Притягнення Росії до відповідальності за воєнні злочини в Україні

Репортаж з України. Досвідчена військова кореспондентка веде кампанію зі збору доказів російських злочинів, що можуть бути використані в суді проти Путіна, його командування та їхніх військ.

Я вчена та письменниця. Я експертка з питань прав людини. Я мати. Але в глибині душі я й досі воєнний кореспондент. За 35 років я побувала не менш ніж на 18-ти війнах і писала про них як журналістка.

Морозного лютневого ранку, готуючись прочитати лекцію в Єльському університеті про різні конфлікти, де я побувала – Боснія, Руанда, Косово, Сьєрра-Леоне, – я почула новину про те, що Володимир Путін вторгся в Україну. 

Я добре знайома з військовою тактикою Путіна, тож одразу зрозуміла, що мені треба їхати в Україну та документувати злочини, вчинені проти мирного населення. 

Втім, у мене були трохи інші цілі, які відрізнялися від звичайного журналістського завдання. 

Мені здавалося, що я маю працювати в епіцентрі розслідування воєнних злочинів. А таке розслідування мало рано чи пізно розпочатися.

Та спершу мені потрібно розповісти вам про Тату та її червоні тюльпани.

Тюльпани в Бучі

Легше ніколи не стане. Ти сидиш у зруйнованому будинку, в полі, що поросло бур'янами, чи за розбитим кухонним столом. Ти сидиш із чиєюсь дружиною, батьком або сестрою, братом, другом. Ти слухаєш, як їхню кохану людину кудись потягли, і додому вона вже не повернулася.

Твій співрозмовник каже, як усе їхнє життя закінчилося тієї миті, коли близьку людину забрали. Ти слухаєш. Уважно розглядаєш співрозмовника. 

Вони живі, їхні тіла рухаються, вони їдять, п'ють, розмовляють. Але від горя їхні обличчя заціпило в такій гримасі страждання, що вони видаються радше мертвими, ніж живими.

Тата (ім'я героїні я змінила) стоїть у дворі свого зруйнованого будинку в Бучі, де в лютому та березні відбувалася битва між російськими та українськими військами. 

Їй 55, але вона виглядає років на десять старшою. На ній подертий зелений светр, спортивні штани та жовтий шарф із візерунком. 

Вона курить, нервово ходить, плаче, витирає очі, сміється чи кричить щось російською – мовою, якою говорять багато мешканців Бучі, – хлопцям по сусідству, які допомагають її онучці відбудувати будинок, знищений ракетою. 

Працюють вони мовчки. Я – чужинець з іншої країни з блокнотом – не викликаю в них жодного інтересу.

Як і я, Тата – мати. Але мій син живий. Її син, Андрій 36-ти років, зник незабаром після того, як російські війська увійшли до Бучі. Пізніше його знайшли мертвим. 

Я чула про сина Тати від її сусідів через паркан. "Хлопець зник, – сказав мені один із сусідів Тати. – Солдати робили з ним страшні речі".

Жахливі речі – надто сухий опис для того, що ми бачимо на фото тіла Андрія. Я розглядала сотні фотографій сирійців, яких катували під час війни у ​​цій країні. Але навіть цей досвід не допоміг мені стримати напад нудоти від одного погляду на фото Андрія. 

Йому видавили очі, вибили всі зуби з однієї з щелеп. У праве око йому встромили шампур, кінчик якого висовувався з лівого вуха.

"За що?" – запитала Тата. Зрозуміло, відповіді на її питання не існує. 

Немає слів, якими можна було б втішити жертву шоку від такого звірства. 

Пізніше я знайду знімки Андрія у молодшому віці. Колись він був привабливим чоловіком з відкритим обличчям та світлими кучерями.

Тата розповіла мені, як у місто в'їхали колони броньованої техніки. Солдати спочатку відкрили стрілянину, а потім загнали більшість мешканців у підвали їхніх будинків. 

У сестри Тати епілепсія, вона померла в 53 роки, коли ховалася з нею та іншими в підвалі. Таті довелося кілька днів провести поруч із її тілом, благаючи солдатів дати дозвіл поховати сестру. 

І поки їхня родина колупала мерзлу землю, щоб поховати тіло сестри, солдати казали їй, що вона повинна бути їм вдячна, адже вони прийшли рятувати городян від тих, кого ті називали "українськими нацистами".

У Бучі розпочиналася весна. На дорогу падав вишневий цвіт, білий, як зірки. У садах розпустилися криваво-червоні тюльпани. Багато дворів – навіть ті, де російські танки розворотили своїми гусеницями клумби, – прикрашали цілі ряди тюльпанів яскравого забарвлення: червоних, жовтих, білих.

Буча потопала у квітах. Я чула спів птахів. В іншому світі та в інший час це було мирне місто.

Відлуння смерті. Ознаки життя

Багато років тому Буча була невеликим містечком під Києвом, куди мешканці столиці приїжджали на літо на свої дачі. 

Сьогодні дорога до Бучі – це поле битви. Виїжджаєш із Києва повз закритий авіаційний завод "Антонов", потім іржаві танкові їжаки та бліндажі.

Далі їдеш через Ірпінь повз підірваний міст, по руїнах якого намагалися перебратися біженці під снайперським і танковим вогнем. Їдеш повз одну за одною знищені залізничні станції. І нарешті приїжджаєш.

Буча стала "спальним" передмістям, де ті, кому були не по кишені столичні ціни, поселилися по радянських багатоповерхівках та затишних маленьких будиночках пастельних відтінків з невеликою ділянкою та залізними воротами. 

Тепер це місце пахне смертю. Тут відбувалося зло. Згідно зі звітами Amnesty International, зло включало тортури. Страти без суду (вбивство без належного судового оформлення). Розстріл житлових будинків артилерією.

Тижнями тіла вбитих мешканців Бучі лежали просто на вулицях, у підвалах, у полях та братських могилах. 

На міському цвинтарі я сіла під пишною кроною липи, розговорившись із Владиславом Мінченком. Він – волонтер, гробар, який розповідає мені, як невдовзі після відступу росіян ховав "сотні" тіл у могилі за церквою святого апостола Андрія Первозванного із золотим куполом. 

"Потім ми знаходили нові тіла, – продовжує він. – Їх почали приносити сюди". 

Багато хто досі не опізнаний. Один із мешканців Бучі розповів мені, що, коли вони пішли збирати трупи – в квартирах, біля колодязів, просто на вулиці, – у них скінчилися спеціальні мішки, тому довелося загортати вбитих у прості чорні сміттєві пакети.

Але життя повертається навіть у прокляті місця. У Бучі за цим процесом можна спостерігати, ніби на вповільненій перемотці. 

Зрештою, навіть після війни життя має тривати.

Боснійські школи у Сребрениці відкрилися невдовзі після геноциду 1995 року.

У Руанді навесні 1994 року було вбито 800 тисяч мирних жителів, в основному з племені тутсі. Незабаром на тих же полях, де незадовго до цього проливалася кров, виросли кукурудза та кава. 

Трохи більше ніж через місяць після відступу росіян почалося очищення Бучі. Люди поверталися до своїх розбитих будиночків пастельного кольору, де квітучі кущі вже визирали з-за парканів.

У супермаркеті було повно покупців, які несли кошики з овочами, молоком та сиром. Не видно усмішок і не чути розмов. У їхніх поглядах і мовчазних вітаннях, звернених один до одного, читалося: "Ти теж вижив". Відчинялися кафе. Незабаром мав запрацювати інтернет.

Біля храму святого Андрія отець Андрій зустрічав європейських парламентаріїв, які приїжджали з офіційним візитом, щоб засвідчити воєнні злочини.

Професорка соціології Мічиганського університету та голова Центру Вайзера з Європи та Євразії. Женев'єва Зубрицька розповіла мені, що "подібно до того, як Аушвіц став умовним позначенням жахів Голокосту, так і Бучу через багато років згадуватимуть як символ війни в Україні".

Отець Андрій показав на телефоні відео від 26 лютого. У ньому видно, як у перші дні вторгнення над його церквою здіймався дим. "Ще до того, як ми дізналися, що станеться далі", – сказав він.

Ми обговорили Бога та свободу волі: "Не розумію, як Кирило – патріарх московський і всієї русі – міг допустити це путінське смертовбивство. Якби він був справжнім патріархом, він би розмовляв би з людьми, як батько зі своїми дітьми. Але він не ставиться до людей (жителів Бучі) як до людей – лише як до території, яку треба завоювати".

За підрахунками отця Андрія, в Бучі загинули 412 осіб, але це число не остаточне.

"Людей убивали просто так. Коли вони стояли в черзі за їжею чи їхали машиною", – розповідає священник.

Він веде мене за храм – туди, де на землі видно свіжий темно-бурий горбок. Тут, каже він, нещодавно поховали ще близько 30 людей.

"Людина вільна обрати зло, – коментує отець Андрій. – Але й вибір на користь добра робить лише вона сама. Вбиває людей не Бог".

Я думала, що сказала мені Тата, коли обіймала її на прощання; її мокра від сліз щока притулилася до мого светра. Пошепки Тата запитала: "Можеш собі уявити невимовний біль від загибелі своєї дитини? А тепер уяви, що його при цьому понівечили. У кожному будинку в цьому місті когось убили".

У мене в голові крутився рядок з поеми Томаса Стернза Еліота "Геронтіон": "Після такого знання, яке прощення?".

Проєкт "Розплата"

25 лютого, наступного дня після початку російського вторгнення в Україну, у мене задзвонив телефон. На іншому кінці був британський письменник та дослідник Пітер Померанцев.

Пітер, старший науковий співробітник Інституту Агора при Університеті Джонса Гопкінса, вважається провідним фахівцем із російської пропаганди. Він народився у Києві в родині радянських дисидентів і з 2014-го року активно працює з провідними українськими письменниками, журналістами, інтелектуалами та політиками.

Голос Померанцева був покручений болем. Його не влаштовувало, запевнив мене він, просто читати про Україну в газетних статтях чи навіть писати ці статті самому.

"Що ми можемо зобити?" – спитав він мене зі сум'яттям у голосі.

Я розповіла Пітеру, що щойно завершила один проєкт і можу поділитися з ним подробицями ініціативи, яку я реалізувала для Фонду демократії ООН у Ємені, Сирії та Іраку.

Ми з моєю командою навчали місцевих журналістів ретельно збирати докази воєнних злочинів за найточнішою методикою (про неї пізніше), щоби свідчення очевидців можна було зрештою використати під час міжнародних трибуналів.

Судячи зі швидкості, інтенсивності та масштабу воєнних злочинів в Україні, сказала я, збирати їх потрібно в режимі реального часу: тільки так можна спробувати досягти справедливості на міжнародному рівні.

Я запропонувала поєднати зусилля та застосувати вже знайомий мені шаблон до цього конфлікту.

За свою багаторічну кар'єру журналіста я висвітлювала три геноциди: у Сребрениці, у Руанді та винищення єзидів у Іраку. Але декілька років тому я з'ясувала, що всі мої архіви, всі ті рядки ретельно розмічених записників "Молескін" не відповідали суворим судовим стандартам.

Коли мене викликали до Гаазького суду виступити свідком злочинів, які я побачила у Боснії, Сьєрра-Леоні чи Косово, пам'ять мене підводила, а записи виявлялися надто неорганізованими.

Той факт, що моя журналістська робота не годиться як доказ у суді, дозволив мені усвідомити: у моїй освіті є серйозна прогалина. Все життя я вивчала прояви людської природи на війні, але я не знала, як через суд домагатися припинення воєн та відновлення справедливості.

Тому в 2015 році я вступила до Школи права та дипломатії Флетчера при Університеті Тафтса як науковий співробітник та вивчала міжнародне право й відносини, отримавши врешті черговий вчений ступінь.

У наступні роки за підтримки ООН та Центру Суфану я почала працювати в Сирії, Ємені та Іраку з моїми колегами Ніколь Танг, Лілою Джасінто та іншими.

Ми навчали журналістів, як збирати документальні докази воєнних злочинів. При цьому їхні дані не мали зазнавати впливу певних чинників: травми, яку перенесли свідки злочинів, присутності в районі події місцевої армії чи ополчення, а також інших подібних "спотворень".

Моя теорія полягає в тому, що, як і у співробітників екстрених служб (фельдшери швидкої допомоги, пожежники, поліцейські та працівники гуманітарних місій), журналісти також мають доступ до інформації, яка може виявитися в суді незамінною.

Журналісти спілкуються з усіма: жертвами чи свідками жахливих подій, працівниками екстрених служб, біженцями із зони бойових дій, а також із самими учасниками збройного конфлікту. Після того, як слідчі ООН чи Міжнародного кримінального суду прибувають на місце злочину, до суду може пройти ще кілька років.

Візьміть бодай Боснію. За підсумками цього конфлікту звинувачення від Міжнародного кримінального суду щодо колишньої Югославії отримали 162 особи. Але вирок ухвалили лише стосовно 91 з них.

Між закінченням війни та відновленням країни жертви не отримали ні справедливості, ні хоч якогось полегшення своїх страждань. А воєнні злочинці мали багато часу на те, аби втекти.

Радован Караджич, який отримав прізвисько "Різник Боснії", маскувався як божевільний цілитель, доки його не впіймали у 2008-му році.

А реальний винний у жахах тієї війни президент Сербії Слободан Мілошевич, хоч і був доставлений до Гааги просто в домашніх капцях, помер до вироку.

Якщо подумати про те, що в Боснії зґвалтували від 20 до 40 тисяч жінок і вбили вісім тисяч чоловіків лише у Сребрениці, 91 вирок видається обурливо малою цифрою.

Читайте також: Уроки трибуналу над Мілошевичем. Прокурор Джеффрі Найс про політичний тиск у Гаазі та майбутні суди в Україні

Починаючи з війни у ​​Сирії, ми, документалісти воєнних злочинів, почали діяти послідовніше.

Ми почали вдаватися до різних методик, на кшталт тих, що використовують у своїй прекрасній роботі британець Еліот Хіггінс та його проєкт Bellingcat (це колектив розслідувачів, які спеціалізуються на перевірці фактів та розвідці з використанням відкритих джерел).

У Сирії у багатьох були смартфони, за допомогою яких досить просто фіксувати руйнування від путінських бомб або шеврони на формі солдатів Асада, які займалися викраденням людей.

На тій війні докази, які можна перевірити за іншими джерелами – GPS, цифрові мітки, супутникові знімки, – збирати в електронному вигляді стало швидко і просто.

Для Сьюзен Мейселас, фотографа агентства "Magnum", яка висвітлювала війни в Латинській Америці та отримала премію МакАртура, зокрема за фотографії з Курдистану, важливо, що ми працюємо над фіксацією воєнних злочинів безпосередньо під час конфлікту. Україна – це перший такий випадок, за її словами.

Того дня, коли мені зателефонував Пітер Померанцев, народився проєкт "Розплата. Свідчить Україна" (The Reckoning Project. Ukraine Testifies). Він з'явився на світ завдяки моєму глибокому почуттю безсилля – а також суміші сорому та горя – через те, що я стала свідком таких злодіянь.

Я так і не оговталася від вигляду нескінченних рядів могил чоловіків і хлопчиків із Сребрениці, і від історій їхніх матерів та дружин, які розповідали, як їхніх коханих перед тим, як убити, виривали в них просто з рук. Або від вигляду трупів жертв геноциду в Руанді, що розкладаються на палючому літньому сонці. Або від страждань мешканців Південного Судану, Східного Тимору, Афганістану, Іраку, Ємену.

Незабаром ми заручилися підтримкою уряду США та запустили проєкт – під моїм керівництвом разом із Пітером Померанцевим та командою Лабораторії журалістики суспільного інтересу на чолі з Наталeю Гуменюк (українською журналісткою, яка вже 20 років висвітлює конфлікти в різних точках планети) .

Нам допомагали професійні архівісти та юристи. Гуменюк знайшла 15 журналістів та документалістів з різних частин України та зібрала їх у Києві на тренінг Раджі Абдула Салами – сирійського палестинця, завдяки зусиллям якого ми зібрали більшу частину свідчень у Сирії.

Деякі з наших дослідників приїхали з окупованих територій (наприклад, Донецької та Луганської областей), а інші з нещодавно захоплених міст на кшталт Херсона або населених пунктів, де розгорталися найкривавіші події війни: Суми, Чернігів, Харків. Декілька людей пережили полон. Один розповідав, що росіяни позбавили його волі на вісім днів, під час яких його били, морили голодом і завдавали принижень. Його єдина провина: він побачив злочини самих росіян.

Наша команда збирає свідчення воєнних злочинів і злочинів проти людяності: бомбардування лікарень, театру, що знищили, в Маріуполі, позасудових вбивств та страт.

Це відчайдушно хоробрі люди: вони документують воєнні злочини у своїй власній країні просто під час війни. Коли на одному з ранніх етапів нашої роботи я запитала кількох із них, чи до снаги їм така робота, вони з подивом поглянули на мене, а один із них майже обурено відповів: "Це мій народ. Мої сусіди. Вибору нема. Ми мусимо це робити".

Що таке геноцид

Спочатку тобі трапляється окремий випадок. Потім ти зустрічаєш схожі. В межах одного міста, потім у всьому регіоні й нарешті по всій країні. Згодом ти починаєш помічати закономірності в будь-якому масовому вбивстві й розумієш, що задум полягав у навмисному знищенні населення та стиранні слідів його ідентичності.

Приблизно з таких позицій суд щодо воєнних злочинів розглядає будь-який геноцид. Сам термін "геноцид" виник у 1944 році, і вигадала його людина, яка здобула вищу освіту не де-небудь, а у Львові, місті на заході сучасної України.

Єврей, юрист Рафаель Лемкін, радник старшого прокурора з боку США на Нюрнберзькому процесі, поєднав грецький корінь genos (рід) з латинським cide (вбивати), намагаючись знайти відповідне визначення для висловлювання та осмислення вчинених нацистами масових убивств.

Питанням, наскільки ця війна відповідає визначенням геноциду, дослідники перейматимуться ще багато місяців і років. Але історія цього разу вирішила не чекати.

Ірина Венедіктова, ще донедавна генеральний прокурор України, вирішила розглядати справи про воєнні злочини, допоки ще не згасли пожежі від недавніх битв. Її команда вже зібрала гігантський список із 13 з лишком тисяч злочинів, які, як наполягають автори списку, скоїла росія (загалом у багатьох різних державних відомств різних країн світу розглядається близько 25 тисяч таких випадків).

Венедіктова та її соратники впевнені, що справедливість буде відновлено швидше, поки докази ще свіжі, а самі злочинці ще перебувають на території України.

Одного спекотного травневого ранку в Києві я зустрілася з Венедіктовою; через два місяці президент Зеленський вимагатиме відправити її у відставку разом із очільником Служби безпеки України (Зеленський наполягав, що деякі члени їхніх команд "працювали проти держави" шляхом "колабораційної діяльності" на користь росії).

Мене супроводжували Пітер Померанцев та Вейн Джордаш, британський юрист, який займається воєнними злочинами; у проєкті "Розплата" він працює радником (у такій же ролі до його послуг вдавалися влада Лівії та В'єтнаму).

Читайте також: Британський юрист Вейн Джордаш: Злочини Росії не є випадковими, це її метод

Венедіктова раніше викладала у вищому навчальному закладі конституційне право. Як і її колишній керівник, вона носить одяг у мілітарі-стилі: камуфляжні штани, футболка захисного зеленого кольору. У неї пряме темне волосся, яскраво-сині очі та міцне рукостискання. У кабінеті, повному чоловіків, відчувався її авторитет.

"Саме в цьому моя мета, – заявляла вона, – змусити путіна та його сили відповісти за те, що вони зробили". Венедіктова розповіла мені, що поки в Україні працюють закордонні слідчі, а міжнародні суди чекають від них зібраних доказів, Україна сама проводить суди з більшості воєнних злочинів.

У травні Генпрокуратура України під її керівництвом ініціювала перший суд із цієї серії. На лаві підсудних був 21-річний російський військовослужбовець Вадим Шишимарін. Він отримав довічний термін за те, що застрелив 62-річного мирного жителя в перші дні війни, незважаючи на те, що стверджував, що виконував наказ.

Читайте також: "Правда, що Зеленський усім роздав зброю?" Історія першого вироку за воєнний злочин

Повз будівлі із вікнами, закладеними мішками з піском, ми пройшли до її кабінету. Там ми обговорили зв'язок між геноцидом та кремлівською машиною пропаганди, яка, по суті, намагається знищити саму українську ідентичність.

Багато українців, яких я зустріла, казали мені, що російські солдати були впевнені, що прийшли "денацифікувати" їхню країну, звільнити їх від поганих українців у владі, повернути їхню націю в лоно росії.

Покоління назад у Руанді до такої тактики вдавалися загони Інтерахамве – ополченці хуту, основні винуватці геноциду. Їхнім найдієвішим інструментом були передачі "Радіо тисячі пагорбів", в ефірі якого звучали заклики до членів племені хуту вбивати тутсі, як тарганів, які не варті того, аби жити. Російська пропаганда розпочала "денацифікацію", а потім перейшла до демонізації самих українців, вимагаючи їх знищення.

Один із таких пропагандистів – Тимофій Сергєйцев, який вимагав стерти українську національну ідентичність та підтримував кампанію колективного покарання українського народу. У квітні він написав колонку, в якій закликав до "денацифікації" України та заявив, що українці мають "засвоїти" досвід війни "як історичний урок та спокутування (своєї) провини".

Вейн Джордаш коментує це так: "Не думаю, що будь-коли до цього бачив, щоб від імені держави в ході сучасного конфлікту відкрито закликали до геноциду".

Страшна книга Путіна

Це третя путінська війна, де я побувала. Першою була так звана Друга чеченська у 2000-му році. Я була у Грозному, коли він упав під натиском російських військ. Найбільше мені запам'ятався застиглий краєвид повної розрухи. Складно забути і страх, який пронизує тебе до нутрощів.

Я пам'ятаю жахливий звук путінських бомб. Пам'ятаю запах стрілянини, постійний гуркіт артилерії, шум лопатей бойових вертольотів, калюжі липкої крові на підлозі польового госпіталю – колишньої школи, де я ховалася.

Я пам'ятаю крики солдатів, яким ампутували кінцівки без анестезії. Пам'ятаю, як виснажені люди пленталися вулицями, наче тіні.

Я пам'ятаю жорстокість до мирних людей, які ховалися у підвалах для картоплі, не знаючи, чи вони переживуть чергову ніч.

Пам'ятаю, як мені було страшно після того, як я на останньому заряді батарейки супутникового телефону продиктувала редакції в Лондоні репортаж про падіння Грозного – і залишилася одна без зв'язку. Після цього я спробувала навчити зовсім юних чеченських бійців якимось найпростішим фразам англійською. Серед жаху та безвиході ми намагалися безглуздо жартувати, сміятися та гризти черствий хліб.

Надворі стояла глибока ніч, крізь яку пробивалося лише світло від багаття. Хлопці-солдати казали, що вранці до нашого села зайдуть росіяни й усіх уб'ють. Танки вже оточують нас, казали вони. Потім прийшов їхній командир і наказав на ранок залишити позицію; вони мали піти в гори і сховатися там.

Командир радив мені піти з ними. Але я не мала російської візи: на територію Чечні я потрапила нелегально, гірськими стежками. Якби мене спіймали, мене розстріляли б як іноземного шпигуна.

"Ти схожа на мою старшу сестру, – сказав мені один із чеченських хлопців, який чистив свій автомат Калашникова. – Іди з нами. Якщо ти потрапиш до росіян, вони тебе просто вб'ють".

Ми з ним вийшли прогулятися повз школу, перероблену під лікарню для тих, хто підірвався на мінах під час відступу з Грозного.

З'ясувалося, що росіяни заманили їх у пастку. Їм передали, що відступ через смугу нічийної землі є безпечним. Але її замінували. У результаті чеченцям довелося йти через цю смугу по тілах товаришів, що підірвалися. Їхні білосніжні зимові маскувальні халати були заляпані кров'ю.

Мій колега Мігель Хіль Морено де Мора, з яким ми працювали в Сараєво (пізніше він загинув, висвітлюючи війну в Сьєрра-Леоні), попереджав, що звуки путінських бомб зведуть мене з розуму. Він мав рацію. Іноді мені здавалося, що я втрачаю зв'язок із реальністю.

Потім мене почали долати думки, що живою я звідси не виберусь ніколи. Пам'ятаю, що намагалася знайти втіху в молитві, думаючи, що принаймні помру віруючою людиною. Я застала падіння міста; я написала про це і встигла передати свій репортаж до того, як у мого телефону сіла батарея.

Але я не загинула.

Того ранку я не пішла з солдатами і залишилася в селі на свій страх і ризик. Я виїхала машиною з водієм-інгушем. На мені був чеченський жіночий одяг, а на руках – чиєсь немовля. Пам'ятаю, що в дзеркалі заднього виду вже було видно російські танки, які, мов жахливі чорні павуки, заповзали до села. Його було повністю знищено; швидше за все, старенькі, з якими я ховалась у їхніх підвалах, заставлених скляними банками з консервацією, загинули.

У Сирії я побувала на другій путінській війні. На той час, коли путін вступив у цей конфлікт, президент Башар аль-Асад уже спалив половину своєї країни. Але путін додав і свої завершальні штрихи. Він знищив східний Алеппо. Він бомбив лікарні разом із лікарями, медсестрами та пораненими. Він бомбардував школи і стирав на порох житлові райони.

Водночас росія розпочала й пропагандистську війну. Ферми тролів та проасадівські журналісти почали дискредитувати гуманітарні організації на кшталт "Білих касок" – волонтерів, які витягували мирних мешканців з-під руїн після бомбардувань.

А тепер я на своїй третій путінській війні.

Але російські солдати у Бучі належали вже до нового покоління росіян. У Чечні я бачила солдатів настільки юних, що, коли вони плакали від болю при пораненні, вони кликали маму. Але солдати з Бучі могли бути їхніми синами, а деякі – навіть онуками. За іронією долі, деякі з них були чеченцями, вірними путінській маріонетці рамзану кадирову (тому їх і називають кадировцями).

Багато мешканців Бучі розповідали мені, що жорстокість чи ввічливість російських солдатів залежала від регіону, з якого їх призвали.

"Ті, що з Байкалу, – говорила одна жінка про контрактників із сибірських регіонів, – найстрашніші".

Інші розповідали, що звірства коїли переважно командири, а молодші солдати намагалися поводитися з мирними українцями ввічливіше.

путін має план, як вести агресивну війну. Спочатку розпочинає роботу далекобійна артилерія. Потім – авіанальоти, які стирають з лиця землі цілі міста та виснажують рішучість їхніх мешканців.

Невипадково одним із керівників української операції путін призначив генерала Олександра Дворнікова, командувача російських військ у Сирії з 2015 по 2016 рік. Там він став відомий як "сирійський м'ясник".

Як і в Сирії, в Україні цілями путінських бомбардувань часто із застосуванням заборонених міжнародними конвенціями видів озброєнь стають "м'які" цілі, тобто лікарні, школи, притулки, склади продовольства.

По східному Алеппо стріляли некерованими ракетами, кластерними бомбами і термобаричними зарядами. В Україні до цього арсеналу додалися ще й боєприпаси, начинені термітом, який при горінні здатний розплавити метал. Саме під керівництвом Дворнікова було практично знищено портове місто Маріуполь.

Мета обстрілів невійськових цілей у Путіна може бути лише одна – масове вбивство найбільш беззахисних. Те, що це відбувається щоразу, місто за містом, говорить про наявність плану – отже, і путін, і Дворніков одного разу можуть постати перед судом як воєнні злочинці.

Повернення до саду 

Коли я писала репортажі з Руанди, Боснії чи Іраку, де ІДІЛ винищував єзидів, я не бачила всієї повноти геноциду – на відміну від України. Але я не залишаю поза увагою й окремі історії, з яких складається велика картина. Я не можу забути, що у кожного померлого колись було багате та насичене життя: своя історія, улюблена їжа, команди, за які вони вболівали.

У Бучі я опинилася 9 травня, у "День перемоги" СРСР у Другій світовій війні. У Києві була напружена атмосфера: у місті ходили чутки про можливу хімічну атаку, тому люди намагалися не виходити зайвий раз із дому.

Але 9 травня все було тихо. Коли я прийшла до (місцевої мешканки) Ірини Абрамової, вона сиділа за розбитим столом і, не відриваючись, дивилася кудись у далечінь. На ній була синя кофта, хустка та обручка.

Ми сиділи в саду тітки Ірини, бо її власний будинок, у якому вона прожила все життя, два місяці тому зруйнував російський мінометний снаряд. На клумбі росли червоні тюльпани, дзвіночки, маргаритки, а також кущі полуниці, що стелилися понизу. Хтось не полінувався написати на табличках назву кожної рослини і встромити їх у землю. На столі стояла попільничка з недопалком. Я спитала, звідки вона взялася. Ірина знизала плечима та відповіла, що це, напевно, Олега, її чоловіка, з яким вона прожила 17 років. Його вбили неподалік їхнього будинку.

Ірина розповіла мені – а також українським прокурорам та іншим журналістам – цю історію. Вони з Олегом та її старим батьком, Володимиром, жили у підвалі її будинку та варили картоплю на електроплитці; над головою в них точилися бої.

"Ні голоду, ні втоми ми не відчували, – казала вона. – Коли так страшно, то все неважливо".

Байдужим голосом Ірина перераховувала подробиці, показуючи мені чеку від гранати, яку солдат кинув у дверний отвір. Якось її батько смажив яйця на плитці та почув розрив снаряда десь зовсім неподалік.

"Мабуть, дому в нас тепер немає", – сказав батько, накладаючи яєчню на тарілку.

Ірина розповідала, як вони повзали з кімнати в кімнату навколішки, подалі від вікон, поки їх не вибило черговим вибухом. Потім прийшли солдати і наказали вийти з дому, примовляючи:

"Не образимо ми вас, ви що, не бачите, що ми росіяни? Ми прийшли звільнити вас".

Потім чоловіків обшукали та відібрали у них телефони.

"Ви що робите?" – закричала Ірина на одного з юних солдатів. Інший теж криком відповів: "Ви собі таку владу обрали, яка вбивала поліцію на Майдані, розстрілювала народ на Донбасі".

Потім Ірина почула ще один вибух і побачила, що її будинок охоплений полум'ям. Її батько намагався його гасити відром води. Вона згадує, як він закашлявся, а солдати засміялися, коли він намагався напитися води, а потім схопили Олега та зняли з нього сорочку, розшукуючи татуювання чи мітки від носіння зброї. Його вивели назовні.

"Мені сказали не лізти, – розповідає Ірина. – І я зрозуміла, що його зараз уб'ють".

Почувши звук пострілу, Ірина побігла надвір. Вона лише встигла побачити, як Олег валиться набік, а з його скроні бризкає кров. Поруч із ним сидів солдат і спокійно пив воду. Ірина намагалася заткнути фонтан крові зі скроні Олега, але відчула, як вона каже, що його серце вмирає. Вона впала навколішки і закричала солдатові:

"Убий мене, убий мене теж!".

До неї підійшов інший молодий солдат зі зброєю. Ірина каже, що по його очах було видно – він і справді роздумує, чи не виконати її прохання. Вона заплющила очі, чекаючи кулю в чоло, але натомість солдат сказав її батькові:

"Гей, діду, твоя дочка? Нехай валить звідси".

Олег загинув 5 березня. Його тіло лежало на розі, доки всі солдати та танки не покинули місто, а мертвих не почали прибирати. Ірина попрощалася з чоловіком та з молитвою поховала його 12 квітня. Калюжу крові на місці, де вбили Олега, прикрили простирадлом. Майже щодня Ірина приносить туди квіти.

Її чоловік, з яким вона познайомилася на роботі, був скромною людиною. Він зводив риштування для театрів та виставок. Дітей у них не було, але він любив тварин. Вона показала мені його фотографію на телефоні: молодий чоловік у будівельній касці ніжно пестить кошеня.

Чи розумів солдат, який убив Олега, що, коли він смикав спусковий гачок, він обривав усі нитки, які пов'язували Олега з усіма людьми в його житті, з його роботою, з усім його оточенням? Чи знав він, що в Олега три коти та собака, і він їх усіх любив? Чи знав він, що Олег захоплювався мотоспортом і щойно купив у подарунок собі старий мотоцикл?

"Весна прийшла, але вона принесла зло, – сказала мені Ірина. – Це місце прокляте на довгі роки".

Читайте також: Вбивство на розі Водопровідної та Яблунської. Різанина в Бучі 

Це сталося

Зрозуміло, наша команда, яка збирає свідчення очевидців на кшталт Ірини, не єдина, хто займається документацією воєнних злочинів. В Україні також працюють групи криміналістів, які збирають зразки ДНК та фрагменти кісток.

Також у цьому допомагають французька жандармерія, вибухотехніки зі Словаччини, британські експерти з воєнних злочинів, а також команда Міжнародного кримінального суду з 42 осіб.

Заступають на роботу і щойно навчені українські команди. Їх можна впізнати по жилетах з написом "Фахівець з розслідування воєнних злочинів", в яких вони схиляються біля братських могил, прочісують попелища розбомблених квартир, фотографують гільзи, займаються ексгумацією тіл.

У поїздках Україною я списала вже кілька блокнотів; їх вочевидь буде більше. На момент, коли війна закінчиться, у нас вже збереться корпус свідчень. Ми опитаємо більше 150 осіб, на підставі свідчень яких сформуємо позови до національних та міжнародних судів. Це небагато – але це теж початок. Процес буде йти болісно та довго.

Але в будь-якому разі ми збудуємо пам'ятник усім Олегам та Андріям, чия загибель без цих зусиль залишилася б забутою.

Я знову згадую Еліота: "Після такого пізнання, що за прощення?"

Зцілення не станеться, доки не буде відновлено правду – це підказує мені досвід усіх воєн, на яких я була, всі рани, завдані не лише бомбами, а й так званим перехідним правосуддям. Більш-менш успішно це вдалося зробити в ПАР, де після апартеїду працювали комісії зі встановлення істини та примирення.

У Руанді суди гачача також намагалися осмислити справжні причини геноциду. Але в Боснії – як і в незліченній кількості інших країн, розорених війнами, – досі панує брехня та переписування історії скоєних злочинів.

Частково урок нашої роботи полягає в тому, що ми не дозволимо переписати історію. Ми були тут, ми слухали, ми записували свідчення очевидців. Ці люди є. Це сталося. Як і мерці, поховані у братській могилі біля храму апостола Андрія, ці люди та їхні спогади – про те, як вони жили та вмирали, – нікуди більше не зникнуть.

Джанін Ді Джованні

Переклад з англійської: Любов Кнорозок

Джерело