"Не розумію, чому світ просто спостерігає, як Україну знищують". Лист Говарда Баффета Андрію Ставніцеру
Передмова від Андрія Ставніцера
Ми познайомились із Говардом під час фандрейзингу для Superhumans, та це одне із найнеочікуваніших знайомств мого життя. Спадкоємець, мабуть, найбільшого багатства світу виявився скромнішим, благороднішим та більш чуйним за всіх, кого я знав.
Говард все життя присвятив філантропії, він свідомо їздить у найгарячіші точки світу, щоб на власні очі побачити, що відбувається, та допомогти там, де це принесе найбільший вплив. Він керує величезним фондом Howard Buffet Foundation, який рятує найбідніші країни від голоду та, очевидно, отримує сотні запитів про допомогу.
Цікавий факт: Говард ніколи не відповідає на листи чи смс довше 15 хвилин від моменту отримання. У мене розвинувся комплекс: чому Говард встигає відповісти за 15 хвилин, а я вже 2 години думаю? Тоді сідаю і пишу відповіді ;))
Листа, опублікованого нижче, Говард написав мені 23 листопада, у день чергової атаки росіян на українську інфраструктуру.
Я вагався, але зрештою вирішив, що ці слова занадто сильні, щоб я залишився їх єдиним читачем. Здається, нам, українцям, вони зараз стануть у нагоді.
Дякую, Говарде.
Із дозволу автора публікую фрагмент нашої переписки.
***
Андрію, емоції – частина виживання. Немає нічого поганого у демонстрації емоцій. Я постійно повторюю, що у моєму житті ще не було періоду, який настільки глибоко вимагає усієї моєї уваги, ніж період війни в Україні.
Я усе життя працюю в зонах конфліктів. Я бачив дітей, які помирають від голоду. Спілкувався з дітьми-солдатами, яким у 8 років розкривали грудну клітину та змушували приймати кокаїн, щоб вони могли вбивати.
Я розмовляв із людьми у Сьєрра-Леоне, які не мають рук, бо повстанці відтинали їх у покарання за "неправильне" голосування – вони називали це "короткий рукав".
Під час конфлікту в Боснії я просто стояв і дивився, не вірячи своїм очам, на футбольне поле, перетворене на цвинтар – так багато людей було вбито так швидко, що їх просто ніде більше було ховати.
Я відчував запах горілої плоті людей, закатованих повстанцями, та фотографував страшні наслідки геноциду в Руанді… Там і у Боснії я відчував щось найбільше схоже на емоції, які переповнюють мене, коли я бачу, що відбувається в Україні.
Але Україна перевершує все, що я бачив.
Чого я не розумію про Україну – це чому світ просто спостерігає.
Ми не є бездіяльними, але ми робимо недостатньо, щоб зупинити цілеспрямовані та систематичні тортури й убивства мирного населення – із жорстокістю, якої я не бачив у своєму житті. Це абсолютні злочини та варварська поведінка. А ми долучаємося лише частково, тим самим лише надаючи цій різні шанс тривати.
Люди зручно забули про обіцянку, яку ми дали Україні в 90-ті. Ми не мали зобов'язань воювати у В'єтнамі або Афганістані. Але ми маємо зобов'язання перед Україною – захищати ваш суверенітет.
Ми з жахом оглядаємося на дії колишніх режимів та персоналій і кажемо: "Ніколи знову", але "ніколи знову" розгортається просто перед нашими очима, і ми спостерігаємо, ми дозволяємо цьому відбуватися!
Людство повторює свої найгірші помилки, які тільки знала історія.
Я не знаю, що сказати народу України зараз. Які слова зараз будуть доречними?
Чи прошу я пробачення за те, що у світі немає достатньо сильного лідерства для жорсткої відповіді та закінчення цього жаху?
Чи визнаю я, що багатьом набагато зручніше красиво стояти поруч, не беручи на себе відповідальності за рішення вчинити правильно?
Чи бачу я, що є люди, яким простіше спостерігати з безпечної дистанції за тим, як знищується ціла нація?
Чи усвідомлюю я, що більшість занадто боїться наслідків дій, щоби діяти? Я справді не розумію цього боягузливого світу.
Напевне я знаю лише одне – у той день, коли мене спитають, що я робив, коли Україну атакували, моя совість мусить бути впевнена, що я зробив все, що міг, що я використав всі ресурси, які були мені доступні. Цього недостатньо, але це я можу.
Побачимося у день Перемоги… І цей день буде сповнений емоціями.
