До Дня Гідності і Свободи. Наша втома не може відібрати шанс на українське майбутнє
Сьогодні день Гідності і Свободи.
На фото дитячі очі. Це очі моєї дитини. Через них дитина лише починає пізнавати світ. Пізнавати Україну, в якій вона буде жити.
А в якій Україні вона буде жити? Це питання мене хвилює вже давно. І я не маю відповіді на це питання. Бо це залежить не лише від мене.
Сьогодні складно всім. Воякам на фронті, які по коліна в багні "ловлять" 120, 152 і іншого калібру снаряди. Важко вдовам загиблих вояків, які опинились віч-на-віч з розбитими мріями.
Складно внутрішньопереміщеним сім'ям, які тимчасово живуть в гуртожитках і інших, не надто комфортних, приміщеннях.
Важко дітям, які змушені вчитись в умовах війни, а за кордоном вчитись по двох програмах.
Важко мамам, які зараз не можуть пообіцяти і дати своїм дітям все те, що вони могли дати до 24 лютого.
Важко стареньким людям, які нікуди не поїхали із зони бойових дій, бо нема куди вже тікати і не хочеться на старості літ кудись тікати. Вони хочуть померти в своїх хатах.
Важко людям, які втратили свій бізнес і починають з "нуля". Важко без світла, а багатьом і без тепла.
Важко 9 місяців бігати посеред ночі в укриття. Важко планувати нове майбутнє, бо сьогодення відібрало попереднє майбутнє. Важко всім. Всі втомились.
Але чи можемо ми собі дозволити, щоб наша втома відібрала (вкотре) в нас подарований нам шанс на СВОЄ майбутнє? Саме своє, наше, сплановане і побудоване нами. Без чужих цінностей, чужих вказівок, чужої національної пам'яті, чужого всього.
Чи можемо ми собі зараз, в цей переломний переможний момент дозволити собі слабкість і зневіру?
Уявіть собі і загляньте в скляні очі дитини, яка в 1933 році не хотіла нових іграшок, а просто хотіла їсти, лежачи біля мертвої мами.
Уявіть собі і загляньте в очі тим українцям, яких вивезли з їхніх домів в холодні бараки сибіру, без світла, унітазу і ванни. І вони ще там народжували дітей.
Уявіть собі і загляньте в очі українським воякам, які в часі другої світової вмирали за майбутню нашу Незалежність. Саме майбутню, бо вони усвідомлювали неможливість її здобуття тоді. Вони помирали по лісах і криївках приреченими. І в гарнізонних храмах їх ніхто не відспівував, а багато хто з них не отримав навіть могили.
Уявіть собі і загляньте в очі вашим дітям у майбутньому. Коли ви, "втікаючи" від війни і власної Гідності, не будете мати відповіді на питання вашої дитини "чому так сталось, що ми знов програли?"
Уявіть собі, що ми програли за крок до...
Гідність і Свобода – це не лише фотка з українським прапором (хоча це також важливо). Свобода і Гідність – це стиснуті зуби і бажання йти до кінця. До нашої, такої ще далекої, але вже такої близької Перемоги.
Свобода і Гідність – це бути впевненими, що колись ми заглянемо в очі нашим дітям і з усмішкою їм скажемо: "Так, ми це зробили. Ми змогли. Ми сильні. І так буде завжди".
З днем Гідності і Свободи, сильні українці!
Антон Петрівський, військовослужбовець 80-ї окремої десантно-штурмової бригади, член команди проєкту "Локальна історія"
