Нація трьохсотих. З війни із почуттям провини

Новорічно-різдвяна стрічка в Фейсбук не тішить. Хтось святкує в бліндажі, хтось у знеструмлених містах, хтось на чужині, а хтось – вперше без батька, сина, коханого чоловіка. Суцільний сум. 

Із поверненням до цивільного життя я усвідомлюю, що відтепер і на десятиліття – ми нація трьохсотих, зранених війною, скалічених фізично і морально. Незалежно від того, були ми безпосередньо на бойових позиціях чи ні.

Одразу після дембеля я зустріла в Німеччині, де увесь цей час перебували мої діти, приятельку, яка свого часу відслужила 8 місяців в Іраку. Там їй доводилося приносити матері рештки дитини у відрі – після бомбардування школи, яку за кілька днів до того її ж підрозділ урочисто і відкривав. Так от, у перші ж дні мого ДМБ (те саме, що демобілізація – ред.) вона сказала: "Я була і у твоїй шкурі, і у шкурі твоїх рідних – зараз у Німеччині. І я не знаю, де мені було складніше. Там чи тут. Тож готуйся це прийняти".

Після демобілізації мене очікував "сюрприз". Це в моїй уяві я була, звісно, не героєм, але середньостатитичним штабним офіцером Збройних сил, які стоять на захисті України. Я не була на передовій, але на мою щоденну роботу – евакуація загиблих – мало б хто зголосився.

Демобілізований військовий потребує хоча б нетривалої реабілітації, щоб мати змогу повернутися до мирного життя. Адже симптоми посттравматичного стресового розладу (ПТСР) починають різко проявлятися саме з моменту звільнення.

Виконуючи свої обов'язки "чорного тюльпана", я жодного разу не заплакала – ні коли мені привезли тіло командира, вкритого опаришами і розкладеного до невпізнаваності; ані коли збирали по моргах побратима по шматках. 

Напевно, наша психіка влаштована так, щоби не підкачати у відповідальний момент і не завадити виконанню завдання за призначенням.

– Ти як?

– Норм.

Це була моя стандартна відповідь на запитання про мої справи для близьких.

– Я не хочу, щоб ти відповідала "НОРМ", якщо ти НЕ НОРМ! Ти не всесильна, як би не хоробрилася! Я хочу, щоб ти близьким людям відповідала чесно! Інакше буде кінець тобі. 

Так вже у сотий раз прочитавши моє "норм" вибухнула подруга-психолог. 

Я знаю, що я не норм. Але чи дійсно ви хочете це знати?

Нам і справді здається, що ми норм. Хоч і залипаємо, бачимо жахи або втрачаємо сон. Або весь час спимо. 

Вже у мирній обстановці пружина розтискається – і весь стрес виходить назовні. І тут би залізти під теплу ковдру, зануритись у своє горювання та перепрожити свій біль, щоб хоч якось звільнитися від нього. Виплакати відро сліз. 

Проте реальність, яка очікує військового на дембелі, це повний когнітивний дисонанс. 

• нерозуміння родиною пережитого нами досвіду та отриманих травм;
• необхідність швидко включитись у побут і роботу, взяти відповідальність;
• психологічна травмованість самої ж родини та оточення загалом.

Насправді лише психологи зможуть розібратись, хто із нас більше травмований – ми, військові, або ж родини, які нас чекали. 

Ми, хто бачив смерть на власні очі у всіх її проявах, або ті, кому решту життя миритись із загибеллю рідних. 

Хоча мого побратима, який дві години бою просидів в окопі, засипаний ґрунтом внаслідок вибуху, навпроти тіла свого друга, якому відірвало голову,  довелося прив'язувати до ліжка у 17-ій психіатричній лікарні міста Харкова.

Я бачила дітей в сльозах, яких не забрати від труни батька; бачила дружин, яких не підняти з колін перед могилою коханого. Як загоїти їхні рани? 

Більше півсотні дітей залишилось сиротами лише в нашому батальйоні. Як це вплине на їхнє подальше життя? 

Днями бачила фото дитини, яка спить із фліскою загиблого батька. Пам'ятаю ніч, коли він намагався вийти з оточення… а тіло його змогли забрати з поля бою лише за чотири місяці – після деокупації Харківщини. Він точно у Вальгаллі, а от четверо його дітей… Що буде з ними?

Діти, це окрема тема цієї війни. Вже є дослідження і дуже імовірно, що всі наші діти травмовані – постійними сиренами, уроками у бомбосховищах, тривожними новинами, сльозами батьків. 

Цього тижня знайомі школярки, які пережили окупацію Ірпеня і влучання ракети в їхній будинок, руїни якого заблокували підвал, в якому вони переховувались, шокували похилу німецьку пару, яка їх прихистила. Побачивши гелікоптер зблизька, вже у мирній обстановці, дівчата в жаху впали на підлогу, закривши голову руками.

Мій давній знайомий лікар розповів, як його десятирічний похресник, якого дивом вивезли з Бучі – під обстрілами та переступаючи мертві тіла – приїхав на захід України та на ранок відрізав голови усім котам на подвір'ї. І це не поодинокий випадок божевілля у дітей від побаченого і пережитого.

Читайте також: Війську потрібна свіжа кров, або Ротацію тим, хто на "нулі"

Значна частина України пережила і досі переживає окупацію. Потерпає від обстрілів та гуманітарної катастрофи. Десятки тисяч сімей розірвані між країнами.

Що буде з нами надалі? Коли переможемо – як загоїмо ці травми війни?

Мої діти, які не бачили мене дев'ять місяців війни і не знали, чи побачать мене знову – як це відобразиться на їхній психіці в майбутньому? Що пам'ятатимуть вони про цю війну?

І під час служби, і зараз після демобілізації я відчуваю гостру провину за те, що обрала війну, а не дітей. Але поки не можу покаятись у цьому. І, якби була змога повернути час назад, мій вибір був би тим самим. Бо кожний із нас робить свій внесок у перемогу – тим, що вміє найкраще. 

Травма не оминула жодного з нас. Відтепер ми – нація "трьохсотих" різного ступеня важкості. Це стосується і військового, і цивільного населення; тих, хто залишився, і тих, хто виїхав з країни.

Але ми маємо вірити, що ми все здолаємо і перемога буде за нами. 

Ірина Сєргєєва