Війську потрібна свіжа кров, або Ротацію тим, хто на "нулі"

На десятому місяці війни більша частина придатного до служби населення почуває себе на релаксі в тилу, а держава вигадує каральні заходи для тих, хто залишає позиції. 

А як щодо ротацій та мобілізації тих, хто вважає війну не своєю справою, Хто прийме бій під час чергового наступу навали? 

Наші бійці, звісно, залізобетон. Але вони не безсмертні.

Декілька тижнів тому я демобілізувалась із війська, де протягом дев’яти місяців перебувала у зоні бойових дій, переважно займаючись тими, кого називають "Груз 200". 

Мій випадок із звільненням в запас – це виключення із правил, оскільки маю трьох дітей і чоловіка, який також на фронті. Підстави для звільнення в запас за законом можна перерахувати на пальцях однієї руки. А от тих, кого варто відправити хоча б на ротацію – тисячі. І це вже реальна проблема.

Тема із посиленням відповідальності за самовільне залишення поля бою сколихнула в мені хвилю обурення, яка змусила зачинитись у кімнаті від дітей, які мене не бачили ці довгі дев’ять місяців війни, і "сісти за перо". Навіть звільнившись, я не залишаю думку про продовження служби в подальшому, адже знаю, що війна буде довга.

Мій батальйон у зоні бойових із 24 лютого. На початок війни ми мали три сформовані роти резервістів тероборони, які вже зранку відправились на позиції – в Жуляни та Гостомель. 

Людей, які сотнями приходили до Солом’янської РДА, щоб долучитись до захисту країни, ми озброювали, вантажили в "газельку" і відправляли слідом. Переважно цивільні, без навичок, "голі-босі" з огляду на необхідність тижнями перебувати на позиціях просто неба, спати на бетоні чи мерзлій землі. Місяць лютий. Форми – 0, екіпірування – 0, провіанту – 0.

Люди – від 18 до 70, жінки і чоловіки – підписували контакт, писали рапорт про те, що вважають себе здоровими, отримували "калаш" та 120 набоїв і відправлялись на "газелі" у невідоме. 

Я вихоплювала із черги на підписання контракту хлопців в кедах та легкій куртці та відправляла додому – одягатися та екіпіруватись. Бо навіть їжі, води з собою ніхто не видавав. Я висмикувала за руки із черги двадцятилітніх дівчат і вмовляла їх долучитися до паперової роботи у штабі. Але деякі бачили свою участь виключно із зброєю в руках.

Ці дівчата, хлопці і нині на бойових – вже майже 10 місяців. У холоді, без нормального сну, можливості бачити рідних. І змоги звільнитись. 

В останній день служби я спілкувалася з офіцером на пункті постійної дислокації (ППД). У нього онкологія, немолодий вік і купа супутніх хвороб. Але висновок військово-лікарської комісії – обмежено придатний, тож має продовжити службу.

Ми батальйон територіальної оборони Києва. Наприклад я, підписуючи контракт у 2017 році, знала, що точно не поїду із Києва, якщо війна прийде у моє місто. Так само й більшість бійців батальйону. Але в березні наші підрозділи були в Ірпені та Бучі, а на початку квітня – вже у Харкові. Зараз – у пеклі під Бахмутом.

Жодного разу наші підрозділи не залишили позицій. Жодного разу ніхто не сказав, що Харків – то не Київ і ми на це не підписувались. Ми просто виконували і продовжуємо виконувати свій обов’язок, розуміючи ситуацію в країні. Нас знала вся Харківщина – за мужність та незламність. 

Півтора місяці батальйон утримував позиції в селі Дементіївка, за яку точились жорстокі бої. На голови бійців прилітало до тисячі снарядів на день – арта, танки, гелікоптери. У нас – калашмати та декілька снайперів. Як вони вистояли у цих боях в умовах оперативного оточення, я не уявляю.

Мене не було з ними. Я зустрічала на під’їзді до харківського моргу тіла понівечених хлопців і займалася їх відправкою додому. Бої були такі, що не завжди була можливість забрати тіла та евакуювати поранених. 

Село Дементіївка стало для нас місцем особистої трагедії. Для кожного. А також для десятків родин наших полеглих героїв.

За сім місяців служби на Харківщині я не була у Києві. Для мене це було страшним покаранням – поїхати додому. 

Рідного міста я боялась як вогню. Я боялась, що мене там "поплавить" насамперед через те, що воно вже забуло про війну. 

Сьогодні Києву дістається. Прильоти повертають людей у реальність війни. Але ж у Харкові вони не закінчувались увесь цей час. Щоденні прильоти ракет, відсутність ефективного ПВО, смерті цивільних, руйнування.

Сьогодні я чую з усіх сторін страшне:

– щось вони нас повільно звільняють, хай вже там піднапружаться;

– в тероборону пішли за пільгами та квартирами, хай і сидять там на фронті;

– у мене зір -5, я нічого не вмію, який з мене воїн.

Втекти за кордон можна за 7000 умовних одиниць хабаря.

Чи не здається комусь, що щось у цій ситуації не так? 

Дійсно, наразі грошове забезпечення військ доволі пристойне. Але повірте, я знаю багатьох, хто б віддав свої кровні разом із стрілецькою позицією в окопі. Але ж змоги такої вони не мають навіть в теорії. 

Нам всім потрібен відпочинок. Ми всі "поплавлені", "контужені", виснажені. Ті, хто залишив свої сім’ї і дім зранку 24 лютого і з того часу їх не бачив.

Зараз у нашому суспільстві не можна допустити ставлення до військових як до небезпечних та хворих, як це було протягом восьми років війни на Донбасі. 

"Контужений" не має бути образою і синонімом неадекватності, як це прижилось у цивільних. Має бути розуміння, що у кожної людини, яка повернулась із бойових – своя трагедія, травма, фізична або ментальна. І кожен, кожен може опинитися у цій шкурі.

Ще у 2015 році мій наставник та інструктор із військової підготовки сказав, що з огляду на ситуацію в світі, в Україні рано чи пізно кожній статевозрілій людині доведеться взяти зброю до рук. Я хочу, щоб ви пам’ятали про це, як і я. Бо цілком може так і статися.

Я раджу усім, хто не вміє стріляти, піти вчитись уже зараз (адже ми, тероборона, ще десять місяців тому – учителі, фінансисти, офісний планктон). А командуванню – нарешті припинити їхати на тих хто везе і фантазувати на тему каральних заходів. 

Нам потрібна мобілізація (адже сусіди за зиму планують призвати 2 мільйоні свіжих туш) та масштабна підготовка заміни тих, хто увесь цей час поливає потом і кров’ю нашу землю.

Ірина Сєргєєва