета. И на вопрос, кем хочет стать, по-военному, четко ответил: "Военным"", – закріпила позитивний ефект від смерті ведуча новин.
Шанс позбутися культу смерті у росіян був після розвалу СРСР.
Бандитські "дев'яності" виростили армію наполеонів і раскольнiкових. Забирати безкарно життя стало можливим без партквитка та трудової книжки у силових органах.
У серпні 2000 року, коли затонув підводний човен "Курськ", суспільство РФ все ще було здатне до емпатії, щиро переживаючи за долю трохи більше ста моряків. 20 років по тому в Росії не помічають смерті десятків, сотень тисяч людей.
В одному тільки макіївському ПТУ в новорічну ніч РФ втратила кілька "екіпажів Курська". Але що з того, якщо пропагандист Соловйов з подачі диктатора вказав челяді на її місце: "Життя сильно переоцінене".
Те саме мав на увазі молодий кадебіст, що засів у Кремлі, коли в прямому ефірі СNN на запитання Ларрі Кінга про те, що трапилося з підводним човном "Курськ", відповів: "Він потонув".
Зловісному оскалу Путіна, що супроводжує ці цинічні слова, в РФ покірно підкорилися.
Але Україна пішла іншою дорогою. Туди, де життя важко переоцінити.
Так, одержимість росіян смертю здатна злякати та демотивувати багатьох. За зростаючою статистикою втрат окупантів ховаються зруйновані села та міста, загибель українських воїнів та мирних людей.
Але чи є в українців інший шанс на перемогу, окрім як не боятися, битися і продовжувати любити життя? Хай і з таким божевільним сусідом.
Євген Руденко
