Чому голодні продовжують голодувати, а знедолені – страждати? Загальна логіка пострадянського авторитаризму
Понад 30 років тому світ був сповнений надій: руйнувалася величезна тоталітарна машина, завершилася Холодна війна, впала Берлінська стіна, радянські солдати залишили територію Європи, створювалися нові національні держави. Деякі з них, зі здобуттям незалежності, почали будувати "демократію".
Але творців нових держав переслідувало, з-поміж іншого, дві проблеми:
- Зацикленість на минулому. Якась дивна впевненість, що, переслідуючи труп СРСР, вони створять щось нове;
- Відчуття, що незалежність розв'яже всі проблеми, що накопичилися за десятиліття.
Під час боротьби з тоталітарними чи авторитарними режимами найчастіше наголошується на необхідності руйнувати інструменти примусу. Відповідно можна припустити, що чим більше таких інструментів зруйновано, тим вільнішими люди стали.
Однак, якщо всі інструменти примусу зруйновано, то що забезпечує доступ громадян до правосуддя та справедливості?
Люди, які скидали радянський режим та розпочали поступовий процес встановлення свободи, є продуктом цього ж режиму.
Приходячи до влади, "борці за свободу" отримали доступ до політичної інфраструктури та величезної кількості бюджетозалежних виконавців. Хто б відмовився від такої влади?
Як показала подальша практика, багато держав так і не змогли сформулювати виразні політичні проєкти та звернулися до колективної пам'яті як джерела самообґрунтування та саморозуміння.
Згодом почало приходити усвідомлення, що ненависний режим нікуди не дівся, а трохи змінив форму та зміцнився. Від цього в колишніх радянських республіках дедалі дієвішим ставав принцип – що менш переконливий політичний проєкт, то більш репресивна держава.
Авторитаризм vs Демократія
Найчастіше люди вважають авторитаризм чимось діаметрально протилежним демократії. Певну роль у цьому відіграла популярна культура, з якої черпають карикатурні та катастрофічні уявлення про авторитаризм. Через це починає здаватися, що ми відразу помітимо зміни, такими разючими вони будуть.
Але чи все так просто?
Авторитарні політичні проєкти часто маскуються демократичними процедурами, наприклад, виборами. Вони регулярно проходять і, на перший погляд, є з кого обрати.
Усі ми знаємо, що делегування повноважень працює за принципом "одна людина – один голос". Тут ховається один із важливих елементів маніпуляції – реалізувати свої політичні права та свободи найчастіше намагається меншість населення, їм завжди можна протиставляти "мовчазну більшість".
Отже, можна підкріпити кількісними показниками відмову від модернізації: "вибори показали, у більшості немає запиту на зміни".
Політична участь нівелюється масовістю. Ззовні виглядає, що кожен "вільний" обирати, але в межах, встановлених більшістю. Так відбувається прийняття "того, що є" за належне – смиренність, а не збільшення якості.
Щоб альтернативні погляди ніколи не могли бути сформульовані – створюється образ ворога. Він конструюється так, щоби підходити під нього міг кожен, але особливо добре підходять іноземці та "їхні агенти".
Далі все просто, наші вороги – зло, отже, ми – добро, а добро не може, наприклад, займатися корупцією. Відповідно, суспільство фрагментується й ділиться на фракції. Консолідації немає, а ненависть, яка може звалитися в будь-який момент на кожного – є.
Сила колективної пам'яті
Але в чому полягає привабливість проєкту та сила контролю над пересічними громадянами? Чому люди не бунтують, а, наприклад, голодні продовжують голодувати, а знедолені – страждати, при цьому вважаючи, що так і має бути.
Чому люди, які ще вчора, цілком можливо, не змогли б сформулювати, що для них цінне і що вони готові відстоювати, сьогодні віднаходять цінності (іноді такі, які суперечать одна одній) і готові заради них йти на жертви, голодувати та страждати, як і за саме право їх мати?
Це пов'язано з тим, що сила контролю ґрунтується на уявленні про відсутність вибору та нав'язування його як очевидності. На самому початку ми не приходимо в "порожній" світ – він спочатку даний нам облаштованим і регламентованим.
Нас вчать говорити, писати, взаємодіяти з іншими людьми, ставати частиною колективу. Усе, що нам здається очевидним і зрозумілим, є результатом діяльності людей, які існували до нас і живуть одночасно з нами.
Людина самостійно здобуває лише малу частину знань про дійсність та своє місце в ній. І так само вона здобуває самостійно малу частину пам'яті.
Пам'ять – це інтерпретація спогадів, продукт людської діяльності, а отже, може бути регламентована та повторно відтворена.
Через те, що спогадів безліч і вони абсолютно різнопланові, політичні проєкти задають регламент, що і як саме пам'ятати. Сенс пережитого не статичний і змінюється, залежно від змін як самої людини, так і колективу. Відповідно, у пам'яті зберігається лише те, що безперервно підтримується та вкорінюється спільнотою.
Конструювання пам'яті, з погляду його авторів, додає авторитарному політичному проєктові цілісності та зрозумілості. Створюється щось незмінне, непорушне – фундамент, який "завжди був". А масштаби спільноти, умоглядно, зростають тими, хто був до тебе. Це, своєю чергою, зміцнює в колективі почуття цілого.
Інтерпретація пам'яті, що підтримується колективом, транслюється через апарат держави, політичну інфраструктуру, публічний простір і представників спільноти. З цього виходить ідея, теза, предмет побуту, будівля, музика, картина тощо – продукт діяльності колективу, який за своїм сенсом простий для сприйняття.
Одне з основних завдань – підштовхувати до соціальної дії. Тоді у людини (за умови, що вона прийняла нове знання) відбувається асоціація себе з чимось більшим, ніж вона сама – формується почуття цілого.
Які небезпеки має така робота з пам'яттю?
Пам'ять – це інтерпретація спогадів та, відповідно, спосіб реконструювання людьми свого минулого.
Коли ми, наприклад, "згадуємо" події минулого, насправді це образ, який був створений у публічному просторі. І далеко не факт, що цей "спогад" має хоч щось спільне з реальною подією.
У крайніх проявах може йтися про події минулого, яких взагалі не існувало, але сьогодні вони є константою й покликані додавати цілісності авторитарній спільноті. А характер відстоювання спільнотою істинності своїх уявлень, у крайніх формах, може переходити в екстремізм через граничність цих уявлень.
Масштабування авторитарного політичного проєкту залежатиме від того, наскільки гранична частина потрібна членам спільноти та яке місце в загальній структурі проєкту займатиме. А претензії на беззастережну істинність уявлень може і буде вести до радикалізації їх відстоювання членами спільноти.
У такі моменти авторитарні проєкти, які часто претендують на підміну держави собою, можуть виглядати привабливими для спільноти саме у своїх крайніх проявах (особливо в ситуаціях із низьким рівнем культури та освіченості її членів), надаючи їм почуття цілого та уявну самоповагу.
Така перспектива роздумів відчиняє шлях до того, щоби розглядати причини стагнації пострадянських авторитарних проєктів.
З одного боку, цим проєктам загалом вдалося ствердити почуття цілого для спільноти та умоглядно додати державі сталості. Відтворюючи за циклом старі ситуації та проблеми й "вирішуючи" їх, проєкт створює враження стійкості та злагодженості. З'являється видимість системної роботи держави та тим самим утверджується її легітимність в очах населення.
Водночас рядовому члену спільноти держава показує, що куди "вигідніше" підкорятися, а спроби побудувати вільне та незалежне життя завжди стикатимуться з низкою складнощів.
На побутовому рівні це будуть судження та засудження інших членів спільноти, які з приводу й без них виконуватимуть обов'язок "свідомого громадянина" й доводитимуть, що саме їхня громадянська позиція ближча до "нормальної".
Відстоювання політичних прав та бажання модернізації нівелюватиметься масовістю учасників політичного процесу.
Під час спроб заявити на національному рівні та обґрунтувати, що політичні права утискаються, доведеться це робити через силовиків та держслужбовців, які є одним зі стовпів авторитарного проєкту.
З іншого боку, такі політичні проєкти не створюють системних уявлень про майбутнє. Їхнє майбутнє – це минуле по колу. Нові проблеми не сприймаються і, відповідно, не вирішуються. Створюється суверенна влада, яка витрачається на підтримку самої себе.
Володимир Гуржи
