Три фактори, що наблизять крах Росії та Путіна
В Росії передчуття майбутнього хаосу та катастрофи: осінь 2022-го все частіше порівнюють із лютим напередодні революції 1917-го. "Роздратовані патріоти" з жахом бачать більш ніж реальну перспективу військової поразки, політичної кризи, економічного колапсу та розпаду Російської Федерації.
Під тиском українського війська російська армія зазнає суттєвих втрат і людей, і техніки та змушена поступово відступати з окупованих територій України.
Економіка Росії, що видається ззовні міцною, все більше відчуває наслідки міжнародних санкцій.
В країні відбувається "часткова" мобілізація, що не лише бентежить, а й жахає "глибинний народ". І ось вже соціологи зауважують, що в російському суспільстві зростає рівень тривожності.
За таких умов стабільність політичної конструкції, вибудуваної Путіним, видається оманливою.
Поки що система стійка. Але всередині неї відбуваються процеси, що поволі руйнують режим.
І мова не лише про те, що в колах істеблішменту посилюються сумніви щодо можливостей Путіна впоратися з кризою, поглиблюються внутрішні суперечності й конфлікти (досить згадати, наприклад, про конфронтацію власника ПВК "Вагнер" Євгєнія Прігожина та губернатора Санкт-Петербурга Алєксандра Бєглова), а удільні князьки намагаються досягти своїх цілей, шантажуючи Кремль протестами в регіонах.
Останнім часом у політичній системі почали виділятися декілька факторів, які в майбутньому посилять турбулентність у Росії.
По-перше, результатом спроб Кремля вирішити проблему поповнення знекровлених частин і стабілізувати ситуацію на російсько-українському фронті після контрнаступів української армії стало те, що держава втратила монополію на силовий ресурс.
Йдеться про появу великих баронів зі своїми приватними арміями. Вочевидь, ці ПВК будуть із часом відігравати більш активну роль. Особливо в постпутінській Росії.
Ці нові оператори силового ресурсу – не лише власник ПВК "Вагнер" Євгеній Прігожин та очільник Чечні Рамзан Кадиров, які претендують відігравати серйозну політичну роль. До них варто віднести й православного мільярдера Константіна Малофєєва. Останній прагне створити всеросійський православний рух на зразок дореволюційних чорносотенців і вже почав мобілізацію футбольних ультрас.
Свої ПВК мають намір створити й менеджери великих держкорпорацій "Ростех" і "Роснефть".
Силовий ресурс надає ваги політичним амбіціям Прігожина та Кадирова: їх вже не сприймають як маргіналів. Але серед аналітиків поширена думка, що значимість цих персон Кремль може навмисне перебільшувати. Мета – продемонструвати Заходу, що існує загроза, що до влади дорвуться "бєспрєдєльщіки", з якими прийде повний хаос. І на їхньому тлі сам Путін виглядає вже не гопніком, а ледь не респектабельним авторитарним лідером, який здатен утримати таких навіжених і забезпечити стабільність у Росії.
По-друге, військові поразки на російсько-українському фронті та публічна критика дій найвищого керівництва з боку "роздратованих патріотів", а також Прігожина та Кадирова, призвели до того, що надбанням гласності стали конфлікти між різними групами в Міністерстві оборони та Генеральному штабі РФ.
Як наслідок, двоє давніх суперників – міністр оборони Сєргєй Шойгу та очільник Генштабу Валєрій Гєрасімов – об'єднали свої зусилля заради супротиву конкурентам і збереженню своїх позицій.
Серед декількох конкуруючих груп вищого військового керівництва варто виокремити групу "молодих генералів". На її чолі стоїть командувач Об'єднаного угруповання військ РФ у районі проведення "специальной военной операции", генерал армії Сєргєй Суровікін. Він має давній конфлікт із Шойгу та Гєрасімовим, а також добрі стосунки з Прігожиним. І хоча кремлівські пропагандисти ліплять із Суровікіна "генерала Лєбєдя", він повністю орієнтований на Путіна та готовий виконати будь-який його наказ.
По-третє, Путін усе більше звужує коло тих, із ким радиться для прийняття стратегічних рішень. Наприклад, він перестав спілкуватися з головою правління "Газпром" Алєксєєм Міллером. Відтепер Путін отримує інформацію з енергетичних питань від першого віцепрем'єра Андрєя Бєлоусова.
Та звуження кола осіб, із якими радиться господар Кремля, почасти призводить до неадекватних оцінок ситуацій і, відповідно, до ухвалення невірних рішень. А це, своєю чергою, загрожує існуванню системи та руйнує її.
У цьому оточенні провідні ролі й надалі відіграють секретар Радбезу Ніколай Патрушев, акціонер банку "Россия" Юрій Ковальчук, а також креатура останнього – заступник очільника АП Сєргєй Кірієнко.
Сьогодні перед Кірієнком стоїть завдання створити нову ідеологію для "глибинного народу", що її умовно можна сформулювати як "народження нації". Її сутність: у боротьбі з "гейропейцями" та "піндосами" росіяни збирають "исконные русские земли", підіймаються з колін і змінюють геополітичну мапу світу.
Хоча російська еліта втомилася від війни і її лякає перспектива ядерного апокаліпсису, тим не менше, сьогодні маловірогідні операції на зразок "Табакерки" (палацовий заколот) чи "Валькірії" (військовий заколот).
Як бачимо з подій останніх восьми місяців, у російській армії відбувався негативний відбір, коли на посади призначали не талановитих і вправних, а відданих. Поки що такий генералітет аж ніяк не здатен до організації заколотів. Не спостерігаємо й розколу серед політичної еліти.
Та вірогідність сценаріїв "Табакерки" чи "Валькірії" аж ніяк не на нулі: все колись відбувається вперше. І якщо виходити з деяких непрямих ознак, то Путін побоюється суб'єктності російських генералів і підготовки замаху на себе з боку військових, яких публічно звинувачують у принизливих поразках на фронтах російсько-української війни.
При цьому на дії Кремля значно впливають і майбутні президентські вибори в 2024 році. Цілком можливо, що російські чиновники та бізнесмени, як зазначає "The Washington Post", "спустошені та пригнічені" й чекають на зміну влади. Але, незважаючи на інформацію про можливих наступників президента, що час від часу з'являється в ЗМІ, схоже, у Кремлі визначилися з тим, що ніякого трансферу влади не буде, а Путін знову стане кандидатом на виборах–2024.
З одного боку, в Кремлі вважають, що найближчим часом будь-яка зміна конфігурації влади загрожує колапсом. Путін же відіграє роль стабілізатора в побудованій ним системі, де поміж різними групами панує жорстка конкуренція.
З іншого, можливо, і сам Путін не проти й надалі займати президентський кабінет у Сенатському палаці. У цьому разі поява в ЗМІ припущень щодо вірогідних наступників Путіна (а серед них називають міністра сільського господарства Дмітрія Патрушева, прем'єр-міністра Міхаіла Мішустіна, мера Москви Сєргєя Собяніна та інших), скоріше має розглядатися як намагання представників різних веж Кремля дискредитувати своїх опонентів.
Роблячи ставку на переобрання Путіна, Кремль прагне досягти одразу кількох цілей.
- По-перше, показати Путіна як сильного лідера, який здатен і надалі відігравати роль стабілізатора системи в ядерній державі та запобігти дезінтеграції Росії.
- По-друге, консолідувати еліти, щоби припинити шарварок і рейвах щодо можливого трансферу влади.
- По-третє, надіслати меседж Заходу про те, що Путін ще довго триматиме владу, й домовлятися про мир доведеться саме з ним, а не з його наступником.
Чи розуміють у Москві обмеженість власних ресурсів у порівнянні з колективним Заходом? Чи розуміють, що поразка у війні та економічний і політичний колапс – це більш ніж реалістичний сценарій?
Російська політологиня Татьяна Становая відзначає, що "об'єктивно ситуація погана, але Путіну так не здається".
Розробляючи власну стратегію, в Кремлі сподіваються, що їм вдасться "день простоять, да ночь продержаться", а прості росіяни будуть і надалі терпіти, стиснувши зуби. А там, дивись, і складеться так, що Європа втомиться підтримувати Україну фінансами та воєнними засобами, а в США переможуть республіканці та Дональд Трамп… За такого сценарію, чекають у Кремлі, Захід піде на вигідні для Москви умови та й змусить Київ їх прийняти.
Принаймні для Кремля лоєм на душу пролилися слова лідера республіканської меншості в Палаті представників США Кевіна Маккарті про те, що, у разі перемоги його партії на проміжних виборах до Конгресу 8 листопада допомогу Україні буде скорочено. А для нашої країни це насправді осторога.
Та поки що головні партнери нашої країни – США, ЄС, Канада – зголошуються "продовжувати підтримувати Україну стільки, скільки потрібно".
Володимир Кравченко
