Зуб за зуб, або Якщо раптом захочеться пожаліти рядового ваньку

Пластиковому лотку із золотими коронками і протезами

із села Піски-Радьківські, що був знайдений

на Харківщині після деокупації восени 2022 року,

присвячується.

У Владивостоці мобілізували чоловіка, сліпого на одне око, а інше він нещодавно пошкодив у п'яній бійці. 

А в Приморському краю забрали на війну вчителя географії і за сумісництвом фізкультури. Він був єдиним вчителем географії у школі, відтак всі батьки й колеги почали збір підписів про те, щоб йому дали відтермінування. 

У Тюмені мобілізували 59-річного чоловіка, у якого за плечима лише військова кафедра…

Щойно ви прочитали короткий перелік місцевих трагедій з телеграм-каналу російської пропагандистки Симоньян.

У телеграмі Собчак такі ж історії. 

У Москві мобілізували вчителя історії 11-х класів, який в армії не служив, бойового досвіду не має. За ним плачуть усі його учні й просять не позбавляти їх можливості готуватись до ЄДЕ (єдиного державного екзамену – ред.). 

У Казані мобілізували чоловіка, який утримує матір-інваліда та дитину-інваліда. 

В Омській області мобілізували чоловіка, в якого в минулому був перелом хребта. А в Свердловській області на війну забрали батька чотирьох малолітніх дітей, яких він виховує без матері…

Здавалося б, це реальні історії, людські долі, несправедливість, сльози, трагізм, безнадійність… А от не торкають і все тут.

Чи шкода мені людей, які стоять у чергах на кордонах на виїзд з росії? Не шкода. 

Чи шкода мені людей, які не змогли виїхати? Теж не шкода. 

Чи шкода мені жіночку, якій у Криму було "все так душевно, по-домашнєму"? Ні краплі.

Можливо, хтось пожаліє хоча б "хороших" росіян за те, що їм стане складніше вибиратися за кордон? 

Чи, можливо, хтось пожаліє тих росіян, які втратили роботу через масовий вихід компаній із росії? 

А чи, зрештою, може, бодай підбадьоримо тамтешніх за те, що їм більше ніколи не відчути чарівний смак біг-мака в роті? Знову ні.

У мене загалом є людські почуття, відчуття та співпереживання, але всі вони зовсім не стосуються людей, які мешкають у росії.

Це як після ковіду – коли втрачається смак і запах. Тут втратились відчуття, здатність шкодувати, співпереживати, розуміти… Причому назавжди. 

Я не можу і не хочу більше розуміти росіян…

Але, мабуть, єдине, що так і залишиться незрозумілим, чому вони досі вважаються людьми, а не біологічними істотами.

Лоток із золотими зубами

У селі Піски-Радьківські Ізюмського району на Харківщині після деокупації поліція виявила катівню, де росіяни утримували місцевих мешканців, АТОвців та полонених із Збройних сил України. 

Поліція вже встановила низку фактів катувань. Серед них – закопування людини живцем, надягання на людину протигазу з тліючою ганчіркою, ґвалтування фалоімітатором...

А найжахливіша знахідка, яку світ не бачив з часів Другої світової – пластиковий лоток із золотими коронками і протезами.

Джерело

Пам'ятаєте відчуття, коли ми побачили цей лоток?

Згадайте! Холод, мороз по шкірі, отетеріння і люта ненависть… Начебто ми отримали харківський Аушвіц чи Бухенвальд.

Згадайте усвідомлення нереальності побаченого й усвідомлення того, скільки людей могло перейти через ту катівню?

Вже пізніше з'явилась новина, що той лоток окупанти могли вкрасти у місцевого стоматолога під час того, як пограбували його дім. Але чи легше від того….

Стоматолог буцімто розповів, що вкрали той лоток окупанти для того, щоб залякувати полонених людей. Уявіть жах і фізичний біль полонених, яких окупанти спочатку фізично катували, а потім демонстрували свою зверхність і велич, мовляв, можемо ще й так, вказуючи на лоток із коронками. 

Тобто вони прекрасно усвідомлювали, що роблять і для чого їм той кривавий крадений скарб. От тільки чи усвідомлювали вони те, що, по суті, насправді повторюють дії фашистів у Аушвіці чи Бухенвальді?

Та напевно все ж таки вони почувалися безкарними військовими богами, що можуть все. Так тому і чинили: грубо, страшно і на межі людського усвідомлення.

Під час окупації місцеві чули постійні нелюдські крики людей з тієї катівні, де чинився геноцид над українцями. 

Коротка історія і довга трагедія харківського села

До повномасштабного вторгнення Росії в Україну 24 лютого населення села Піски-Радьківські становило 2507 осіб. 

Маленьке село, яке згадується у Вікіпедії як таке, що одного разу вже постраждало внаслідок геноциду українського народу, проведеного урядом СССР в 1932–1933 роках. 

Жертвами попереднього геноциду в Пісках-Радьківських та у сусідній Маліївці були 176 людей. Це тільки встановлені жертви. 

Село відоме ще й тим, що тоді в ньому базувалася українська повстанська організація "Головний Штаб Національно-Повстанських Військ". Остання навесні-влітку 1933 року боролася з грабіжницькими хлібозаготівлями та готувалася до масового повстання на півдні Харківщини, аби повалити радянську владу та посприяти відновленню незалежності України.

За даними перепису 2001 року, 91,34% населення визнавали українську мову як рідну і лише 8,42% за таку вважали російську.

У новітній історії село було окуповане російськими військами у квітні 2022-го, звільнене від російських окупантів 25 вересня під час контрнаступу ЗСУ на Харківщині.

Це коротка історія одного села в Харківській області. І це довга трагедія одного села, яка перегукується з мільйонами інших трагедій по всій Україні.

І якщо раптом комусь колись закортить пожаліти росіян, згадайте пластиковий лоток із золотими коронками з Харківщини. 

Або згадайте три тростиночки запеклої плоті, коли робили ексгумацію тіл у Бучі: жінки і двох її дітей. Одна тростиночка була довше метра – жінчина, а менші за розміром, відповідно – дітей. Вони були заживо обвуглені нелюдами, коли намагалися втекти від війни. 

А ще можна згадати обличчя жінки з Бородянки, у будинок якої росіяни стріляли з танка. Вона, наївна, показала у вікно дитину – може, не стрілятимуть далі? Наївна… 

Голова може луснути, якщо згадати й усвідомити всі жахи війни, які вчинили російські біологічні істоти.

Однак зараз просто усвідомте: цей великий російський балалаєчний оркестр на чолі з диригентом-маніяком дограє свої останні акорди на борту корабля, що тоне.

Людмила Євсєєнко, директор Фонду Інновацій і Розвитку-Україна