На вістрі майбутнього
Лише втративши все до кінця,
ми здобуваємо свободу.
"Бійцівський клуб"
Життя постійно нам доводить, що часто нашим ціннісним пріоритетом стає саме те, що ми ризикуємо втратити. І знову Свобода стала для нас першим пріоритетом. Так було в 2004, 2014, так є і зараз.
Одна річ – отримати свободу у спадок, як невід'ємний атрибут повсякденного життя. І зовсім інша – коли ця свобода була вистраждана, виплакана, вичекана в окупації, коли в часи розпачу тобі здавалось, що все безповоротно втрачено, але з останніх сил ти продовжував працювати та вірити, що час звільнення неодмінно настане.
На жаль, саме після таких потрясінь ми починаємо відрізняти справжні цінності від вартості інших речей, чітко розуміти причинно-наслідкові зв'язки й оберігати те, без чого не представляємо своє подальше життя.
Пройшовши та відчувши всі наслідки російської окупації, ми ще раз переконались, що наші страхи та страхи росіян суттєво різняться за своєю сутністю та здатністю мотивувати до дій.
Наш мотивуючий фактор – не страх смерті, а страх життя, яке буде покалічене та роздерте, якщо руські "прийдуть" до наших домівок.
Це страх того, що не ми будемо планувати в часі та просторі своє майбутнє і майбутнє нашої держави.
Це страх того, що наші діти будуть рости не у себе вдома, любити та вивчати історії інших країн, з болем в серці згадуючи власну.
Ми готові віддати власні життя за те, щоб ми, наші діти, онуки та наступні покоління не жили в болі та стражданнях з невиліковним комплексом жертви та тугою за втраченим домом.
Ми на 100 відсотків знаємо, що нас очікує, якщо ми програємо цю війну. Сотні років гонінь, голодоморів та геноциду відтворюють у нашій генетичній пам'яті яскраві картини минулого та не залишають жодних сумнівів.
Можливо, ми ще не вимріяли те, якою має бути наша країна після перемоги, проте ми б'ємось за право та свободу самостійно визначати, формувати та наповнювати змістом це майбутнє. Це і є наша свобода!
Про те, за що б'ються окупанти, та їхню мотивацію вже достатньо сказано: частина приїхала підзаробити та по можливості "пограбувати слабшого", хтось прийшов з мобілізацією і не хоче потрапити до в'язниці.
Так, переважна більшість із них продовжує перебувати в рабстві у концепції "руського миру", яка чітко проштампувала в їхній свідомості відповіді на запитання про те, хто вони, а хто – вороги з іншого світу, і як потрібно до них ставитись.
Питання в тому, що цих мотивацій достатньо для того, щоб підтримувати війну та плекати власну ненависть до України та зовнішнього світу, але явно замало для того, щоб ризикувати за це власним життям.
Пересічний руський ще не стоїть перед загрозою втратити власний світ, який він любить або ненавидить і до якого емоційно прив'язаний. Їхні квартири, сім'ї та рідні, їхні дачі та друзі, їхній спосіб життя та зона комфорту перебувають в умовній безпеці. Згідно з їхньою "картиною світу", вони мають повернутись у своє середовище і бажано з "наваром". Інакше в цьому немає сенсу.
"Імперська велич", казки про захист російськомовних та інші концептуальні паразити розлітаються на друзки, коли вони бачать на горизонті обриси власної смерті.
Більшість росіян, які навіть гіпотетично не можуть уявити можливість власної загибелі в Україні, хочуть втекти від неї подалі та заховатись. Сотні тисяч російських громадян, які швидко "всмоктались" поміж населення на територіях найближчих країн – цьому яскрава демонстрація.
Страх смерті в росіян значно перевищує всі інші можливі страхи – перед відсутністю роботи, тюремним ув'язненням, поганим життям… Ми (українці) не хочемо такого життя, яке не зможемо самі творити. Вони (росіяни) не хочуть смерті, яка демонструє беззмістовність їхнього життя. І в цьому наша гідність!
Але рано чи пізно нам також потрібно буде дати відповідь на запитання: заради якого життя та заради якого майбутнього ми ведемо цю боротьбу?
Що в нашому майбутньому такого цінного, що дає нам сили зараз протистояти цьому "вселенському злу"?
Яку ми дамо спільну відповідь на питання "Хто ми такі?", "Де ми знаходимось та в якому світі живемо?", "Які у нас відносини з цим світом та навіщо все це?".
Під час війни ми всі об'єднані метою перемоги над росіянами. Це надмета, і є спільне розуміння, що, якщо ми її не досягнемо, це зруйнує наше майбутнє та призведе до скаліченого майбутнього нашої держави. Але ми потребуємо спільного великого сенсу існування й у мирний час. Така ж сама надмета має об'єднати людей і після перемоги.
Ми зараз долаємо всі перешкоди від страху втратити домівки, державу, свободу формувати майбутнє… І це дуже сильний мотиватор, проте це мотивація "від" страху можливих втрат. А для розбудови майбутнього нам потрібна мотивація "до".
Нам потрібно навчитись творити спільне майбутнє і йти до нього. Йти до нашого найкращого творіння – до синергії всіх творінь та творців, які будуть вимріювати майбутню Україну та власне майбутнє в ній.
Позитивний нюанс ще й у тому, що наша надмета стосується не лише нас. Надмета і великий сенс існування полягає і в тому, що ми несемо в якості дару людству. І тут наше усвідомлення Свободи може стати проривною силою у світі.
Світ підзабув про цінність свободи як базису та необхідної умови для реалізації інших цінностей: прав людини, демократіі, творчості. Можливо, це і є одна з реальних причин кризи демократії у світі.
Через справжнє розуміння Свободи ми зможемо допомогти світу віднайти зміст таких понять як "мир", "солідарність", "партнерство".
Ми вже на власному досвіді змогли продемонструвати, як нація, яка прагне свободи, може здолати набагато сильнішого технічно ворога. І чудеса та магія тільки починаються!
Ми – борці за власне майбутнє. Це визнаний факт з боку багатьох наших міжнародних друзів та партнерів. Але нам ще потрібно стати цілісними творцями власного майбутнього, віднайшовши великий сенс нашого спільного існування.
Сергій Ткаченко
