Як російсько-українську війну сприймають у світі і як про це говорити з іноземцями

Мою особистість сформував Захід, я провів за кордоном майже 7 років і, здається, навіть трішки зміг зрозуміти світ.

Світ не такий, яким би нам хотілось його бачити. На жаль, він повен росіян. На жаль, нам доведеться з ними співіснувати. І дуже часто мене, як українського письменника, з початку війни почали запрошувати на дискусії з росіянами – "Чому б вам із ними не поговорити?".

Звісно, я переповнений емоціями, бо мені, як кожному українцю, говорити з ними немає про що. 

Та це зрозуміло нам, але не європейцям. Це для нас все очевидно: те, що відбувається на фронті – зовсім не локальний конфлікт за якусь територію, який можна обговорити за столом і знайти компроміс, а повноцінна війна націй. 

На щастя, світові високопосадовці розуміють, що насправді відбувається в Україні. Сполучені Штати готові визнати росію країною-терористом. А от пересічним європейцям все треба пояснювати. І дуже важливо знати, як правильно це робити. 

Якщо ми дозволимо собі емоції, то здаватимемось радикалами, в кращому разі нас сприймуть за жертву. Тож нам потрібно розмовляти з європейцями їхньою мовою. 

За час війни я відвідав більше десяти країн, провів майже 30 подій, говорив із різними людьми. Я ініціюю ці розмови. Це як панельні дискусії на літературних фестивалях, так і розмови з людьми, які прийшли послухати читання поезії. 

Але головне – це також смол-токи (невимушені розмови – УП) про Україну за будь-якої нагоди й обставин із випадковими людьми на вулицях, у транспорті тощо.

Потрібно і важливо, говорячи з іноземцями, використовувати правильну лексику: в Україні немає конфлікту, а є війна; в Україні немає сепаратиських регіонів, є окуповані росією землі. 

Загалом сприйняття війни залежить від географічного розташування конкретної країни, рівня висвітлення теми у медіа, а також "успішності" метастазів російської пропаганди. Здається, усе просто. Будь-яка країна, яка межує з росією, мала б все розуміти без пояснень.

Та країни, залежні від природних ресурсів країни-агресора, намагаються шукати сірі тони в чорно-білих причинах війни. Ці держави страждають найбільше, їм не потрібна ця війна. 

Але я хочу перейти до особистих історій, оскільки випадкові, навіть вирвані з контексту, приклади найкраще передають настрої людей.

Яке ставлення в іноземців до війни в Україні

Думаю, Польща з перших днів показала себе, як справжній друг і надійний партнер.

Поляки добре знають про російську окупацію. Один з моїх знайомих навіть поділився жартом: якщо б полякам довелося одночасно воювати з німцями та росіянами, то першими пішли б на німців. Це обов'язок. Бо приємне – на потім. 

Мій хост в Торонто, до речі, емігрував у Канаду саме з Польщі, яка була під гнітом росії, де його змушували вступати в радянську армію. Він каже, що росіяни зробили базу навпроти його дому й огородили, через що школярем він мусив долати 40 хвилин дороги до школи, замість звичних п'яти. 

Поляки з нами, і я навіть забуду (але і розкажу) історію старого таксиста, який в перші дні війни запитав, чому б нам не віддати ту частинку землі заради миру? Я нагадав йому про Варшавське повстання. 

Зараз я перебуваю в Канаді, де також інформація транслюється з об'єктивних ракурсів. В якомусь сенсі це навіть нецікаво, бо тут я зустрічаю лише підтримку. А останні пів року я те й роблю, що готуюся до всіх можливих запитань та контраргументів.

Зовсім по-іншому було в Австрії, де я здирав із тролейбусної зупинки дурнуватий плакат про обійми силуетів в українських та російських кольорах. Чи в Німеччині, де доводилось пояснювати німецьким контролерам, що росіянка вдає з себе українку, щоб безкоштовно проїхати в потязі. росіяни – не жертви цієї війни.

Найвеселіша історія відбулася у Франції. На одному виступі якась жінка завела мантру про "велику російську культуру", але коли я запитав, кого з російських письменників вона читала, та не змогла назвати навіть одного прізвища. Чудова демонстрація російської фейкової бульбашки. 

Ще наївною була історія в Словенії – країні, яку я полюбив усім серцем. У момент, коли ми перераховували злочини росії в Україні, жіночка ледь не до сліз доводила, що не всі росіяни погані, і закінчила риторично безглуздим запитанням: "А як же любов?".

Я промовчав. Не знаю, що відповісти адептам аб'юзивних стосунків. 

Як говорити зі світом про війну?

Особливо там, де війна здається дуже далекою, де люди втомились від війни, почали асбтрагуватись, і, як би нам не було боляче чи незрозуміло, але живуть звичним життям, своєю рутиною.

Вони випивають ранкову каву, роблять вечірні покупки, зустрічаються з друзями в кафе, навіть планують відпустки та продовжують перейматися через буденне: робочі дедлайни, вступні іспити дітей, рахунки, які треба сплачувати. 

Я провів сотні розмов і зробив підбірку практичних порад, які працюють у більшості випадків. Сподіваюсь, вони будуть вам корисними:

1. Погоджуватись з європейцями, що є 0,1% адекватних росіян (вони переважно в лавах ЗСУ або довго живуть в Україні), але в період війни ми з росіянами говорити не хочемо.
   
   Можна погодитись про позицію "жертви", посилатися на психологів, які не рекомендують, щоб жертва та ґвалтівник перетинались. 
2. Говорити, що росіяни лише "проти війни", але таку фразу скаже будь-яка адекватна людина. Бо хто ж підтримує війну?
   
   Але якщо росіянам ставити додаткові запитання, вони будуть повторювати риторику путіна: Крим – російський, в Україні – щоб захищати російськомовних, примусово читати Пушкіна. Насправді більш-менш розумні росіяни просто використовують ситуацію на свою користь. Але ми не бачили жодного масового протесту від росіян, які нещодавно втекли від мобілізації. 
3. Справа в тому, що європейці намагаються міряти росіян своїми критеріями, цінностями, базованими на демократії та свободі слова. Але з росіянами так не працює, вони – інші. Вони не підтримують демократію, вони постійно брешуть.
   
   Важливо надавати приклади: обстріл одеського порту після "зернової угоди", Оленівка і вбивство азовців…
4. Вдаватися до історії України, яку європейці не знають, з конкретними датами та фактами, щоб довести: ми – не братські народи, між нами завжди були війни: Голодомор 32–33-го років, війна УПА проти радянської влади 41 – 53-х років, десятки прецедентів, коли українська мова підпадала під заборону. 
5. Не ми почали війну, не дві сторони винні – винна лише росія, яка вигадала причини для нападу.
   
   Нам росіяни не потрібні, нам немає до них діла, нехай займаються чим завгодно на своїй великій території. Нам просто треба, щоб вони пішли з наших земель.
   
   Ця риторика дуже добре працює: нам немає що ділити з російським народом, і ми хочемо, щоб він дав нам спокій. 

6. Варто наводити простий побутовий приклад про сусіда, який вдерся до твоєї 3-кімнатної квартири та заявив, що коридор та спальня тепер належать йому.
7. Вказуємо на всі попередні війни росії: Грузія, Молдова, Сирія, Чечня...
8. Говоримо про Польщу, Балтійські країни, які росія, як і Україну, не визнає, не сприймає за окремі нації. Це офіційно говорять самі росіяни, що підтверджує: росіяни – ксенофоби.
   
   Нагадуйте, що росіяни негативно ставляться до ЛГБТ та "кольорових людей". Підтверджуємо фактами, що росіяни – інші. Їм не місце серед цивілізованого світу.
9. Згадуйте усі безглузді заяви росіян про біозброю, про створення ковіду Україною, про вбивства російськомовних дітей. росіянам промивали голови більше 20 років. Так, імовірно, вони також жертви політики путіна, але факт такий, що у війні винен не лише путін, а офіційно 82% росіян, які його повністю підтримують, та всі інші, які не змогли цьому запобігти. Це – колективна відповідальність усіх росіян. 

10. "Так, але"… Частково погоджуйтеся з європейцями, давайте їм знати, що ми їх розуміємо, але, враховуючи обставини, ми мусимо бути дуже чіткими в своїх поглядах. 

Читайте також: 6 порад, як комунікувати з іноземними лідерськими спільнотами

Головне – створити на телефоні підбірку фото- та відеодоказів злочинів росіян з Бучі, Маріуполя, Краматорська, Вінниці. Якщо не допомагають аргументи, покажіть фото – тоді європейці стають емпатичними й усе стає зрозумілим. 

Іван Байдак